Мері Поппінс - Сторінка 9
- Памела Ліндон Треверс -Ви й не здогадуєтесь, яка це для мене втіха, що ви збираєте зірочки. Я це запам'ятаю. Мушу вам сказати, я пам'ятаю все, навіть — що Гай Фокс їв на обід кожної другої неділі місяця. А тепер бувайте здорові. Приходьте якнайскоріше. Я на вас чекаю!
Голосочок місіс Коррі лунав дедалі тихіше, все завмираючи, а тоді зовсім затих, — незчувшись, як і коли, Джейн з Майклом опинилися на вулиці: вони йшли за Мері Поппінс, що знов читала свій список.
Діти озирнулись назад.
— Слухай, Джейн, — здивовано сказав Майкл, — її й сліду немає!
— Отож я й дивлюся, — розгублено озвалася Джейн.
І справді, крамнички не було. Вона десь зникла.
— Дивина! — сказала Джейн.
— А то ні? — підхопив Майкл. — Ну, зате коржики добрі!
І вони обоє так узялися до коржиків — заходились вигризати з них чоловічка, квітку, чайничок, — що незабаром забули, як та крамничка дивно зникла.
Та їм довелося згадати про все це вночі, коли давно вже погасили світло і вважалося, що діти міцно сплять.
— Джейн, Джейн, — зашепотів Майкл. — Хтось наче скрадається сходами, ось послухай!
— Ц-с-с! — цитьнула з свого ліжка Джейн, бо й вона чула чиюсь ходу.
Та ось двері відчинилися, ледь рипнувши, і хтось увійшов до кімнати. Це була Мері Поппінс у пальті й капелюшку — готова до виходу. Вона швидко, але дуже легесенько, сторожко перейшла кімнату. Джейн з Майклом завмерли в ліжках і стежили за нею напівзаплющеними очима.
Ось вона підбігла до комода, витягла шухляду і зараз же засунула. Тоді навшпиньки підійшла до шафи, відчинила її і щось туди поклала чи щось узяла звідти, — діти не побачили. Шух! Дверцята шафи умить зачинилися, і Мері Поппінс швидко вийшла з кімнати.
Майкл сів у ліжку.
— Що вона робила? — лунко прошепотів він до Джейн.
— Не знаю. Може, забула рукавички або черевички, або... — Джейн раптом замовкла. — Майкле, чуєш?
Знизу, так ніби з садка, вони почули чиїсь голоси: там стиха, дуже поважно й захоплено про щось перемовлялися.
Джейн миттю скочила з постелі й поманила Майкла. Вони босоніж підкралися до вікна і визирнули надвір. Внизу у Вуличці перед їхньою хвірткою стояла одна невеличка і дві здоровенні постаті.
— Місіс Коррі з міс Фенні й міс Енні! — пошепки сказала Джейн.
І то справді були вони. Така кумедна трійця! Місіс Коррі заглядала крізь хвіртку Будинку Номер Сімнадцять. На велетенському плечі міс Фенні гойдалися дві довжелезні драбини, а міс Енні тримала в одній руці здоровенне відро із чимось таким, ніби клей, а в другій — величезну малярську щітку.
Дітям, що стояли біля вікна, сховавшись за завісою, було виразно чути голоси внизу.
— Вона бариться! — сердито й занепокоєно сказала місіс Коррі.
— Може, — несміливо почала міс Фенні, зручніше примощуючи на плечі драбину, — може, хто з дітей захворів, і їй ніяк було...
— ...вийти вчасно, — неспокійно закінчила замість сестри міс Енні.
— Тихо! — грізно озвалась місіс Коррі, і Джейн з Майклом, почувши, як вона прошепотіла щось про "недолугих жираф", одразу збагнули, що то вона про своїх сердешних дочок.
— Ц-с-с! — цитьнула раптом місіс Коррі і прислухалась, перехиливши голову набік, мов пташеня.
Тихесенько відчинились і знов зачинилися надвірні двері, і на доріжці до хвіртки почулася чиясь хода. Місіс Коррі заусміхалася й замахала рукою, побачивши Мері Поппінс, що підходила до них з кошиком у руці. А в кошику вона несла щось таке, від чого, здавалось, розходилося тьмяне таємниче світло.
