Мертвим не болить - Сторінка 35

Капітан біля себе пропускає його на снігову цілину:

— Так. Дистанція п'ятдесят метрів. За ним підете ви! — тицяє він у мене й прикрикує на танкіста: — І швидше! Не підірвешся!

Ми прямуємо в степ до найближчої з трьох скіфських могил, що височать над сніжною рівниною. Юрко цього разу дістається Енгелю, який без наказу звалює його на себе. У степу прохопилася поземка. Снігові пасма рвуться з-під ніг і далеко розповзаються по полю. Скрізь тремтить мерзле бадилля. Дме колючий вітер, і невисоко в небі крізь білу імлу сиротливо блищить зимове сонце. Я старанно ступаю по слідах танкіста. За мною іде Катя. За нею, зігнувшися під нелегкою ношею, німець. Сахно замикає п'ятірку.

Усередині в мене все болісно напружується. Здається, аж завмирає серце. Ідеш, як по лезу бритви. Як по гарячому вугіллю. Увесь час треба вдивлятися під ноги, щоб ступати слід у слід. А очі мимоволі заглядають наперед — туди, до танкіста, де невідомість і смерть. На землі поміж завихреними сніговими пасмами там-сям видніються справді-таки давні сліди, але вони майже непомітні. Міни ж під снігом, який тут зовсім неглибокий, по кісточки. Маскування відмінне. Добре ще, що в переднього в руці тичка. А сніг м'який.

Уже досить далеко відійшовши від дороги, танкіст спиняється і, подлубавши палицею, викочує на сніг щось кругле. Це міна. Сахно ззаду кричить:

— Не чіпай! Не чіпай! Уперед!

— Протитанкова! — визначає танкіст і, гидливо пхнувши ногою сірий смертоносний кругляк, іде далі.

Нам трохи додається сміливості. Якщо міни протитанкові, то ще півбіди. Під нами вони не вибухнуть. Аби тільки не протипіхотні. Тоді, вважай, нам пощастило.

Танкіст попереду, бачу, жвавішає. Рухи його стають більш зграбними, видно, й страху в нього поменшало. Хлопець робить ширші кроки. Щодо мене, то я вже не встигаю за ним і поступово відстаю. Але ззаду підганяє Катя. Занадто вирвавшись наперед, танкіст, помітивши це, притишує хід.

— Сміливіше! Ні біса тут немає! — упевнено каже він.

Я намагаюся йти швидше. І раптом усе в мені обривається. Сильний вибух, здається, розколює небо. Зненацька я присідаю, скинувши до голови лікті. Щось зі свистом промайнуло вгорі. Попереду ж чорна пляма на снігу і пил. Хмарка його, швиденько розпливаючись, стелеться в полі.

У наступну мить я озираюся. Ззаду всі лежать, та ніби всі живі. Притиснулися до землі й заніміли. А танкіста немає. На тому самому місці, де він був щойно, грудки мерзлої землі та снігу.

Мене обдає холодним потом. Чомусь набирається повний рот гіркої слини. Навколо стає тихо-тихо, і в цій тиші звідкись з-під балки від радгоспу долітають звуки далекої кулеметної черги.

Першою підхоплюється Катя. Знов, як і колись у хаті, вона рішуче, по-чоловічому лається.

— Розтаку вашу мать!.. Куди завів? Куди ти нас завів, сволото!

Капітан піднімається на одне коліно і стоїть, втягнувши голову у плечі.

— Мовчати! Уперед! — своїм басом він перекриває голос Каті. — Ви, вперед!

— Ах, я вперед! Мене женеш. А тобі боязко? Не хочеться помирати? Малих діточок шкода? Ніжної жіночки?..

Сахно, зціпивши щелепи, загрозливо чекає. Катя кричить. Я відчуваю, що, мабуть, іти першим тепер треба мені. Тільки від страху я зволікаю. Мені потрібний наказ. А наказ він віддає Каті. І, видно з усього, не має наміру його міняти.

Не зводячи здичавілого погляду з дівчини, він тремтячою рукою добуває з кобури пістолет.

