Меса безвірника - Сторінка 3

У тій "діжці для закваски геніїв" я всю зиму дмухав на свої закляклі від холоду пальці. Коли-небудь ми, може, заглянемо туди разом з вами. А якоїсь зими я бачив, працюючи, як у мене над головою валує пара — так ото в лютий мороз ми бачимо дихання коней. Не знаю, звідки я знаходив у собі снагу витримувати таке життя. Я був сам-один, без підтримки, без жодного зайвого су за душею, а треба ж було і книжки купувати, і за навчання платити. Через мою дратівливу, недовірливу і неспокійну вдачу друзів у мене теж не було. Ніхто не хотів зрозуміти, що моя дратівливість — наслідок життєвих труднощів та непосильної праці; адже я скнів на самому споді суспільства, а прагнув вибратися на його поверхню. А проте — я можу вам це сказати, мені нема потреби прикидатися перед вами — я зберіг у душі добрі почуття і ту чуйність, які завжди відзначають по-справжньому сильних людей, здатних піднятися на будь-яку вершину, хоч би до того їм довелося довгий час брьохатися в болоті злиднів. Мені не було чого сподіватися ні від батьків, ні від свого рідного міста, понад ту вбогу допомогу, яку я отримував. Дійшло до того, що на сніданок я з'їдав лише маленьку черству хлібинку,— пекар з вулиці Малого Лева продавав учорашній або позавчорашній хліб дешевше, ніж свіжий,— яку вмочав у молоко, і сніданок обходився мені в два су. Обідав я через день у одному пансіоні за шістнадцять су. Таким чином на їжу я витрачав усього десять су в день. Вам відомо не згірш за мене, чи багато уваги я міг приділяти своєму одягу та взуттю. Не знаю, чи можна рівняти прикрість, якої згодом завдавав нам зрадливий вчинок колеги, з тим горем, що опановувало нас, коли ми помічали глузливу посмішку черевика з відірваною підошвою або чули тріск сюртука, роздертого під пахвою. Я пив тільки воду і глибоко шанував паризькі кафе. Заклад Зоппі здавався мені землею обітованою, доступною лише Лукуллам Латинського кварталу. "Невже і я коли-небудь зможу, — думалося мені,— випити там чашку кави з вершками і зіграти партію в доміно?" Лють, яку пробуджували в мені злидні, я переносив на свою працю. Я прагнув набути чимбільше знань, щоб у такий спосіб підвищити свою цінність і заслужити місце, яке я сподівався завоювати, коли виберуся з небуття. Я споживав більше оливи, ніж хліба: лампа, що світила в години моєї впертої нічної праці, коштувала мені дорожче, ніж харчування. То був справжній двобій — тривалий, нещадний, невтішний. Я ні в кому не пробуджував співчуття. Адже, щоб мати друзів, треба водити знайомство з молодиками, треба мати у своєму розпорядженні бодай кілька су, щоб хоча вряди-годи випити з ними, відвідувати ті місця, де бувають студенти. Я ж не мав нічогісінько! А ніхто не уявляє в Парижі собі, що означає нічогісінько. Коли траплялося розповідати комусь про свою нужду, горло мені зсудомлювало, і до нього підкочувався клубок, на який так часто скаржаться наші хворі. Згодом мені доводилося зустрічати людей, народжених у багатстві, яким ніколи нічого не бракувало, які й не чули про неймовірно складну задачу з одним невідомим: молодий чоловік так відноситься до злочину, як п'ятифранкова монета до ікса. Ті багаті йолопи казали мені: "А навіщо ви влізли в борги? Нащо брали на себе тяжкі зобов'язання?" Вони нагадують мені принцесу, яка, почувши, що народ мре з голоду, запитала: "А чому вони не куплять собі булочок?" Хотів би я подивитись на кого-небудь з тих багатіїв, які нарікають, ніби я луплю з них надто дорого за операцію,— хотів би я подивитися на нього, коли б він опинився сам-самісінький у всьому Парижі, без жодного су за душею, без кредиту, змушений покладатися лише на свою голову й руки. Що б він робив? Куди пішов би шукати собі шматок хліба? Б'яншоне, ви іноді бачили мене озлобленим і безжалісним: то я мстився за пережиті в юності страждання тій бездушності, тому себелюбству, які на кожному кроці зустрічаються мені у вищому світі; або в такі хвилини я згадував про те, скільки перешкод ставили на моєму шляху до успіху ненависть, заздрощі, обмова. У Парижі, коли ви ставите ногу в стремено, один починає тягти вас за полу, другий розстібає попругу, щоб ви впали й розчерепили собі голову, третій збиває підкови з копит вашого коня, четвертий вихоплює у вас із рук батіг; а найменш підступний — це той, хто підходить із пістолетом, щоб пустити вам кулю в лоб. Ви маєте талант, любий хлопче, і незабаром ви довідаєтеся, яку нещадну боротьбу провадить пересічність із тими, хто переважає її. Програєте ви увечері двадцять п'ять луїдорів — назавтра вас звинуватять у тому, що ви картяр, і ваші найкращі друзі розповідатимуть, як ви програли двадцять п'ять тисяч франків. Заболить у вас голова — скажуть, що ви втрачаєте глузд. Досить вам розсердитись — і ви вже людина, з якою ніхто не може вжитися. Якщо в боротьбі з цим військом пігмеїв, ви виявите силу й рішучість, ваші найкращі друзі горлатимуть, що ви хочете загарбати все для себе, що прагнете панувати, тиранити. Одне слово, ваші переваги перетворяться на вади, ваші вади — на пороки, а чесноти — на злочинні нахили. Пощастило вам урятувати когось від смерті — скажуть, що ви мало не спровадили його на той світ. Коли ваш хворий зовсім одужає — скажуть, що ви штучно домоглися тимчасового поліпшення, за яке він розквитається у майбутньому, якщо він не помер нині, то помре потім. Спіткнетеся — скажуть: "Упав!" Винайдете що-небудь і спробуєте заявити про свої права — і ви вже людина з важким характером, підступний хитрун, який не дає просуватися молодим. Отож, друже, якщо я не вірую в Бога, то ще менше вірую я в людину. Адже ви знаєте, що в мені живе Деплен, зовсім не схо-жий на того Деплена, про якого стільки лихословлять. Та не будемо більше длубатися в цій багнюці. Отож я мешкав у цьому домі, тяжко працював, готуючись до свого першого іспиту й не мав жодного ліара. Знаєте, я дійшов до тієї межі, коли людина готова завербуватись у солдати. Правда, лишилася в мене одна надія. Я чекав з рідного міста валізу з білизною — подарунок від старих тіток-провінціалок, які, не маючи найменшого уявлення про Париж, гадають, що за тридцять франків на місяць їхній небіж годується рябчиками, і дбають тільки про його білизну. Валіза надійшла, коли я був на факультеті — з'ясувалося, що за її перевезення треба заплатити сорок франків. Воротар — німець-швець, який мешкав у комірчині під сходами — заплатив ці сорок франків і залишив валізу в себе. Довго я блукав по вулиці Фоссе-Сен-Жермен-де-Пре та вулиці Медичного факультету, сушачи собі голову над тим, як виручити свою валізу, не платячи наперед сорок франків — я їх заплатив би, звичайно, продавши білизну. Моя нездогадливість довела мені, що єдине моє покликання — хірургія. Душі витончені, мій друже, сильні, коли їм доводиться діяти у високих сферах, нездатні на інтриги, на винахідливість, на буденні житейські хитрощі; їхній добрий геній — випадок; вони не шукають — вони знаходять.

