Мертвим не болить - Сторінка 29

Мене знов болюче швиргає в сніг. Однак я цілий. Я це відчуваю і відразу ж стаю навколішки. Тільки чомусь я нічого не бачу — ні танка, ні Юрка. В очах блискіт, роєм рояться, вихряться чорні порошинки. На якийсь час я цілком втрачаю орієнтацію, що зі мною, де я?

Руками розпачливо загрібаю сніг, хапаюся за мерзле бадилля, кудись повзу. У рукав по лікті набивається сніг. Сніг за коміром, у вухах. А в очах палахкотить вогненна темрява.

Нові вибухи знов кладуть мене ницьма, сніговим заметом обвалюючися на спину, голову, ноги. Але я живий і знову схоплююся на коліна. Нічого не бачу, ошаліло кручуся на снігу, не знаючи, куди податися. І раптом неподалік з темряви прорізається щось яскраве, якийсь вогонь. Ага: це горить танк. Ні, не наш, десь далі на дорозі. Помалу земля в моїх очах відділяється від неба. Темрява рідшає, я бачу змішаний із землею сніг, чорне небо і знайомий силует нашого танка. З раптовою полегкістю кидаюся до двох близьких постатей — німця й розпластаного на дорозі Юрка.

Я перш за все запинаю на ньому поли кожушка й ривком підсовую його обважніле тіло до гусениці. Потім, припавши до нього, перечікую нову нестерпну серію вибухів. Вони тривають вічність. Я, болісно затявши в собі всі емоції — і страх, і надію,— спромагаюся лише на одне — триматися. Вибухи, навіть не віриться, врешті стихають. Задихаючись від тротилової гіркоти, я кілька секунд спрагло хапаю ротом повітря й чекаю нового виску. Але його чомусь нема. Пауза триває, вискливий дзвін у вухах міцнішає. Невідомо, що це — тиша, чи, може, я оглух... Але ось попереду, здається, лунають невиразні голоси, лайка — щось кричать чи, може, командують. Танк, наче жива істота, здригається від мотора. Невже поїдемо?

Я щось гукаю. Німець спритно стрибає на танк. Над силу напружившись, я піднімаю Юрка. Німцю з напругою вдається таки затягнути його за комір на броню.

Тієї ж миті танк, люто заревівши, зривається з місця.

Кривда і злість, звившись клубком, однак, надають мені сили. Танк проминає мене, але я в останню мить кидаюся в гарячі струмені його вихлопів. Під руки потрапляє петля троса. Я чіпляюся за неї, та вона несподівано піддатливо тягнеться, я важко сповзаю з броні і якийсь час у відчаї волочуся в задимленому клубочінні вихлопів. Я хочу крикнути, та в гуркоті дизеля не чую свого голосу. І раптом угорі зігнута постать німця. Він нахиляється й підхоплює мене під пахви. З його допомогою я вигрібаюся на танк і, знесилений, випростуюся на жалюзі.

Німець мовчки суне до башти, я не дякую йому. Мені, як ніколи протягом цього дня, хочеться кричати, вити, лаятися: що ж це діється? Але я мовчу. Поруч лежить Юрко. Його голова, метляючись, б'ється об ріжок присипаної снігом скриньки. Я відчуваю, як мене охоплює байдужість. До всього. Яка спокуса піддатися їй! Сахна, здається, тут вже немає. Хай йому чорт: від того ні радості, ні смутку не прибуло. Мені все одно, всі рівні, навіть німець. Тільки не Юрко. Трошечки віддихавшись на броні, я з особливою силою відчуваю, що Юрко мій вічний біль, мій неперебутний клопіт. Ріднішого за Юрка в мене на світі нема нікого. Ставши на коліна, я підсовую сябра до башти, і тоді якоюсь надзвичайно загостреною чутливістю здогадуюсь: він стогне. Значить, ще живий.

Це розчулює мене до сліз, окрилює, як щастя. Його життя коштувало мені занадто великих душевних сил, щоб тепер погодитись із його загибеллю. Я нахиляюся над Юрком, його повіки здригаються, і сіре, наче з воску, обличчя оживає.

