Мертвим не болить - Сторінка 20

В голоблях розпластався на снігу кінь. Під черевом калюжа крові. Неподалік під тином нерухома солдатська постать у пошматованій задертій шинелі.

Я хапаюся за Юрка, оглядаю наших. Здається, обійшлося — всі цілі. Тільки старшина чомусь не на возі, а за возом. Разом з німцем вони чіпляються за перекладину і розгонисто біжать ззаду. З пальців старшини на поли моєї шинелі цебенить кров.

Підводу шалено кидає на вибоїнах, я однією рукою притримую Юрка, другою щосили тримаюся за край дошки — хоч би не вивалитися...

Крізь вибухи і щільний посвист куль ми прориваємося на околицю. Далі за греблею широка балка — яр. Сніг у низині столочений десятками ніг людей і коней, колесами підвід, машин. Усі з цього села подалися туди. Ми, напевно, останні. На греблі ЗІС з розчиненими дверцятами кабіни, з перекособоченим розбитим кузовом. Він низько осів на прострелених скатах.

Підвода наша завертає з вулиці в балку. Трясе ще дужче. Я вже хапаюся за краї воза обома руками.

— Ой! Ой! Стійте! Не можу! Що ж це робиться! — стогне загорнутий у кожушок льотчик. Катя мовчки притримує його забинтовану голову, щоб не билася об дошки передка. Ззаду мокрі обличчя німця й старшини. Вони біжать за підводою. Євсюков, видно, все не може заспокоїтися після сутички на вулиці і несамовито лається:

— Дурень безголовий! Йолоп! Погрожує!.. За купу вошивого мотлоху. От гад! Остолоп ісполнітельний! Ліпше вже розгільдяй, але щоб із головою!..

Справді, це жахливо: свій — свого! За що, подумати тільки! Добре, хоч вцілив у руку. Рана в старшини, здається, не страшна, крові не так уже й багато.

Люди групами й поодинці біжать балкою. На конях уже не видно нікого. Далеко попереду ховаються за поворотом підводи. Багато кого ми вже й обігнали. Уже ми не останні. З'являється надія — може, таки вирвемося. Я схиляюся до Юрка. Шинель на ньому скривавлена, мабуть, збилася пов'язка. Він усе мовчить, міцно зціпивши зуби. "Ех, Юрко! Тримайся, брате, якось кріпися, спроможися, терпи!" — благаю я його в думках, сам ледве тримаючись. І в цей момент над нашими головами розлого спалахує перша вогниста блискавка. Ми знічев'я пригинаємося,— далеко попереду злітає вгору стовп снігового пилу. Це болванка.

Ми всі, наче по команді, озираємося. Так і є. Танки. Вони вже вийшли на околицю села. На греблю біля ЗІСа з-за крайніх хат їх виповзає з десяток. Деякі зупиняються, блискають вогниками з димом і швидко спрямовуються в балку, за нами вслід.

Тр-рах! Трах! — рве ззаду і збоку.

Над нами в повітрі проноситься снаряд. Його розлогий гуркіт кладе нас у підводу. Попереду, на схилі балки, виростає мальовничий пишноклубчастий, пухкий вибух. Позаду в сніжному просторі густо розсипається кулеметна тріскотня.

— Жени! — кричить Катя. — Жени ти, тюхтій!

Їздовий підводиться на передку і з-за спини палкою лупцює коней.

Вони в милі, мчать так, що видається, ніби підвода зараз розсиплеться. Ми наганяємо кількох бійців у розстебнутих шинелях без ременів. Один, молоденький, без шапки, з підстриженою під нулівку головою, на ходу пробує вчепитися за підводу. Старшина проганяє його:

— Куди? Куди преш? Тут поранені!

Хлопець з розпачем в очах збочує і якийсь час загнано хекає побіч. Я чекаю нового вибуху. Таки справді, скільки можна проїхати під прицілом у танків? Хоч би вони не спинилися — з ходу, може, ще не влучать. Але ж доженуть. Холера ясна — де ж тоді вихід?

Так, це жахливо! "Жени, брате, жени!" — німо прошу я їздового, та він і сам таки добре жене. Спереду, здається, поворот. Ось би встигнути до нього!

А кулеметна тріскотня все ближчає.

Тут уже багато бійців — мовчазні, задихані, розчервонілі, зі страхом у розширених очах. Ними ніхто не командує. Це тили— з обозу, комірники, їздові, техніки... Для багатьох така веремія, видно, новина: до вогню вони не звикли. Я знаю, єдине, що керує ними тепер,— це страх. Засіб їхнього порятунку тепер — ноги. Тільки засіб цей не найліпший. Швидше навпаки. І все від безвиході.

Старшина люто лається:

— Стійте, таку-розтаку вашу! Куди вас несе! Задушать, розстріляють, мов зайців. Стійте! Спиніться!

Люди оглядаються на крик, тільки не спиняються. Незнайомий чоловік у куртці для них не начальство. Тим часом понад самою підводою знов рокітливі звуки. За півсотні кроків попереду вибух. Коні стають дибки і кидаються вбік. Нас обдає снігом. Підвода рвучко похилилася, здається, вона ось-ось перевернеться на косогорі. Якимсь дивом ми не падаємо в засипану снігом вибоїну.

І раптом зовсім близько на схилі я бачу знайому постать у кожушку і чорній кубанці. Одна рука під полою: напевно, поранена. Пустий рукав метляється на вітрі. Це Сахно. Він оглядається на нас, обличчя його розгублене, мокре від поту. На лобі прилипло чорне пасмо волосся, рот широко розкритий:

— Гей, хлопці! Стійте!

— Притримай! — кидає їздовому Катя.

Коні трошечки стишуються. Сахно знесилено підбігає, а в мене холоне серце: навіщо він тут? Однак капітан, притримуючи на голові кубанку, ледве перевалюється у підводу. Він поранений, і десь у глибині моєї душі підсвідомо блискає злорадість: ага, допекло! Це йому не протоколи писати!

Їздовий поганяє коней. Підводу рвучко кидає на присипаних снігом грудках. Десь позаду бахкають підряд два вибухи. Старшина лається:

— Що це робиться, га? І де начальство? Проспали до бісової матері увесь Кіровоград!

Сахно у возі віддихується, раз по раз заклопотано оглядається, але мовчить. Старшина гнівається все більше:

— Розвідка, сіль тобі в очі! Шнапсу, видно, налигалися! З радощів! Що ж, ударили, прорвалися, ох як добре пішли! Давай нагородні листи писати. Відомо ж, аби на передовій усе по графіку, а тут що діється — плювати їм!

У шулячих очах Сахна з'являється суворість. Недобрим поглядом він міряє старшину, але той навмисне цього не помічає. Здається, старшина може сказати й більше, і не тільки такому начальникові, як оцей капітан. Він видається дужчим з усіх поглядів. Такі завжди подобаються, надто на війні. З ними надійно.

Хитавиця тим часом стає нестерпною. Здається, розвалюється підвода. Льотчик під кожушком стогне:

— Сестро! Не можу я! Стійте! Спиніть коней!.. Я не можу...

З передка нестримано і різко, оглядаючись, кричить Катя:

— Змовкни! Змовкни зараз же! Що ти ниєш! Не можеш — злазь до дідька!

— Болить! Болить же... У-у-у-у...

— Тримайся!

Ми злітаємо на пагорбок. За ним спуск, там нас уже не дістати. Ну, ще хвилинку, півхвилинки... Від напруження я впинаюся зубами в губу, так, здається, легше... Ну, ще трошки... І тут...

Тр-р-рах! У-у-у-у-у...

Що це? Чому це?.. — знічений, приголомшений, гарячково думаю я. Підвода піднімається сторчма, перекошується. Якась сила викидає мене геть, і я боляче стрімголов падаю у сніг. Поруч, виоравши борозну в снігу, сунеться ріг підводи. Здається, розчавить. Але раптом спиняється біля самого мого плеча.

