Мертва зона - Сторінка 16

А я ж у вашій владі.

— І ти це визнаєш, еге?

— Ну звісно. Я залишив своїх хлопців у "Гемптонсі" і приїхав сюди сам. Тож хай усе впаде на мою голову, чоловіче. — Він посміхнувся. — Та якщо ми колись підловимо вас за подібних обставин, вам доведеться гірко шкодувати, що у вас не броньовані нирки.

— Ризикну, — сказав Грег. Тоді зміряв Еллімена поглядом. Обидва були здорові чолов'яги. І хоч Еллімен, судячи з вигляду, важив фунтів на сорок більше, то за рахунок не м'язів, а жиру. — Я тебе подужаю, Санні.

Обличчя Еллімена знов розпливлось у добродушній, приязній усмішці.

— Може, так. А може, й ні. Та й інша в нас гра, чоловіче. Облишмо всі ці нав'язлі в зубах американські кінозабавки. — Він нахилився вперед, ніби збирався звірити якусь велику таємницю. — Щодо мене особисто, то кожного разу, як мені перепаде шмат матусиного яблучного пирога, я вважаю за свій обов'язок накаляти на нього.

— Паскуда ти, Санні, — лагідно мовив Грег.

— Чого вам од мене треба? — запитав Еллімен, — Чом ви не говорите по суті? Спізнитеся на збори своєї християнської спілки.

— Ні, — сказав Грег усе так само спокійно. — Християнська спілка збирається по вівторках увечері. Отож ми маємо ще силу часу.

Еллімен гидливо пирхнув.

— Але я гадаю, — провадив Грег, — що це тобі чогось треба від мене. — Він висунув шухляду столу й дістав звідти три пластикові пакети з марихуаною. Упереміш із "травичкою" в них було й чимало желатинових капсул. — Оце я знайшов у твоєму спальному мішку, — сказав Грег. — Фе, фе, фе, Санні. Поганий ти хлопчина. Нікуди ти звідси не підеш і не вторгуєш дві сотні доларів. Тобі прямісінька дорога в Нью-Гемпширську тюрму.

— Ви не мали ордера на обшук, — відказав Еллімен. — Перший-ліпший паршивенький адвокат запросто мене витягне, і ви це знаєте.

— Нічого такого я не знаю, — промовив Грег Стілсон, Тоді відхилився в своєму обертовому кріслі й закинув на стіл узуті в мокасини ноги. — Я маю вагу в цьому місті, Санні. Кілька років тому я приїхав у Нью-Гемпшир з порожніми кишенями, а тепер завів тут непогане діло. Я допоміг муніципальній раді розв'язати деякі проблеми, зокрема, підказав, що робити з усією тією дрібнотою, яку поліція застукує на зіллі... Я, звісно, кажу не про таких зловмисників, як ти, Санні, не про заїжджий набрід, — з ними ми добре знаємо, що робити, коли хапаємо їх з такими дорогоцінними доказами, як оці, що в мене на столі... Я кажу про місцеву молодь. Ти ж розумієш, що ніхто тут не хоче заподіяти їм і найменшого зла. От я й придумав вихід. Замість посилати в тюрму, приставте, кажу, їх до роботи, хай попрацюють для громадського добра. І як гарно все пішло!..

Еллімен сидів і видимо нудився. І раптом Грег з грюкотом скинув ноги зі столу, схопив вазу з емблемою й пожбурив її в бік Санні. Ваза пролетіла з кінця в кінець кімнати менш ніж за дюйм від його голови й розбилася на друзки об шафу-картотеку в кутку. Уперше в очах Еллімена майнув переляк. А обличчя нині старшого й розумнішого Грега Стілсона на коротку мить знов стало обличчям того молодика, що колись замордував собаку.

— Тобі треба слухати, що я кажу, — мовив він тихо. — Бо ми тут обговорюємо твоє майбутнє протягом наступного десятиліття чи десь близько того. І якщо ти не маєш охоти робити кар'єру в тюремній майстерні, тобі треба уважно слухати мене, Санні. Треба слухати так, наче це знову твій перший день у школі, Санні. Треба добре все затямити, Санні.