— Юрко!.. Юрчику!.. Юр!..— кричу я, не знаючи, що й сказати, чим розрадити його. Але я бачу: він упізнає мене. Тільки він не посміхається, як раніше, а косує поглядом і секунд з п'ять, наче згадуючи щось, напружено дивиться вгору на місяць. Видно, він щойно опритомнів, ще дуже знеможений. Уста його, проте, слабо ворушаться, і я низько нахиляюся над ним — здається, він щось запитує.

— Усе добре! Усе добре, Юро! Скоро приїдемо! Скоро!

— ...Куди?

— Куди їдемо! До шпиталю, Юро! У Знам'янку! Там армійський шпиталь, ти ж знаєш,— відчайдушно брешу я. Що ж, він тепер слабкий, мов дитина, і я оберігаю його від важкої нашої правди. Хай він не знає її, не тривожиться. Так воно ліпше.

Нас різко кидає вбік, я хапаюся за башту. Побіч палає розтрощений бомбою танк. Вогненне залізо заступило всю дорогу, крутими ривками ми об'їжджаємо його. А там горить сніг, горить гума котків, горить броня. У коліях покручені гусениці, за канавою лежить зірвана вибухом башта. У повітрі дим, сморід, гар. Обабіч дороги наче виверження мерзлої землі і скрізь глибочезні прірви воронок. Пильнуючи, я дивлюся на небо: чи вдарять ще? Невже вони відчепилися від нас?

На башті ворухнувся люк. Мабуть, щоб краще бачити дорогу, звідти вилазить чорна постать у шоломі. Людина оглядається на вогнища і гучним голосом звертається до нас:

— Ну то як? Цілі?

— Цілі,— відповідаю я, хоч той навряд чи чує мене.

— Ну-ну! Тримайтеся! Це вам не піхота-матінка. Танки!

Пішов ти зі своїми танками, думаю я. Добре тобі в сталевій цій скрині... А ось нам як? Але не встигаю я щось відповісти, як на башті відкривається другий люк, і з нього трохи випинається зсунута набакир кубанка. Сахно?..

Так, Сахно. А я вже думав, що він пропав. Та де, такий не пропаде! Він відразу накинув оком на нас, наче перелічив, і, видно, задоволений з того, що всі на місці, відвертається, щоб глянути вперед.

Однак довго дивитися цим двом з люків не доводиться. Я, мабуть, перший помічаю, як у чорному небі щось блимає, чи, може, здається мені. Але відразу обіч дороги в снігу знову виростають кілька височезних вибухів. Правда, цього разу вони не такі сильні, як попередні. Може, тому, що вони десь далі? Розгонисто брязкають люки. Танк збільшує швидкість.

Ми щільніше припадаємо до броні. Танк стрімко мчить уперед, ми ледве втримуємося нагорі. А довкола починається пекло. Земля перемішується з небом, гаснуть усі до однієї зірки. Над дорогою шугає сніжно-земляна заметіль, густо нашпигована осколками. Я підсовуюся під виступ башти, обома руками тримаю Юрка. Я вже розумію, що вони не відчепляться. Мабуть, вони таки доконають нас. Але будь що буде, аби тільки з танка не скинуло. Хай б'є разом — чорт із ним! Коли судилося загинути під бомбою — не страшно. Не таке воно, життя наше, щоб стільки страждати через нього! І не такі гинуть!.. Так думаю я з розпачу, з відчаю. Та все одно нестерпно страшно чекати тієї миті, коли в твоє тіло встромиться зазубрений сталевий держак, здатний перебити рейки.

У повітрі гроза, блискавиці та грім. Суцільні вибухи, гуркіт танків, вищання бомб, скрегіт осколків. Ще добре, що нас з одного боку прикриває башта, бо наша машина остання. Найбільше перепадає переднім. Але і нам також. Особливо з боків. На Юрка летять великі тріски від колоди. На башті з того боку, де німець, яскраво пахкає, ніби електрозамикання. Блискає вдруге уже десь зовсім близько — біля мого плеча. Особливо, майже фізично я відчуваю жахливу м'якість свого тіла. Як просто його протяти, пробити, пошматувати. Раз по раз осколки крешуть із броні пекучі іскри, обдають нас окалиною. Але танк, молодець, не спиняється. Він мчить по дорозі, часом збочуючи. В одному місці обминає підбиту машину, що стоїть нерухомо з відкритими люками й великою двадцяткою на башті, і різко гальмує. Кілька людей, чіпляючись за борти, за трос, перекидаються до нас. Я боюся, що затопчуть Юрка. Вони й справді не дуже зважають. Один з них поранений, затискує пальцями скривавлений бік. Другий, у розхристаному ватнику, лаючись, відразу випускає автоматну чергу в небо.

— Вогонь! Усім вогонь! Чого зігнулися? Вогонь! — кричить він до нас із німцем.

Танк кидає з боку на бік, я однією рукою знов хапаюся за башту, а німець разом з усіма починає гатити в небо. Я не відразу тямлю, що в нього мій карабін, я тільки дивуюся: по своїх? Але незабаром починаю розуміти, що тут вже не до моралі, не до політики — тут бій, і треба захищати своє життя.

Вони то безладно, то залпами б'ють понад дорогою, і, мабуть, нікому невтямки, що крайній біля них німець. І я мовчу — хай стріляє. Тепер я не боюся, що в нього зброя. Я майже впевнений: нам він нічого поганого не зробить.

Я втрачаю відчуття часу і не знаю, скільки триває оце бомбування.

Проте в якийсь момент літаки нас нарешті залишають. Стає зовсім тихо, і в цій тиші скрегочуть гусениці і виють Мотори танків. Мабуть, незабаром почне світати, небо якесь особливо чорне. (Прокляте нічне небо, від якого ми стільки натерпілися сьогодні!)

Під ранок дев'ять танків в'їжджають у якесь велике, порожнє після ночі село.

Я гадав, що ми його швиденько проскочимо і десь нарешті приєднаємося до передових частин. Але танки чомусь збочують до тинів і по одному спиняються.

Сонна, глуха тиша б'є у вуха. І подає надію, і бентежить. Що далі?

Нас зсаджують із танків і зводять в одне місце на вулиці. Назбирується чоловік із десять — здорових, що вночі прибилися сюди з інших частин, і поранених, серед них троє тяжкопоранених — Юрко, один автоматник із простреленим животом, і все той самий льотчик. Диво, який він живучий,— мабуть, переживе всіх! На щастя, з нами знов Катя. Покрикуючи, вона відразу ж дає розпорядження — перенести лежачих у хату.

Іншим наказано чекати, і ми мовчки стоїмо під глухою, забрудненою вугіллям стіною мазанки, доки від перших у колоні танків до нас не підходить знайомий підполковник. З ним поруч Сахно. Порожній рукав капітанського кожушка легко теліпається коло боку.

— Ну як, орли? Дали жару? — жваво запитує підполковник і сам собі відповідає: — Дали, сволота. Найкращі екіпажі вгробили. Значить, так: далі підете самі. Ми повертаємося контратакувати. А ви до Лелеківки. Вісім кілометрів. Ясно?

Ми всі мовчимо. Вісім кілометрів не багато, але тоді, коли ноги здорові. А коли прострілені? Та ще троє тяжкопоранених? Як їх дотягнеш? Тільки про що питати, і так дякувати треба цій людині за його доброту. Не залишив, як інші, не кинув — вихопив майже з-під вогню. Тепер у нього свої клопоти.

— Ну, ясно не ясно — нічого не вдієш! Із собою я вас не візьму. Самі розумієте. Тут залишатися не раджу. Вранці вони вдарять знов.— Підполковник махає рукою вздовж дороги.— Так ось: старший оцей капітан, — киває він на Сахна.