Я тут же схоплююся, відчувши себе на краю загибелі. Навкарачки відповзаю геть. Підвода перевернулася набік. Хтось відчайдушно лається. Катя підхоплює льотчика. Один кінь, упавши на коліна передніх ніг, б'ється об сніг головою. Другий шарпає підводу вбік. Його хапає за посторонки старшина.

Але, здається, я цілий і, піднявшись, кидаюся до поваленої на бік підводи. Юрко, сповзаючи на край, якимсь чудом ще там затримується. Однак мене випереджає німець. Дужий, він плечем піддає знизу і перевалює підводу на колеса. Спереду крик Сахна:

— Ріж посторонки! Посторонки!!!

Старшина хапається за посторонки, а Сахно ввалюється в підводу. Німець уже допомагає Каті. Удвох вони через край затягують у підводу льотчика. На снігу трохи віддалік лежить їздовий. Голова в нього... Зрештою, голови немає. Замість неї саме страхіття. Ліпше туди й не дивитися. Старшина чимось перерізує пару товстих посторонків і стьобає мотузкою коня. Останнього нашого коня, який зморено сіпає підводу. Другий, затихаючи, ще ворушиться в снігу. Але йому вже не піднятися.

— Швидше, швидше!

Я не знаю, чи це кричить хтось, чи, може, цей крик рветься з моєї душі. Я тільки кожною частинкою тіла відчуваю, що треба швидше, бо ось-ось вріжуть — танки вже доганяють. Над балкою гул і ляскіт. Бахкають вибухи, і танкові кулемети аж захлинаються у вогненній люті. Довкола крики та лайка. Ні, це не бій, це винищення. До нас підбігає якийсь солдат у гімнастерці без шинелі. Його груди з орденом Слави густо залиті кров'ю. Він задихано хрипить і мовчки падає в підводу — я ледве встигаю затулити Юрка.

Але врешті ми за пагорбком. Тут уже не влучать. Попереду, через півкілометра, у балці, село. Засніжені мазанки, тини, ранкові димки з коминів. І там — дорога. Тут втікачів ще більше. Вони, певно, думають, що в селі порятунок, і дранцюють туди щодуху. Але я відразу помічаю, що в селі пусто. Організованої оборони тут так само немає, тут взагалі майже нікого нема. Видно, піддавшись паніці, дременули й тутешні. А дорога залишилася — впорядковане шосе, мабуть, з Кіровограда. От переріжуть шлях — буде тоді ще більша біда... Похилена набік, загрожуючи щомиті перевернутися, підвода котиться по снігу. До нас біжать люди. Хтось знов звалюється в підводу, кілька поранених чіпляються за краї. Старшого віку боєць у розстебнутій шинелі, ослаблений, трюхає побіч, глухо і мовчки плаче без сліз. Його щетинисте підборіддя судомно сіпається. Старшина без упину лупцює коника. Ми обминаємо одну групу людей, кількох, що біжать поодинці. І це, мабуть, чоловіків з десять. І тоді Сахно рішуче зіскакує на сніг.

— Ану, стій! Стій! — кричить він на бійців і вихоплює з кобури пістолет.— Назад! Позабиваю усіх, як собак! Назад!

Перекинувши віжки Каті, зіскакує з підводи і старшина. Він також кричить: "Стій!" — когось доганяє, в зашийок штовхає до капітана. Сахно подається в другий бік. Звіддалік по схилі пагорбка біжать декілька бійців, і він, не цілячися, бахкає туди з пістолета. Втікачі спочатку спиняються, потім, второпавши, ідуть униз. Біля старшини збирається десятка півтора випадкових людей.

— На пагорб! Марш на пагорб! — кричить Сахно і показує в поле рукою.

Від групи відділяється старшина:

— Братва, ану бігом! У кого гранати — до мене! Ми їм покажемо, де раки зимують!

Зморено і не дуже рішуче вони біжать на пагорб. Сахно ще когось спиняє й жене за всіма.