Мертва зона - Сторінка 34

Зі мною все гаразд.

Джонні спробував підвестися. Чиїсь руки — може, Вейзака, а може, ще кого — допомогли йому. Його похитувало й нудило, мало не вивертало.

Усе те було помилкою, страшенною помилкою.

Розлігся пронизливий зойк — то зойкнула опасиста жінка, що питала про кандидата від демократів. Джонні побачив, як Дюссо, чіпляючись за рукав її квітчастої блузи, повалився на коліна, а тоді стомлено зсунувся на плиткову підлогу біля дверей, яких так прагнув досягти. Медалька із зображенням святого Христофора була все ще у нього в руці.

— Зомлів, — сказав хтось. — Геть непритомний. Це ж треба.

— Це я винен, — мовив Джонні до Сема Вейзака. Горло йому здавило від сорому й каяття. — В усьому винен я.

— Ні, — заперечив Сем. — Ні, Джоне.

Та Джонні знав своє. Він вивільнився з Семових рук і пошкандибав туди, де лежав Дюссо, помалу приходячи до тями й мляво кліпаючи втупленими в стелю очима. Біля нього вже були два лікарі.

— Як він? — спитав Джонні.

І повернувся до репортерки в брючному костюмі. Але та відсахнулася від нього. На обличчі її майнула судомна гримаса страху.

Він повернувся в другий бік, до телерепортера, що питав, чи були в нього прозирання до катастрофи. Джонні відчував нагальну потребу пояснити комусь, як усе те сталося.

— Я не хотів йому зашкодити, — сказав він. — Слово честі, не хотів. Я й не знав...

Телерепортер відступив на крок.

— Авжеж, — мовив він. — Звісно, ви не хотіли. Він сам напросився, усі це бачили. Тільки... не доторкайтесь до мене, гаразд?

Джонні дивився на репортера приголомшено, губи його тремтіли. Він ще не зовсім отямився, але починав розуміти. Атож. Починав розуміти.

Телерепортер спробував видушити із себе усмішку, але здобувся лише на мертвотний вискал.

— Тільки не доторкайтесь до мене, Джонні. Будь ласка.

— Усе воно зовсім не так, — сказав Джонні — чи то намагався сказати. Згодом він не міг пригадати напевне, чи вимовив узагалі бодай якийсь звук.

— Не доторкайтесь до мене, Джонні, гаразд?

Репортер позадкував-до свого оператора, що спаковував апаратуру. Джонні стояв і дивився. Його почало трусити.

3

— Це ж для вашого-таки добра, — сказав Вейзак.

Позад нього стояла медсестра — біла примара, учениця чародія, — чаклуючи над візком з медикаментами, — цим наркотичним раєм солодкого забуття.

— Ні, — відмовився Джонні. Його й досі трусило, до того ж пройняло холодним потом. — Ніяких уколів. Ситий ними, аж по зав'язку.

— Тоді таблетку.

— І ніяких таблеток.

— Ви швидше заснете.

— А він зможе заснути? Отой Дюссо?

— Він сам напитав собі лиха, — тихо пробурмотіла сестра і здригнулась, бо Вейзак швидко озирнувся на неї. Та він лише осміхнувся.

— Правду каже, хіба ні? — мовив він. — Сам напитав собі лиха. Думав, що ви торгуєте порожніми пляшками, Джоне. Вам треба добре виспатись — і все стане на свої місця.

— Я сам засну.

— Джонні, прошу вас.

Було вже чверть на дванадцяту. Телевізор у другому кінці палати щойно вимкнули. Джонні й Сем разом подивилися знятий на плівку репортаж, який було показано одразу ж після повідомлення про те, що Форд наклав вето на два законопроекти. "Моя історія буде куди цікавіша", — подумав Джонні з гіркою втіхою. Виступ якогось лисого республіканця, що прорікав утерті фрази про національний бюджет, не йшов ні в яке порівняння з матеріалом, що його відзняв оператор компанії ВАБІ у вестибюлі лікарні надвечір того дня. Репортаж кінчався тим, що Дюссо вганяється в юрбу із затиснутою в руці медалькою і падає непритомний, чіпляючись за гладку репортерку, наче потопаючий за соломину.

Коли ведучий почав розповідати про поліційного собаку, який знайшов чотириста фунтів марихуани, Вей-зак ненадовго вийшов, а повернувшись, повідомив, що вже перед тим, як репортаж скінчився, лікарняний комутатор захлинався від дзвінків людей, охочих поговорити із Джонні. Через кілька хвилин з'явилася сестра з візком, і Джонні зрозумів, що Сем спускався на пост не тільки для того, щоб довідатися про телефонні дзвінки.

Раптом задзвонив телефон у палаті.

Вейзак тихо лайнувся крізь зуби.

— Я ж сказав їм, щоб не з'єднували. Не відповідайте, Джоне. Я сам...

Та Джонні вже зняв трубку. Якусь хвилю він слухав, тоді кивнув головою.

— Так, усе правильно. — Він прикрив трубку рукою. — Це батько. — І за хвилю знов заговорив у трубку: — Привіт, тату. Ти вже, мабуть... — Та раптом замовк і став слухати. Легка усмішка, що торкнула була його вуста, згасла й змінилася виразом жаху. Губи безгучно заворушились.