Еллімен подивився на скалки розбитої вази, потім знову звів очі на Стілсона. Його вдаваний спокій змінився щирим зацікавленням. Останнім часом його ніщо не цікавило по-справжньому. Він поїхав до цього містечка по пиво, бо йому було нудно. Поїхав сам-один, бо було нудно. І коли цей чолов'яга перепинив його своїм фургончиком із синьою мигавкою на даху, Санні Еллімен подумав, що йому доведеться мати справу ще з одним містечковим охоронцем порядку, що патрулює свою територію і не може проминути небезпечного мотоцикліста на вдосконаленому "харлеї-девідсоні". Але цей тип виявився не тим; за кого він його прийняв. Він був... він був...

"Та він же навіжений! — сяйнуло в Санні, і він аж зрадів зі свого відкриття. — Онде на стіні в нього дві відзнаки за громадську діяльність, фотографії, де він розмовляє з членами Ділового клубу і з іншими поважними персонами, він заступник голови тієї смердючої містечкової спілки християн, а через рік стане головою, і при всьому тому він навіжений, як березневий кіт!"

— Гаразд, — озвався він. — Я весь увага.

— Моя кар'єра була, так би мовити, смугаста, — сказав Грег. — Траплялися в ній і злети, й падіння. І навіть деякі конфлікти із законом. Я хочу сказати, Санні, що не маю на тебе ніякого зла. На відміну від інших тутешніх городян. Вони ж бо читають "Юніон лідер" і знають, що виробляють цього літа твої дружки-мотоциклісти разом із тобою у "Гемптонсі", отож залюбки кастрували б тебе іржавою бритвою.

— "Чортова дюжина" до цього непричетна, — сказав Санні. — Ми приїхали сюди з півночі штату Нью-Йорк позасмагати й покупатися. У нас відпустка, чоловіче. Ми не з тих, що бешкетують по всяких забігайлівках. Це роблять ватаги "Ангелів пекла", "Чорних вершників" із Нью-Джерсі, але переважно знаєте хто? Шмаркаті студентики. — Санні зневажливо скривив рота, — Але газети не люблять про це писати, хіба не так? Вони воліють скидати все на нас, а не на Сьюзі й Джімів.

— Ви куди колоритніші, — м'яко зауважив Греґ. — До того ж Вільям Лоуб не полюбляє клуби мотоциклістів.

— Отой плішивий холуй! — буркнув Санні.

Грег висунув шухляду столу й видобув з неї пласку пінтову пляшку віскі "Лідер".

— За це треба випити, — сказав він і, з тріском відкрутивши ковпачок, за одним духом вихилив півпляшки. Тоді гучно хукнув, поморгав очима, на яких виступили сльози, й простяг пляшку через стіл. — Будеш?

Санні докінчив пляшку до останньої краплини. Гаряча хвиля знялась із шлунка й підкотила до горла.

— Підпалюйте, чоловіче, — видихнув він.

Грег відкинув голову й засміявся.

— Ми поладнаємо, Санкі. Я відчуваю, що поладнаємо.

— Чого вам треба? — знову спитав Санні, тримаючи в руці порожню пляшку.

— Нічого... поки що. Але я передчуваю... — Грегові очі нараз стали відчужені, майже відсутні. — Я казав тобі, що маю вагу в Ріджуеї. На наступних виборах я балотуватимусь на мера, і мене оберуть. Але це...

— Тільки початок? — підказав Санні.

— В усякому разі, перший крок. — Той відчужений вираз не сходив з Грегового обличчя. — Я доводжу розпочате до кінця. Люди це знають. І все, що роблю, я роблю добре. Я передчуваю... що мене чекає велике майбутнє. Високий злет, аж до неба. От тільки я... не зовсім певен... чого я прагну. Ти розумієш?