— Мерщій, мерщій, нам треба квапитися, часу обмаль! — сказала місіс Коррі і взяла Мері Поппінс під руку. — Ворушіться жвавіш, ви, недотепи!
І вона кинулася вперед, а за нею рушили міс Фенні й міс Енні. Вони видимо намагались ворушитися якнайжвавіше, але це в них не дуже виходило.
Обидві незграбно плентались позаду матері та Мері Поппінс, зігнувшись під своєю ношею.
Джейн з Майклом побачили, як усі четверо пройшли Вишневою Вуличкою, тоді звернули трохи ліворуч і вийшли на пагорб. Там, нагорі, де вже не було будинків, а тільки росла трава й конюшина, гурток зупинився.
Міс Енні поставила додолу відро з клеєм, а міс Фенні скинула з плеча драбини й поставила їх сторч. Потім сама вона взялась тримати одну, а міс Фенні другу.
— Що це вони збираються робити? — не втерпів Майкл. Він аж рота роззявив з дива.
Але Джейн навіть не довелось йому відповідати, бо наступної ж миті він і сам усе побачив.
Тільки-но міс Фенні та міс Енні прилаштували драбини так, що вони одним кінцем стояли на землі, а другим уперлися в небо, місіс Коррі, підхопивши однією рукою кінчик сукні, а другою відро з клеєм, ступнула на нижній щабель однієї драбини й побралася догори. Мері Поппінс із кошиком у руці полізла вгору другою.
Далі Джейн з Майклом побачили щось небувале. Вибравшись на вершечок драбини, місіс Коррі вмочила щітку в клей і мазнула по небі. А Мері Поппінс узяла з кошика щось блискуче і приліпила на те місце.
Коли ж вона прийняла руку, діти побачили там зірку з імбирного коржика...
Як тільки зірка опинялася на небі, вона починала яскраво мерехтіти, кидаючи на всі боки блискотливе золоте проміння.
— Це ж наші! — від зворушення ледве вимовив Майкл. — Це наші зірки! Вона думала, що ми спимо, й забрала їх.
А Джейн мовчала. Вона, не змигнувши оком, дивилася, як місіс Коррі все мазала небо клеєм, Мері Поппінс ліпила туди зірки, а міс Фенні й міс Енні пересували драбини далі, щоразу коли один клапоть неба був увесь заліплений.
Аж ось вони й скінчили. Мері Поппінс помахала кошиком, показуючи місіс Коррі, що там більше немає зірок. Тоді обидві спустились додолу, і весь гурток рушив з пагорба вниз. Міс Фенні несла на плечах драбини, а міс Енні стиха бряжчала відром з-під клею. На розі вони спинилися і з хвилину про щось гомоніли. Тоді Мері Поппінс потиснула всім руки і побігла Вуличкою додому. Місіс Коррі подалася в інший бік, підібравши сукню і легенько пританцьовуючи малими ніжками в м'якеньких черевичках, а слідом за нею важко почалапали її дочки.
Унизу стукнула хвіртка. На доріжці почулася хода. Потім стиха рипнули надвірні двері. І ось діти почули, як Мері Поппінс вийшла сходами нагору, навшпиньки перебігла їхню кімнату і зайшла до другої, де вона завжди спала поміж ліжечками Джона й Барбари.
Коли її кроки стихли, Джейн з Майклом перезирнулися. Тоді, не промовивши й слова, разом кинулися до комода й заглянули у верхню ліву шухляду.
Там лежала тільки купка носовичків Джейн.
— Я ж тобі казав! — промовив Майкл. Потім вони підбігли до шафи й витягли коробку з-під черевиків. Вона була порожня.
— Як же це? Чому? — Тільки й сказав Майкл, сівши на краєчек ліжка і дивлячись на Джейн.
Але Джейн не сказала нічого. Вона розгублено сиділа біля нього, обхопивши руками коліна. Нарешті вона труснула головою, відкинула з чола коси, випросталась і звелася на ноги.
— Мені цікаво одне, — сказала вона, — чи то зірки — з золотого паперу, чи золотий папір — із зірок?