— Джоне, що сталося? — різко запитав Вейзак.

— Гаразд, тату, — мовив Джонні майже пошепки. — Так... Камберлендська терапевтична... Я знаю, де це. Одразу за Єрусалимським пустищем... Так. Гаразд, тату... — Голос йому, урвався. Очі блищали, хоч сліз у них не було. — Я знаю, тату. Я також люблю тебе. Ти вже пробач... — Він знову послухав. — Так... Так, було... До побачення, тату... Атож. Ну, бувай.

Він поклав трубку й притис долоні до обличчя.

— З матір'ю?

— Так. З матір'ю.

— Інфаркт?

— Інсульт, — сказав Джонні, і Сем Вейзак тихенько, скрушно присвиснув. — Вони дивилися по телевізору новини... нічого ж не знали... а тут я... І її вдарило. О боже. Вона в лікарні. Тепер, як і з батьком щось станеться, матимемо троє потерпілих. — Він верескливо засміявся й дико повів очима з Вейзака на сестру і назад. — Оце то хист, — мовив він. — Кожному б такий. — І знов уривчасто, мало не істерично засміявся.

— їй дуже погано? — спитав Сем.

— Він не знає. — Джонні спустив ноги з ліжка.

Перед тим він уже перевдягнувся в лікарняний халат і був босий.

— Ви собі думаєте, що робите? — сердито запитав Сем.

— А що я такого роблю?

Джонні встав, і якусь мить здавалося, що Вейзак штовхне його назад на ліжко. Але той тільки дивився, як Джонні шкандибає до стінної шафи.

— Не робіть із себе посміховисько. Вам ще не можна, Джоне.

Не зважаючи на сестру — лише бог знає, скільки разів вони бачили його голі сідниці, — Джонні скинув з плечей халат, і він упав на підлогу. Під коліньми в Джонні випиналися грубі нерівні рубці й зникали в усохлих литках. Він понишпорив у шафі й витяг білу сорочку та джинси — те саме, в чому виходив до репортерів.

— Джоне, я категорично забороняю вам. Як ваш лікар і друг. Зрозумійте, це безумство.

— Забороняйте як хочете, а я однаково поїду, — сказав Джонні й почав одягатися. На обличчі в нього знову був той відчужений, занурений вираз, який Сем пов'язував з його трансами. Сестра тихенько ойкнула.

— Ви можете йти, сестро, — сказав Сем.

Вона позадкувала до дверей, якусь хвилю постояла там, потім вийшла. Явно знехотя.

— Джонні, — мовив Сем. Тоді встав, підійшов і поклав руку йому на плече. — Вашої вини в цьому немає.

Джонні повів плечем і скинув його руку.

— Де ж пак немає, — сказав він. — Коли це сталося, вона дивилася на мене. — Він почав застібати сорочку.

— Ви наполягали, щоб вона вживала ліки, а вона покинула.

Джонні на мить затримав погляд на Вейзаку, потім знов узявся до сорочки.

— Не сталося б цього сьогодні, то сталося б завтра, за тиждень, за місяць...

— За рік... Або за десять років.

— Ні. Не за десять, і навіть не за рік. І ви це знаєте. Чому ви так прагнете скинути все на себе?. Через отого бундючного репортера? Чи, може, це якийсь ненормальний прояв жалю до самого себе? Потреба впевнитися, що на вас лежить прокляття?

Обличчя Джонні сіпнулося.

— Коли це сталося, вона дивилася на мене. Невже ви не розумієте? Чи ви такий розтакий тупак, що не втямите цього?

— Вона збиралася у важку подорож, до Каліфорнії і назад, ви ж самі мені казали. На якісь там збори чи що. Як я зрозумів з ваших слів, щось дуже збудливе. Хіба не так? Так. І це майже напевне сталося б там. Інсульт — не грім з ясного неба, Джонні.

Джонні застебнув джинси й стомлено сів, так наче одягання геть знесилило його. Він був ще босий.

— Так, — мовив він. — Так, може, й ваша правда.

— Дійшло! До нього дійшло! Хвалити бога!

— І все ж таки я повинен їхати, Семе.

Вейзак скинув руки.

— І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.

— Я потрібен батькові, — тихо сказав Джонні. — Це я також розумію.

— Як ви поїдете? Скоро північ.

— Автобусом. А до "Пітерового свічника" зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?

— Не слід цього робити, — сказав Сем.

Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.

— Я одвезу вас.

Джонні поглянув на нього.

— Ви?

— Так, тільки прийміть легке заспокійливе.

— Але ж... ваша дружина... — Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.

— Я розлучений, — сказав Сем. — Лікареві часом доводиться не ночувати вдома... якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.

— Пробачте, — зніяковіло мовив Джонні.

— У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. — Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. — Взувайтеся.

Розділ дванадцятий

1

"З лікарні до лікарні, — сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в "ельдорадо" найновішої моделі. — З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце".

Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п'ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика — Гайдн.

"В одну лікарню привезли каретою "швидкої допомоги", в другу їду "кадилаком"", — подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився... тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки.