Мертвим не болить - Сторінка 16

В очах її повно сліз. Я аж лякаюся:

— Що з вами?

Вона навіть не повертає голови:

— А що тобі до того?

— Ну, я так. Думав...

— Відчепися...

Можна й відчепитися, коли немає бажання відповідати. Справді, чого мені набиватися із співчуттям, хіба мало в мене свого клопоту і свого болю? До того ж змагає втома, починав брати сон і мене. До ранку, напевно, ще далеко...

15

Що ближче до вокзалу, то більше людей. На стоянці таксі величезна черга, якою хвацько розпоряджається черговий з червоною пов'язкою. Запізнілі пасажири біжать до поїзда. Із флегматичною самотністю, гаючи час, по хіднику проходить комендантський патруль — два солдати та майор. У петлицях технічна емблема. Майорові на вигляд років сорок п'ять. Одначе постаріли тепер в армії, не те що у війну... Колись у нашому полку найстарший за віком офіцер — начальник артозброєння — мав тридцять вісім. Командир полку тридцять два. Батальйонами командували двадцяти-двадцятивосьмирічні хлопці. Зрештою, нам, взводним, вони в той час здавалися майже старими.

Вокзальний вестибюль аж гуде від народу. Гамір, метушня, штовханина. Однак, здається, і плач. Справді, біля дверей на пероні плаче жінка, тільки нічого не видно — її суцільною стіною обступив натовп. Видно, щось сталося.

Поступаючися своїй цікавості, я піднімаюсь по сходах на другий поверх і спиняюся біля поручнів. Звідси вже можна щось побачити. Сцена здається не зовсім звичайною, принаймні для нашого часу. На шиї у збентеженого чоловіка з майже сивою головою висне жінка. Хустка її збилася на плечі. Волосся розкуйовдилося. Вона ридма ридає і приказує щось незрозуміле. Прощається, чи що? Але куди це він відбуває? На обличчі в чоловіка гримаса болю, він стримано заспокоює жінку, гладить по плечу однією рукою. Біля ніг його стоїть червона валіза. Але там є і близькі їм люди. Двоє дорослих чоловіків — мабуть, брати, намагаються заспокоїти жінку.

— Мамо, ну, досить!

— Ну, що ти, люди ж дивляться.

— Ох, нехай дивляться! — закидає голову жінка. На її почервонілому, залитому сльозами обличчі непогамовний розпач.— Нехай дивляться на моє горе! Ріднесенький ти мій Іваночку, навіщо ж я тебе спізнала! — лементує вона вже зовсім по-бабському і знов припадає до грудей збентеженого чоловіка.

Незвичайне і дивне якесь прощання... Наче у сорок першому Розгублений, я помалу спускаюся сходами. У вестибюлі з'являється черговий по вокзалу:

— Громадяни пасажири! Прошу розійтися! Прошу розійтися, не порушуйте правил. Громадяни пасажири!

Але пасажири його не слухають — усіх зачепив за живе цей болісний крик людської душі. Тільки ніхто ще нічого не розуміє, і кожний хоче заглянути всередину натовпу.

Проте через хвилину плач стихає, і жінка з сивоголовим чоловіком прямують до виходу. За ними, несучи валізу, ідуть двоє братів. Натовп неохоче розступається. Жінка горнеться до чоловіка і все ще схлипує.

З натовпу вибирається тітка з кошиком, ставить кошик на підлогу і починає перев'язувати на голові квітчасту хустку. Її обступає вокзальний люд. Усім кортить довідатися про смисл незвичайної зустрічі.

— Ой людоньки, отож цю жінку її чоловік відшукав! З війни загубили одне одного. Тепер оце він приїхав. Але не один. З ним нова жінка. Онде, у зеленій кофті,— притишеним голосом доказує вона, оглядаючись на вихід.

Ще мало що розуміючи, всі враз обертають обличчя насередину. Справді, спершись плечем об мармурову колону, стоїть, насупивши брови, жінка. Ні на кого не зважаючи, вона, ніби в трансі, дивиться в підлогу. Потім, наче раптово щось зрозумівши, повертається і рішуче виходить в інші двері. На перон.

— Ой дівчаточка! Та як же це? — запитує якась жінка з натовпу, видно, першою відчувши весь драматизм цієї недоладної ситуації.

Однак усе зрозуміло. Я більше не хочу на це дивитися. Це дико і страшно. Влучає у саме серце. Чи не досить тобі, проклята лиходійка війна! Чи не мало тобі того, що ти накоїла на землі в ті лихі роки? Навіщо ти ще й тепер жалиш людей своїм зазубленим жалом?

Але я знаю, її шельмівським звичкам немає меж. Страждають матері, що втратили дітей. Роками болять у калік відірвані ноги. Затаїлися в землі, чекають на нові жертви міни. Із запізненням відкриваються людям нечувані злочини різних виродків. На рахунку історії дедалі більше безвинних невідомщених жертв. Де винуваті?

Відомо, одні в землі. Других судили і прах розвіяли за вітром. Треті мріють почати все спочатку. Але є й четверті, які будуть дуже здивовані, коли їх звинуватять у деяких давніх уже справах.

Тримаючися за подряпане поруччя, я піднімаюсь на другий поверх. Здається, на додаток до всього, з кожним роком гірше із серцем. Задишка, яка примушує спинятися і хапати повітря ротом. Ось тобі й молодий чоловік! Зрештою, я знаю: це, лікуючи легені, я підірвав серце. Проклята охрімова свита!.. Подерте лахміття, а не здоров'я!

Я знервований і злий. Бувають такі хвилини. Біля буфету в залі транзитних пасажирів — черга. Довгі ряди людей уздовж прилавка аж до самих дверей. Хотілося б випити кави. І хоч трохи чогось поїсти. Тільки доведеться довго стояти. Але куди мені поспішати!

— Хто останній?

— Я.

Короткий, ніби спалах, погляд. Миле юне обличчя під бронзовим стіжком волосся. Умить спалахує і згасає зацікавлення в широких очах. Звісно, що ж тут цікавого? Худий, із залисинами дядько. До того ж кульгавий... Але, чорт забирай, хотів би я чимось їй сподобатися. Ну, хоч трошечки. Тільки навіщо? Та й розумію, що це неможливо. І дивуюся сам собі, своєму бажанню.

Ні, мабуть, треба забути про це. Моє відійшло. Відгриміло. Побіч, виглядаючи когось у черзі, ходять двадцятирічні хлопці. Спортивна постава. Свіжі комірці напрасованих сорочок. Що за дурні наламали колись стільки дров через вузькі штани!

Це ж красиво. А для молоді, мабуть, це найголовніше. Принаймні у двадцять років. У нас, правда, все було інакше. Ми носили незграбні шаровари. І кирзяки. Вони не сприяли коханню. Правда, не в змозі були й спинити його. Пам'ятаю, коли ми сідали з нею десь поруч, ноги в нас були однакові, не відрізнити. Хіба що її чоботи меншого розміру. І такі ж однакові шинельки. Жорсткі, тяжкі, коли мокреча й тепло, та холодні в мороз. І личко її було без прикрас. Одного разу ми лежали під обстрілом у борозні, і вибухом її всю заляпало болотом, і обличчя, й очі. Вона обмивалася слізьми і нічого не бачила. І треба було бігти. Тоді я схопив її за руку. Бійці в цепу здивувалися: чого це вони біжать, побравшися за руки? Наче на прогулянці.

Ота прогулянка під вибухами мін зробила свою справу. До безлічі чималих турбот додалися нові. Я пильнував її де лише міг. При кожній нагоді намагався побігти в батальйонний тил. Мав кілька неприємностей із ротним. Я збирався їй щось сказати. Найважливіше. Найважливіше і найперше моє слово. Тільки я запізнився, кістлява мене випередила. У великому придніпровському селі над луками залишився піщаний горбок, який відібрав її у живих. Усе, що було в мене потім, було не те й не таке. Та й сам я став уже не таким.

Однак черга чомусь розходиться. Скінчилися пиріжки. Мило гмикнувши, пішло й моє дівча. Ті, що залишилися в черзі, посуваються, і я опиняюся біля самого прилавка. Кава ще є. І то добре. Після тієї горілки діймає спрага. І тут я бачу його.

Якийсь час, наче змертвілий, мовчки дивлюся на нього. Він відходить від черги і спиняється. Потім знов повертається до стойки і щось там розглядає за склом. Дзенькає дрібними грішми в жмені. Вигляд у нього мовчазний і заклопотаний. Сахно! Їй-богу, Сахно!

Так, тепер або вже ніколи! Дурнем я буду, коли його прогавлю. Зараз я дам йому по пиці. Головне не втратити нагоди. Бити рвучко і від себе, усім корпусом на руку. Він упаде на підлогу. Або на бар'єр буфету. Буде скандал. Прибіжить міліціонер. І я скажу, чому так учинив. Нехай тоді мене судять.

Я виходжу з черги і ступаю два кроки вперед. Серце моє починає калататися. Але почекай, серце! Зажди! Не підводь!

Але тут хтось підходить до прилавка і стає поруч. Я прикушую губу — він мені перешкоджає. Раптом Сахно повертається і дивиться просто мені в обличчя.

Його брови здригаються. Пізнав, гад! Але очі відразу спокійнішають. Він засовує руку в кишеню і дзвінко зсипає гроші.

— Не вдалося?

— Що?

— А в готелі.

— Ні, не вдалося,— кажу я не своїм голосом. І неначе заворожений дивлюся в його вицвілі, нерухомі очі.

— Прокляття! Перекусити не доб'єшся. Ви вечеряли?

— Ні.

— Може, підемо до ресторану? Тут навпроти.

Я, змертвілий, стою. Як дурень. Як ідіот. Він, мабуть, і сприймає мене за ідіота. Але я знову не знаю, що робити. Я не впізнаю його. Сахно і не Сахно.

— Ну? Підтримаєте товариство?

Він іде між людей у двері, і я, збентежений, іду за ним. Перший, найсприятливіший момент утратив. Тепер я вже не можу наважитися. Мене сковує сумнів. Хіба вимагати в нього документ? Або запитати прізвище? Це не може тривати довго. Я не витримаю.

Ми виходимо із зали. Він оглядається на мене.

— Бордель. У нас варто подзвонити, і готель забезпечено. А тут не можуть зробити бронь на одне місце. Республіка називається!

Сволото! Що ти знаєш про цю республіку? Не дістав місця в готелі? Скінчилися пиріжки? А про півмільйонну армію партизанів у цій республіці ти чув? Про дев'ять тисяч білоруських Орадурів та Лідіце ти знаєш? Про два з гаком мільйонів безневинних жертв? Про те, що й досі республіка не досягнула передвоєнної кількості населення?

Я ледве стримую нервовий дрож усередині. А він роздягається у гардеробі. Перед дзеркалом старанно зачісує рештки своєї чуприни. Потім ми заходимо в зал. Тут також повно. Вільних столиків немає, і ми йдемо між рядами. Та ось біля вікна встають з-за столу четверо офіцерів. Ми відразу займаємо їхні місця. На скатертині гора брудного посуду. Він гидливо відсовує від себе тарілки.

Розмовляти зі мною в нього, видно, зникло бажання. Мабуть, співрозмовник з мене поганий. Але ж мені не до розмов. Мене мучить питання: він чи не він? Голову наповнює різкий дзвін, руки тремтять. Він же, певно, мене не впізнав. Ну що ж, тим ліпше! Я напружуюся, як перед стрибком в атаку, і запитую напрямки:

— Ви — Сахно?

— Що? Ні, не Сахно.

Не Сахно! Іншої можливості довідатися, хто він, у мене немає. Я напружую розум, щоб діяти далі.