Мене називають Червоний - Сторінка 9

Пам'ятаю, як він підглядав, коли я роздивлялася малюнок, як стежив за мною, вичікуючи якихось дій у відповідь.

Та я не була безтямно закохана в нього, як ота Ширін, і не подавала жодним чином виду, буцім щось таке сталося. А того літнього вечора сім'я освіжалася вишневим соком із льдом, доставленим із самого Улудагу[60]. Кара пішов додому. Я ж розповіла батькові про його освідчення в коханні. На той час Кара щойно закінчив медресе, викладав у бідних кварталах і стараннями мого батька намагався влаштуватися на службу до дуже впливового, високоповажного Наїма-паші. Батько переживав, чи потрапить той в оточення Наїма-паші, чи призначать його бодай секретарем, а Кара тим часом — вважав тато — замість старатися виконати найнеобхідніше задля своєї мети, витав десь у хмарах і переймався дурницями. Того вечора тато промовив до мами, навіть не обертаючись до неї: "Виявляється, твій злиденний небіж наклав оком на ласий шматок. Він таки кмітливіший, ніж ми думали".

Мені гірко згадувати, як учинив мій батько наступного дня, як я стала недосяжною для Кари, як він спершу перестав приходити до нас, опісля ж узагалі не з'являвся в нашому кварталі, однак я не хочу вам це все розповідати, а то ще незлюбите мене й тата. Повірте моєму слову: іншого виходу в нас не було. В таких випадках розумні люди зазвичай коротко відрубують "нареченому": "Ми — не рівня". Вони чудово розуміють, що безнадійна любов є безнадійною, що той, хто ламає закони життя, обов'язково обпечеться. Пам'ятаю, як мама кілька разів просила: "Ви хоча б серце дитині не розбивайте". Дитиною вона називала свого двадцятичотирирічного небожа, тоді як я була вдвічі молодшою за нього. Батько, вважаючи любовне зізнання Кари нечуваним нахабством, цілком імовірно, зумисне не виконав прохання мами.

Кара покинув Стамбул, і якщо ми зовсім не змогли забути про нього, то принаймні повністю викинули його зі своїх сердець. Ми роками не отримували від нього жодних звісток, тому я потайки берегла його малюнок, як спогад про наше дитинство, нашу дружбу. А щоб тато чи чоловік не розгнівалися, знайшовши малюнок, я накапала на слова "Шекюре" й "Кара" батькового чорнила й старанно вивела ним квіточки. Все вийшло дуже природно. Нехай буде соромно тим серед вас, хто в думках лихословить про мене за те, що я з'явилася перед Карою у вікні, повернувши перед тим малюнок.

За дванадцять років я постала перед ним у червоних променях вечірнього сонця; він поїхав, а я, доки змерзла, заворожено дивилася туди, де він стояв, на садок, що наливався спершу ледь багряним, а далі помаранчевим кольором. Вітру не було. Хто-небудь з вулиці, навіть батько, могли застати мене біля відчиненого вікна, або й сам Кара, якби повернувся, та мене не обходило, що подумають.

Щотиждень я відвідую лазню з дочками Зівера-паші, аби посміятися, подуріти. Одна з них, Месруре, завжди весела, завжди радіє й ще з юності верзе всяку дивину. Якось мені сказала, що ніколи ніхто достеменно не знає, про що думає інший, а людина часом і сама гадки не має про те, що коїться в її голові. Я погоджуюся з нею: буває, говориш, здається, те, що думаєш, а, насправді, на умі — зовсім протилежне.

Мене охопив сум: як і мій чоловік, безслідно зник бідолаха Заріф-ефенді, один із тих малярів, що приходили до батька. Я не приховуватиму від вас, що стежила за ними. Заріф-ефенді був найогидніший і найубогіший духом.

Я зачинила віконниці, вийшла з кімнати й спустилася на кухню.

— Мамо, Шевкет не слухається тебе, — промовив Орхан, — тільки-но Кара вивів коня зі стайні, він утік із кухні й почав підглядати за ним у шпарину.

— Велике діло! — загорланив Шевкет, вертячи в руках товкачика, — мама теж підглядає крізь шпарину в шафі.

— Хайріє, — сказала я, — підсмажиш на вечір отим двом лобурам хліба з товченим мигдалем і цукром. Олії давай небагато.

Орхан аж підскочив од радості, а Шевкет не випустив ані пари з уст. Я пішла нагору, а вони з галасом полетіли за мною. Коли хлопчаки, весело штовхаючись, випереджали мене на сходах, я засміялася: "Тихше! Хай вам абищо!" — й легко штурхнула кожного поміж ніжні плечі.

Господи! Як чудово, коли ввечері біля тебе товчуться діти!

Тато присвятив вільний час книжці.

— Ваш гість уже пішов? — обізвалася я. — Сподіваюся, він вас не потривожив?

— Ні. Радше порадував. Він уважний до свого дядька, як і колись.

— Це добре.

— Проте обережний та обачний, — сказав батько у відповідь на мою реакцію, щоб принизити Кару й закрити цю тему.

Іншого разу, гостра на язик, я б не забарилася з відповіддю. Але мені досі чулося тупотіння білого коня Кари. Одна думка про цю людину обдавала моє тіло морозом.

Навіть не уявляю, як ми потім опинилися в кімнаті зі стінними шафами. Орхан кинувсь мені на шию, Шевкет теж притулився. Хлопчаки заходились борюкатися, та так, що ми всі гуртом повалились на софу. Вони тішили мене, як цуценята; я поцілувала їх у голівки і притисла до грудей, навіть пиптиками відчуваючи, яка моя малеча тяжкенька.

— Фу…у…у…у, — сказала я, — у вас брудне волосся. Завтра підете з Хайріє до лазні.