Відповіді на своє питання вона не дістала. Та вона й не сподівалася на це. Вона знала, що відповісти їй міг би тільки хтось куди мудріший за Майкла.
ПРО ДЖОНА ТА БАРБАРУ
Джейн з Майклом пішли в гості. Прибравшись у свій найкращий одяг, — такі виряджені, сказала покоївка Елін, "наче зійшли з вітрини крамниці".
Будинок аж до вечора стояв тихий і спокійний, ніби думав якусь свою думу чи, може, дрімав.
Унизу, в кухні, місіс Брілл, примостивши на ніс окуляри, читала газету. Робертсон Ей сидів у садку й пильно бив байдики. Місіс Бенкс умостилась на канапі у вітальні, підібгавши ноги. І Будинок стояв дуже тихенький. Наче снив якийсь свій сон чи про щось думав.
Нагорі, в дитячій кімнаті, Мері Поппінс гріла біля каміна малі сорочечки Близнят. Сонячний Промінь зазирав у вікно, вигравав на білих стінах, танцював понад ліжечками малят.
— Слухай, ану посунься. Ти ж мені просто в очі лізеш! — сказав Джон.
— Вибач, — озвався Промінь. — Але що я вдію? Наказ є наказ. Цілий день я маю посуватися з сходу на захід, і моя дорога чомусь пролягає через цю кімнату. Вибач! Заплющ очі — і ти не бачитимеш мене.
Золоті сонячні стріли простяглись через усю кімнату. Вони силкувались посуватись якнайшвидше, щоб не заважати Джонові.
— Який ти м'якенький, який ніжний! Я тебе люблю! — сказала Барбара, простягаючи руки до того теплого сяйва.
— Славне дівчатко! — похвалив малу Сонячний Промінь і легенько перебіг по її щічках і волоссячку. — Тобі так гарно? — спитав він, неначе тільки й ждав, щоб йому знов сказали щось приємне.
— Чу-удово! — промовила Барбара, зітхнувши від утіхи.
— Галу-балу, галу-балу, галу-балу! Зроду ніде не чув стільки балаканини, як отут! Вічно хтось торохтить у цій кімнаті! — почувся чийсь пронизливий голос од вікна.
Джон з Барбарою подивилися в той бік.
То був Шпак, що мешкав на вершечку димаря.
— Оце так! — сказала Мері Поппінс. — Ти на себе оглянься! Цілий день кричиш, пищиш і верещиш, де сядеш — на даху чи телеграфному стовпі! Ти б кожного на смерть забалакав! Вже Горобець і той кращий! Справді!
Шпак схилив голову набік і подивився на неї згори, зі свого сідала на лутці вікна.
— Ну, — сказав він, — у мене справи. Консультації, дискусії, наради... Тут, звичайно, не обійдешся без... е-е-е... спокійної розмови.
— Спокійної! — підхопив Джон і зайшовся веселим сміхом.
— А я не з вами розмовляю, мій юначе! — сказав Шпак, стрибнувши на підвіконня. — Вам би вже краще не озиватись. Я ж бо чув — ти годинами не вгавав минулої суботи. Господи, я думав. Ти ніколи не замовкнеш! Ти так базікав, що не дав мені заснути цілу ніч!
— Я не базікав, — сказав Джон. — Я... — він зат-нувся. — Я просто... нездужав.
— Гм! — мовив Шпак і скочив на бильце ліжечка Барбари. Він боком-боком пострибав по ньому, поки опинився в головах. Тоді промовив ніжним, улесливим голосом:
— Ну, Барбаро Бенкс, чи не вділиш чого сьогодні старенькому?
Барбара, вхопившись за бильце, підвелась і сіла в ліжечку.
— Ось, лишилося півкоржика, — сказала вона і простягла Шпакові свій пухкенький, круглий кулачок з гостинцем.
Шпак миттю пурхнув з бильця, вхопив коржика, майнув на підвіконня й почав жадібно клювати.
Дякую, — багатозначно промовила Мері Поппінс.
Але Шпак так допався до їжі, що не помітив докору.
— Я сказала "Дякую", — знов озвалася Мері Поппінс, цього разу трохи голосніше.
Шпак підвів голову.
— Е-е...