Санні лиш плечима знизав.

З обличчя Грега збіг відчужений вираз.

— Але я знаю одну історію, Санні. Історію про мишу, що витягла колючку з лапи лева. Цим вона віддячила левові за те, що він не з'їв її за кілька років перед тим. Знаєш цю історію?

— Може, й чув колись у дитинстві.

Грег кивнув головою.

— Так от, і ми тепер за кілька років перед тим... перед чим би там не було, Санні. — Він посунув через стіл пластикові пакети. — Я не стану тебе їсти. А міг би, якби захотів, ти знаєш. І ніякий паршивенький адвокат тебе не врятував би. У цьому місті, всього за двадцять миль від Гемптона, де коїться оте казна-що, тебе не врятував би й сам Кларенс Дарроу. Тутешні добрі люди раді були б побачити тебе за ґратами.

Еллімен нічого не відповів, але в душі припускав, що Грег має рацію. І хоч відібрані в нього наркотики на багато не тягли, проте всі оті татусі й матусі добропристойних Сьюзі та Джімів з превеликою охотою запроторили б його у Портсмут довбати каміння з наголо обстриженою головою.

— Я не стану тебе їсти, — повторив Грег. — Сподіваюся, ти не забудеш про це через кілька років, якщо я зажену собі в лапу колючку... чи, може, матиму для тебе якусь роботу. Пам'ятатимеш про мене?

Вдячність не значилася в куцому переліку людських почуттів, що їх визнавав Санні Еллімен, а от подив і цікавість значились. І щодо цього Стілсона він почував і те, і те. Навісний вогник у його очах обіцяв що завгодно, тільки не знудження.

— Хто знає, що станеться з нами за кілька років? — пробурмотів він. — Може, всіх нас, чоловіче, й живих уже не буде.

— Просто пам'ятай про мене. Оце все, чого я прошу. Санні подивився на скалки розбитої вази.

— Я пам'ятатиму, — сказав він.

4

Минув рік 1971-й. Відбуяла хвиля бешкетів на узбережжі Нью-Гемпширу, і місцеві підприємці, підсумувавши добрячі літні прибутки, забули про свої недавні нарікання. Сміховинно рано виставив свою кандидатуру на президента нікому доти не відомий суб'єкт на ім'я Джордж Макговерн. Кожен, хто був у курсі політичних подій, розумів, що кандидатом від демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і декому здавалося, що він легко звалить з ніг троля із Сан-Клементе й покладе його на лопатки.

У перших числах червня, перед самим початком літніх канікул, Сейра знову зустріла того студента-юриста. Вона зайшла до крамниці "Для вашого дому" купити тостер, а він шукав там подарунок до роковин весілля батьків. Він запросив її в кіно — в місті йшов новий фільм з Клінтом Іствудом, "Нечупара Гаррі", — і Сейра погодилась. Обоє лишилися задоволені. Уолтер Хезлітт відпустив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. Та й, правду кажучи, Сейрі все важче ставало пригадати, який був із себе Джонні. Його обличчя виразно ввижалось їй тільки в снах: він стояв перед Колесом Фортуни й дивився, як воно обертається; обличчя його було холодно-незворушне, а голубі очі дивовижно й навіть трохи страхітливо темні, глибоко-фіолетові, і дивився він так, наче те колесо належало йому й слухняно виконувало його волю.

Вона почала часто зустрічатися з Уолтом. З ним було просто й легко. Він ні на чому не наполягав, а коли таке й траплялося, робив це поступово і майже непомітно. У жовтні він спитав, чи не купити їй обручку з діамантиком. Сейра попросила два вихідні на роздуми. Тієї суботи вона поїхала до Східного медичного центру штату Мен, узяла в реєстратурі спеціальну перепустку з червоною рамкою і піднялась у відділення інтенсивної терапії. Вона просиділа біля ліжка Джонні цілу годину. У темряві за вікном завивав вітер, віщуючи холод, сніг і пору вмирання.