— Я більше не хочу ходити до лазні з Хайріє, — запротестував Шевкет.

— А ти вже в нас такий дорослий, — відповіла я.

— Мамо, а чого ти вдягла цю гарну фіолетову сорочку? — спитав Шевкет.

Я пішла в іншу кімнату й змінила фіолетову сорочку на полинялу зелену, яку ношу щодня. Перевдягаючись, змерзла, проте тіло було гарячим, мов жар, і в моїх жилах закипала кров. Після дурощів із дітьми на моїх щоках зостався лише слід від рум'ян, але і його я старанно розтерла долонями.

Знаєте, моя рідня, жінки в бані, всі, хто мене бачив, кажуть, що я більше схожа на шістнадцятирічну дівчинку, аніж на двадцятичотирічну перестиглу жінку з двома дітьми. Я хочу, щоб ви їм вірили. Зрозуміли? А то більше нічого не розповім.

Не цурайтеся моєї мови. Роками я розглядаю малюнки в татових книжках і вишукую там різних краль. Трапляються серед них жінки дивовижної вроди. Та в їхніх очах — збентеженість і сором, наче вони почуваються винними за власну зовнішність. Вони ніколи не дивляться на світ із піднятою головою, як чоловіки, воїни, падишахи з тих-таки ілюстрацій. Але в дешевих, нашвидкуруч створених книжках художники, буває, помиляються, і тоді погляди красунь не потуплені донизу, й навіть не звернені, скажімо, на якийсь келих або на коханого, а спрямовані прямісінько на читача. Я завжди задумуюся: хто ж той читач, до котрого прикуті поглядом ці героїні?

У мене волосся стає сторчма, як згадаю томи книг двохсотрічної давності, які дійшли до нас ще з часів Тимура. Цікаві ґяури заплатили за них золотом і вивезли до своїх країв. Хтозна, чи не прочитає колись якийсь далекий чужинець і мою історію. В мені говорить бажання потрапити на сторінки книжки? А хіба не віддають усі падишахи й візири мішки, набиті грішми, за написання присвячених їм книжок, за таку жахливу забаганку?

Коли в моїй голові крутяться ці непристойні думки, мені хочеться поговорити з вами, з тими, що живуть в іншому часі, в невідомо якому куточку землі й споглядають мене, ніби отих красунь, у яких одне око прикуте до того світу, що на малюнку, а друге блукає поза книжкою. Я гарна, розумна, дивитися на мене — одна втіха. Сподіваюся: у вас не складається хибне враження про мене, якщо зрідка щось прибрешу.

Ви вже, мабуть, помітили: батько душі в мені не чує. До мене в нього народилося троє синів, та Аллах забрав їх до себе. Я ж, дочка, залишилася на землі. Тато тремтить над кожним моїм кроком, проте я вийшла заміж не за того, кого б він хотів, а за уподобаного мною сипахія. Як послухати мого батька, то моїм нареченим мав би бути освічений, могутній володар, багатий, мов Гарун[61], і котрий тямиться на живопису, мистецтві — такого я б зроду не дочекалась. А про красу мого майбутнього чоловіка ходили чутки; якось я знайшла слушну мить і дала йому знак про себе; він постав переді мною, коли поверталася з лазні, — мої очі враз загорілись, і я закохалася з першого погляду. Це був зеленоокий красень з білосніжним тілом і смаглявим лицем, руками, мов із сталі, але тихий та безневинний, як дитя уві сні. Усі свої сили він віддав війні, знищенню людей, здобуттю трофеїв. Напевне, тому від нього тхнуло ледь уловним запахом крові. Однак удома чоловік був сумирним, мов ягня. Батько дав згоду на моє заміжжя з жебраком-сипахієм, як він його називав, лише тоді, коли я заприсяглася накласти на себе руки. Та сипахій, завдяки своїй мужності й героїчним подвигам у безкінечних війнах, став власником тимару вартістю в десять тисяч акче. Люди нам заздрили.

Коли чоловік чотири роки тому, після війни з Сефевідами, не повернувся з армією додому, то я спершу не переймалася. В походах він не мав спокою, вдосконалював свої військові навички, ганявся в пошуках здобичі, тимарів, муштрував аскерів. Окрім того, були очевидці, котрі бачили, як він відділився зі своїми людьми від загону й подався в гори. Щодня я чекала, що він появиться з хвилини на хвилину, та за два роки помалу звикла, що його немає. В Стамбулі море дружин вояків, які вшилися від них, — зрозуміла я й змирилася зі своїм становищем.

Ночами ми з дітьми тулились одне до одного та зрошували ковдру слізьми. Аби вони не тужили, я вигадувала їм, що чула від когось про тата й він має повернутися до настання весни; потім мої байки потрапляли перекрученими з їхніх уст до чужих вух і поверталися до мене, як "добрі звістки". Я ж вірила кожному, хто їх приносив.

У чоловіка були вельми делікатний батько Абаз, котрий ніколи не зазнав у своєму житті щастя, та брат, такий самий зеленоокий, як і мій чоловік. З ними я мешкала в орендованому будинку на Чаршикапи. З втратою чоловіка, опори цього дому, на нас посипалися біда за бідою. Старий свекор знову взявся за виготовлення дзеркал, роботу, котру вже був кинув після того, як старший син розбагатів у війнах. Неодружений брат чоловіка Хасан працював на митниці, його заробіток був основним для нас, тому він почав корчити з себе главу сім'ї. Якось узимку, коли не було чим платити за оренду, чоловіки поспішно продали на невільничому ринку нашу служницю, котра виконувала хатню роботу. Потім зажадали, щоб я поралася на кухні, прала, прибирала, навіть ходила на базар за покупками.