— Гад ти! Душогуб! Думаєш, я боюся? За себе боюся? Доганяй, гаде! — кричить Катя і раптом зривається з місця. Бігом вона обминає мене, досягає вирви і, ні на мить не спиняючись, кидається далі. На сірому, присипаному землею і гаром снігові пролягає рівний шнурок її свіжо-білих слідів.

Якийсь час ми ще стоїмо, неспроможні подолати переляк і нерішучість. Та ось від радгоспу знов чути довгу настирливу чергу. Кілька куль угорі з вищанням прошивають повітря. Це нас підхльостує, і ми підтюпцем рушаємо вперед.

Я знову напружуюся, намагаючись якнайточніше потрапляти у Катані сліди. Під кулеметний стрекіт добігаємо до невеликої вирви. Тут мін немає. Але тут гірше, ніж на снігу. Тут подих, не очікуваної, а вже реальної смерті. Смерті товариша. І те, що загинув інший, а не ти, тепер уже надії не подає. Під ногами шмаття від одягу, поруч зі снігу жахливо стирчить кістка — криваво-біла на земляній чорноті. Здалеку, відкинутий вибухом, лежить танковий шолом. Це все. Решта розірване, пошматоване міною, розкидане, змішане разом із землею і снігом.

А Катя ніби зшаленіла. Що вона робить? Без тички, не розбираючи дороги і навіть не оглядаючись, вона швидким кроком і підтюпцем, без жодної перестороги прямує по снігу до близької вже могили. Ніби їй відомо, що там кінець мінного поля. Сахно щось кричить, але вона не зважає. І ми йдемо по її слідах. Ми мусимо йти. Завмираючи. На тремтячих ногах. Щомиті очікуючи на вибух.

І відбувається диво. Катя підбігає до могили. Спиняється, оглядається на нас. В усій її маленькій постаті докір і виклик. Полем до нас тягнеться слабенький рятівний ланцюжок слідів.

Я мимоволі веселішаю, наддаю ходи і незабаром доганяю її. Ззаду поспішає німець з Юрком на спині. Він добре ухоркався, аж хитається. Видно, навмисне відставши, позаду за всіма біжить Сахно.

— Розміновано! Куди далі?і — майже спокійно, але все-таки не без сліду недавнього гніву, каже Катя. І мені якось незручно дивитися в її розчервоніле стомлене обличчя. Звісно, ми винуваті перед нею. Перед її сміливістю й відчайдушністю, яким тепер зобов'язані життям. Але в цьому не хочеться признаватися навіть собі. Ліпше пояснити все нерозумною жіночою примхою. Це дає підставу не втрачати до себе повагу, оберігає нашу честь.

Хвилину ми стоїмо біля неї. Німець з-під Юрка намагається глянути вперед. Юрко ницьма лежить на його широкій спині. Сіре обличчя повернуте набік. Очі ледь-ледь розплющені.

Тим часом підбігає похмуро-затятий, увесь втілення військової влади Сахно. За п'ятдесят кроків він спиняється і зірваним голосом кричить:

— Василевич, уперед!

Так, тепер нічого не скажеш. Тепер повинен іти я. Капітанова безжалісність повною мірою передається мені. Я піду.

Тільки куди — вперед?

Плескатий верх могили круто опускається вниз. З радгоспу нас уже не видно. Трохи збоку і ззаду, у неглибокій довгій низинці, пролягає насип залізниці. У ньому чорніє круглий отвір труби.

— Уперед! — з пістолетом у руці скаженіє Сахно.

Іду, іду. Я й сам відчуваю, треба швидше. Треба видертися з цього проклятого поля. Тільки швидше!

Пильно остерігаючись, я йду по снігу. Мій чобіт грузне по самісіньку халяву. Поранена ступня в рукаві загрібає сніг. Катя поспішає слідом. Тоді ззаду подає голос Сахно:

— Дистанцію! Дистанцію тримай!