Я повернувся додому пізно ввечері. Майже водночас зі мною прийшов і мій сусід — водонос родом із Сен-Флура, на ім'я Буржа. Ми були знайомі не більше, ніж можуть вважати себе знайомими пожильці суміжних кімнат. Кожен з них чує, як сусід хропе уві сні, кахикає, вдягається — і зрештою вони звикають один до одного. Сусід повідомив, що хазяїн, якому я заборгував за три терміни, виселяє мене з помешкання; завтра мені треба буде забратися геть. Виселяли й мого сусіда — за його ремесло. Я перебув найтяжчу ніч у своєму житті. Де взяти носія, щоб винести мої вбогі пожитки, мої книжки? Чим йому заплатити? Чим я заплачу воротареві? Куди я подамся? Заливаючись слізьми, я повторював собі ці запитання, на які не було відповіді. Так ото божевільні бубнять собі під ніс щось одне й те саме. Зрештою я заснув. Злидні мають розрадника: божественний сон, сповнений щасливих марень. Наступного ранку, коли я снідав своїм намоченим у молоці хлібом, до мене увійшов Буржа і сказав, говорячи із сильною овернською вимовою:

"Пане студент, я чоловік бідний, підкидьок, виріс у сирітському притулку в Сен-Флурі, не знав ні батька, ні матері, з моїми достатками одружуватися мені не можна. У вас теж рідних не гурт та й добра, я думаю, не рясно. Знаєте, що я вам скажу? У мене внизу ручний візок, я взяв його напрокат по два су за годину, всі наші манатки на ньому помістяться; якщо хочете, пошукаймо собі притулку разом, якщо вже нас звідси вигнали. Зрештою, і тут не рай земний".

"Авжеж, не рай, мій добрий Буржа,— погодився я. — Але ось у чім морока: у мене внизу валіза, в якій на сотню екю білизни, я міг би її продати й тими грішми заплатити і комірне, і свій борг воротареві, але у мене в кишені й п'яти франків не знайдеться".

"Ет, де наше не п р о п а д а л о ! У мене тут дзвенять кілька монеток,— відповів мені Буржа, весело показавши мені старий засмальцьований гаманець. — Ідіть забирайте свою білизну".

Буржа заплатив за моє помешкання, за своє і віддав воротареві його сорок франків. Потім повантажив наші меблі, мою валізу на свій візок і покотив його вулицями, зупиняючись перед кожним будинком, де висіло, оголошення про здачу внайми кімнат. Я заходив у кожен такий дім і оглядав пропоноване помешкання. Ополудні ми ще блукали по Латинському кварталу в марних пошуках житла. Ціна — ось у чім була головна перешкода. Буржа запропонував мені перекусити у винарні; візок ми залишили біля дверей. Надвечір я знайшов у Комерційному проїзді під самим дахом одного будинку дві кімнатки, розділені сходовою площадкою. Ми їх винайняли; на кожного припало по шістдесят франків квартирної плати на рік. Отак ми знайшли собі пристановище, я і мій скромний друг. Обідали ми разом. Буржа заробляв до п'ятдесяти су в день. Він уже назбирав близько ста екю і незабаром сподівався здійснити свою заповітну мрію: купити собі бочку й коня. З лукавою і проникливою добродушністю, спогад про яку досі зворушує моє серце, він випитав у мене мої таємниці, й, довідавшись про моє тяжке становище, тимчасово відмовився від мрії свого життя. Двадцять два роки носив Буржа воду — і він приніс у жертву свої сто екю задля мого майбутнього.

Тут Деплен міцно стиснув Б'яншона за лікоть.

— Він дав мені гроші, без яких я не зміг би підготуватися до іспитів! Цей чоловік, мій друже, зрозумів, що у мене є в житті призначення, що потреби мого розуму важливіші за його потреби.