Метаморфози - Сторінка 6
- Овідій -
Під напором Борея, буває,
185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,
186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.
187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,
188] Перед очима ж .— іще його більш. Відміряючи в думці
189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути
190] Вже не судилось йому, то на схід,— та не бачить рятунку.
191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,
192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.
193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба
194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.
195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —
196] Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,
197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.
198] Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,
199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-
200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.
201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,
202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,
203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі
204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито
205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.
206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-
207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.
208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней
209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.
210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола
211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.
212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.
213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.
214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,
215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна
216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:
217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,
218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;
219] Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.
220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]
221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,
222] Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;
223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.
224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.
225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.
226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни.
227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий
228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,
229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,
230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,
231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.
232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим
233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,
234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.
235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово
236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.
237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь
238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,
239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,
240] Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.
241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило
242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,
243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,
244] І бистроплинний Ісмен, а за ним — Ерімант, що в Псофіді.
245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,
246] Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.
247] Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.
248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,
249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.
250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,
251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.
252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:
253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.
254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя
255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку
256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.
257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.
258] З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;
259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.
260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий
261] Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.
262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,
263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,
264] Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.
265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни
266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.
267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]
268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,
269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.
270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі
271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.
272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,
273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій
274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,
275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні
276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,
277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,
278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:
279] "Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,
280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю
281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!
282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,
283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.
284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.
285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,
286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною
287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,
288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського
289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами...
290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився
291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали
292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.
293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-
294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:
295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —
296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу
297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.
298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —
299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,
300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!"
301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого
305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
306] Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,
307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,
311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
312] У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]
315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-
317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
318] Скрізь, куди зором сягнеш,— загибелі слід якийсь видно.
319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий
324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
327] "Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув".
329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,
330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
332] Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...
337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
340] Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару
341] Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,
345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: "Що це з ногами? —
348] Зойкнула враз.— Наче з дерева стали". До неї русява
349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.
350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
352] Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
361] "Матінко, зглянься,— поранена скрикує,— зглянься над нами! [39]
362] В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
363] Ну, прощавай!" На тім слові й уста затяглися корою.
364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.
367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь.
185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,
186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.
187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,
188] Перед очима ж .— іще його більш. Відміряючи в думці
189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути
190] Вже не судилось йому, то на схід,— та не бачить рятунку.
191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,
192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.
193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба
194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.
195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —
196] Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,
197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.
198] Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,
199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-
200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.
201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,
202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,
203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі
204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито
205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.
206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-
207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.
208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней
209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.
210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола
211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.
212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.
213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.
214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,
215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна
216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:
217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,
218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;
219] Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.
220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]
221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,
222] Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;
223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.
224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.
225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.
226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни.
227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий
228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,
229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,
230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,
231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.
232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим
233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,
234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.
235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово
236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.
237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь
238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,
239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,
240] Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.
241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило
242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,
243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,
244] І бистроплинний Ісмен, а за ним — Ерімант, що в Псофіді.
245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,
246] Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.
247] Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.
248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,
249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.
250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,
251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.
252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:
253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.
254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя
255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку
256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.
257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.
258] З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;
259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.
260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий
261] Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.
262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,
263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,
264] Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.
265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни
266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.
267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]
268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,
269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.
270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі
271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.
272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,
273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій
274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,
275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні
276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,
277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,
278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:
279] "Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,
280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю
281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!
282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,
283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.
284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.
285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,
286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною
287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,
288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського
289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами...
290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився
291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали
292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.
293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-
294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:
295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —
296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу
297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.
298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —
299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,
300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!"
301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого
305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
306] Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,
307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,
311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
312] У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]
315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-
317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
318] Скрізь, куди зором сягнеш,— загибелі слід якийсь видно.
319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий
324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
327] "Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув".
329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,
330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
332] Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...
337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
340] Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару
341] Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,
345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: "Що це з ногами? —
348] Зойкнула враз.— Наче з дерева стали". До неї русява
349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.
350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
352] Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
361] "Матінко, зглянься,— поранена скрикує,— зглянься над нами! [39]
362] В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
363] Ну, прощавай!" На тім слові й уста затяглися корою.
364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.
367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь.