Мертві ненаситні - Сторінка 4

Я скуштував небагато, бо був дуже схвильований. Стрілка на прадавньому стінному годинникові, здавалося, завмерла.

Нарешті підійшла дванадцята.

— Пора, — мовив я.

— Так, пора, — погодився старий.

Він зняв з паска в'язку ключів, і ми знову, відчиняючи двері за дверима, подалися довгими коридорами і безконечними анфіладами кімнат, тільки цього разу увесь замок повнився примарливим життям, з чорних вічок дверей на мене глипали ворожі погляди, моторошні постаті у золотих рамах погрожували зійти з полотен, і навіть древні знамена та штори, здавалося, ворушилися та шепотілися.

Відчинивши чорні, оздоблені сріблом двері величезної зали, в якій я ще не був, старий сказав:

— Тут я мушу вас залишити самого, пане добродію, йдіть сміливо вперед. У кінці зали розходяться двоє сходів. Ті, що ліворуч приведуть вас до мармурової жінки.

Я переступив поріг і опинився у чудовій залі з високими вікнами, через які сіялося світло повного місяця і осявало увесь зал. Я почув, як за мною трюкнули, зачинившись, двері, і лише сумовито-солодкі звуки еолової арфи витали у повітрі.

Мої кроки голосно відлунювали від мармурових плит підлоги, я повільно наближався до сходів, і так само повільно на горішньому поверсі виростали у срібному світлі місяця дві постаті.

По мою праву руку угорі стояв у білій одіжі Спаситель, витончена голова увінчана терновою короною, важкий хрест на плечах, а сповнений тихого болю погляд був спрямований на мене; він кивав мені рукою.

Ліворуч виднілася жінка, яка простягала у місячному сяйві руки, жінка незвичайної краси, тієї краси, яка має у собі щось диявольське, що сповнює нас ніжною мукою, змушує хлипати від страждання й плакати від насолоди. її біла холодна рука, здавалося, простягнулася до мого теплого тріпотливого серця, її мертві білі очі мали оксамитовий полиск, а погляд пронизував душу, наче весняний легіт.

— Ти повинен взяти на свої плечі хрест людства, — здавалося, м'яко промовляв до мене Спаситель, вона ж підставила мертві солодкі й пухкі уста для поцілунку...

Якась нестримна сила тягнула мене до неї, угору сходами, у м'який присмерк, що огортав її. Упавши перед нею на коліна, я стягнув каблучку і одягнув на її білий палець. Вона прийняла її спокійно, холодно, як і личить мармуровій статуї, прийняла, як богиня, як мрець, а я припав до її прекрасних ніг, вкриваючи їх поцілунками.

Потім я підвівся і простягнув руку за своєю обручкою. І тут сталося неймовірне, від чого завмерло моє серце і занімів розум: вона стулила долоню й не віддала мені персня.

Мене охопив жах, я відсахнувся і майже скотився сходами униз, та згодом взяв себе в руки і мовив голосно сам до себе: "Гра фантазії, чари місяця і нічого більше!"

Склепіння зали повторило луною мої слова, але, як мені здалося, насмішкувато, не моїм голосом. Я знову піднявся до красуні. Вона, як і перед тим, простягала мені у своїй божественній зверхності розтулену білу долоню, а на її пальці я бачив свою золоту каблучку. І знову я спробував забрати її, але красуня, як і першого разу, стулила долоню. Коли ж я приклав силу, мармурова рука під моїми пальцями стиснулася в кулак. Жах пронизав мене до кісток.

Уже й не знаю, як я вибіг із зали та покинув замок. Притомність повернулася до мене щойно тоді, як крижаний вранішній вітер обпік мені щоки. Жінка-привид, здавалось, не переставала мене переслідувати. Я бачив її ніжно-рожеву у відсвіті ранкової зорі, вона пливла у хмарі понад ставком, а потім бачив, як її красиве біле тіло раз у раз з'являлося поміж темних смерек неподалік від мого обійстя. Відтоді вона не покидає мене ні уві сні, ні наяву, з розплющеними очима бачу Ті, як вона легко, наче місячний промінець, увіходить до кімнати і усміхається мені своїми білими мертвими очима.

Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.

— Та шо це у вас за манери? — сердито запитала господиня дому. — Щоразу мусите усіх налякати!

— Не знаю, — відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. — Я й сам страшенно боюся.

— Ви боїтеся? — насміхалася Кордуля. — Чого б це?

— Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, — пролепетів Маврицій.

Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:

— Гарно розказана казка.

Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.

— Де ж каблучка, яку я вам подарувала? — спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.

— У мене її немає.

— Невдалий жарт, — вигукнула Корделя.

— І справді, — додав її обожнювач.

— Які там жарти, — відповів Манвед. — Перстень у мармурового мерця.

Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.

— Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? — мовив я.

— То й ти також вважаєш усе за вигадку? — відповів той ображено. — Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, — і з тими словами він поїхав з подвір'я.

Повернувшись у будинок, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад'юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардосось-кого промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.

— Хто це там стоїть, — запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.

— Це вона, — прошепотів Маврицій. — Вона шукає його.

— Хто? — перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.

— Мармурова жінка, хто ж іше? — відповів Маврицій. Він махнув рукою постаті, наче хотів сказати, той, кого

ти шукаєш, пішов геть, далеко звідси. Але біла з'ява не рушила з місця.

— Мої пістолі, — видушив із себе пан Бардососький. — Я заладую замовлену кулю, і тоді побачимо... — він не докінчив речення, а схопив зі стіни свою рушницю і клацнув затвором.

— Поговоріть із нею, — благально мовила Анеля.

— Мадам, — почав Маврицій жалюгідно переляканим голосом, — його тут немає, він поїхав додому. Якщо ви не марнуватимете часу, то зможете його наздогнати. Для вас це дрібниці.

Його зуби цокотіли.

— Бачите, — казав він далі, уп'явшись у мою руку, — ця страшна жінка дише вогнем. Хіба не дивно?

— А ще дивніше, — засміявся старий пан, — що примара тримає в роті люльку і палить.

Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір'я долинув регіт.

Сніговик з великою головою стояв, наче матрос, широко розставивши свої грубезні ноги.

Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З'явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.

Наступного вечора Манвед прийшов до Бардосоських з твердим наміром помиритися з Анелею. Його мрійний стан, шо уже межував з душевним потьмаренням, здавалося, минув без сліду, у кожному його русі була поважність, рішучість та розкаяння. Він недовго зволікав з виправданнями. Коли увійшла Анеля, бліда й з потупленим поглядом, юнак рвучко ступив їй назустріч і глибоко вклонився.

— Моя люба панночко, — почав він тоном, що хапав за серце. — Я образив Вас своїми загадковими балачками, на що 'Ви зовсім не заслужили. Я сповна усвідомлюю свою провину і прошу мені вибачити.

— Браво! — вигукнув старий пан, голосно заплескавши у долоні, ніби акторові за добре зіграну на сцені роль.

Анеля хотіла щось відповісти, але тільки безгучно ворухнула блідими устами.

— Подай йому руку, — звеліла мати.

Бідолашна дівчина простягнула обидві руки, а Манвед схопив їх із пристрастю закоханого і. вже хотів поцілувати наречену, але у ту ж мить зблід і завмер, наче мертвий. Його погляд із жахом втупився в порожнечу, урешті він відсахнувся і закричав:

— Чого ти хочеш? Нащо погрожуєш мені?

— Що з Вами? — злякано спитала Анеля.

— Вона стоїть там, — продовжував Манвед. — Між вами та мною, мертва кам'яна жінка, у неї на руці мій перстень, вона застерігає мене. Ось вона виходить з дверей і манить мене за собою.

Як завжди, "вчасно" на порозі з'явився у білому пальто Маврицій. Зляканий крик пролунав кімнатою, Анеля затулила обличчя руками, а Манвед упав у крісло.

— Я дуже переляканий, — почав Маврицій, тремтячи усім тілом.

— Чи не могли б ви якось інакше заходити у дім? — загримів голос старого пана.

— Ви хворий, — мовив ад'юнкт до Манведа. — У вас, можливо, навіть починається нервова гарячка. Спробуйте пропітніти. Лягайте в ліжко і випийте бузинового чаю.

— Я починаю його боятися, — пролепетіла Анеля. Манвед обвів усіх скляним поглядом, провів рукою по

чолі і покинув кімнату. Цілий тиждень він не показувався на людях. Пан Бардососький поїхав до нього, але не застав удома. Мені пощастило не більше, але того ж вечора Манвед сам прийшов до мене з візитом. Із спотвореним обличчям, ніби щойно покинув свій власний гріб, блідий і розхристаний увійшов до покою, подав руку і цілу годину просидів у кріслі, не промовивши ані слова та й не дослухаючись до моїх слів.

— Ходи, — скрикнув він раптом. —Я мушу вийти на повітря, проведи мене.

Я звелів осідлати двох коней, і ми поскакали легким галопом сільською дорогою через засніжені поля, повз закутані в сніг дерева до його маєтку. Зненацька він стримав свого гнідого і вказав рукою поперед себе.

— Бачиш, — прошепотів він пересохлими вустами, як у гарячці. — Бачиш її?

— Я нікого не бачу.

— Он там, білу жінку, що скаче на чорному коні? Смеркалося, а на цю пору все видається похмурішим,

аніж навіть глибокою ніччю. Я напружив зір, але так нічого й не розгледів. Урешті Манвед заспокоївся.