Дівчина огризається, але слухається й притишує крок, дає мені відійти далі. Правда, мені зовсім не хочеться відриватися від них далеко. Разом з усіма якось спокійніше. Намагаюся бути якомога уважнішим, оглядаю поперед себе сніг. Чужих слідів тут, здається, немає. Місцями сніг спресований поземкою аж до твердого, і я мимоволі вибираю ногами ці найтвердіші клаптики. Додається сміливості. І не так грузнуть ноги.

Помалу міцніє впевненість, я переступаю гривку бур'яну, у якій шерхотить сніг, оглядаюся. Уже не видно й будки обхідника. Ми в низинці. Треба йти швидше, але біль у пораненій нозі вперто не дає змоги ступати ширше. До того ж зі ступні сповзає рукав. Спинившись, щоб підтягнути його, я нахиляюся і раптом кам'янію від жаху. Моя рука сама собою, наче обпечена, перелякано відсмикнулася. Зі снігу біля ноги пружно стирчать три тоненькі вусики. Трохи далі, наче головки боровика, виглядає з-під снігу кругле зелене вічко "шпрінгенмінен".

Відчувши, як холодом проймається нутро, я різко відсахуюся. Але розігнутися, мабуть, не встигаю. Тріскотливий вибух відлунює ззаду. Осколки чи сніг хвиськають по моїй шинелі. Я ледве втримуюся, щоб не перекинутися на по-зрадницькому випнуті вусики.

Якусь секунду потому я заніміло зволікаю. Я вже знаю, що сталося страшне. Але не можу оглянутися відразу, бо це над мої сили. Сенс того, що сталося, наче здалеку доходить до моєї свідомості. І тільки через якийсь час, з напругою опанувавши себе, я обертаюся. На відстані з Юрком на зігнутій спині, широко розставивши ноги, стоїть німець. За ним, згорбившись, на щось чекає Сахно. А між ними і мною корчиться на снігу Катя. Ноги мої раптом наливаються страшною ваготою. Над силу дуже обережно я витягаю зі снігу поранену ступню, потім чобіт. Переступаю назад — слід у слід. Тоді, високо піднімаючи коліна, ступаю ще. Ні, поки не рве. Тоді, трошки сміливіше, кидаю погляд на Катю. Там знову чорна кіптява. На снігу грудки землі. Катя, безладно перебираючи довкола руками, здається, намагається піднятися.

І раптом скам'янілі мої відчуття враз відживають. Мене охоплює жах. І гнів. Гнів на Сахна. Це він завів нас на мінне поле! Гад, він загубив Катю! Захлинаючись морозним повітрям від кривди, я пориваюся до нього. Але весь мій намір порушує Катя. По своїх слідах я біжу до неї. Дівчина судомно підводить назустріч мені своє широке, тепер особливо негарне обличчя. На ньому гримаса болю. Зуби зціплені. Зсередини рветься глибокий стогін.

— Катю! Катенько! Катю!..

Упавши перед нею на коліна, я хапаю її за плечі. Потім за талію. І раптом розумію: ноги! З посіченого осколками валянка ллється на сніг тепла кров. Другого валянка взагалі немає. Зрештою, немає й ноги по коліно. Страшний, потрощений вибухом обрубок. Ватні штани і поли кожушка нещадно пошматовані осколками. З дірок вилазять клоччя вати, жмутки вовни.

До нас підбігає німець. Він береться мені допомагати. Ніби не своїми руками я піднімаю її ноги. Але що з ними робити? Кров струменить по моїх руках, у рукава, на шинель. Німець також занепокоєно метушиться, лопоче:

— Гефлехт! Гефлехт!

Він тицяє мені вузенький ремінець, і я розумію: треба накласти джгут. Катя, тамуючи стогін, закидає голову. Зціпивши зуби, мовчить. Обличчя її вкривається дрібнесенькими краплями поту.

Тремтячими змерзлими руками я з усієї сили перетискаю під коліном те, що залишилося від ноги. Німець тим часом відстібає ремінь від мого карабіна. Цим ременем ми вдвох обкручуємо другу ногу, у валянку. Тоді я підводжу голову. Навпроти стоїть Сахно, зігнувшись, обіпершися рукою об коліно.

— Ну, ти радий? Ти радий? Ти цього хотів?

Сахно рвучко випростовується.