Метценгерштайн

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Pestis eram vivus — moriens tua mors ero (1).

Мартін Лютер

Страхіття й фатальності гуляли по світу за всіх часів. Тож навіщо називати точно, коли саме діялось те, про що я хочу розповісти! Досить сказати, що в ті дні, про які буде мова, в Угорщині панувала тверда, хоча й прихована віра в доктрини метемпсихозу. Про самі доктрини — тобто про їхню вірогідність чи хибність — я не кажу нічого. Одначе запевняю, що наше невір'я великою мірою (як твердить Лабрюйєр про всі наші незлагоди) "vient de ne pouvoir etre seuls" (2)* .

Проте в угорських забобонах є моменти, що межують із безглуздям. Погляди їхні — тобто угорців — дуже різняться від їхніх східних джерел. Ось приклад. "Душа,— кажуть вони (далі я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина),— ne demeure qu'une seule fois dans un corps sensible: au reste — un cheval, un chien, un homme meme, n'est que la ressemblance peu tangible de ces animaux" (4).

Родини Берліфітцінгів і Метценгерштайнів ворогували не одне сторіччя. Ще ніколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренів цієї ворожнечі, здається, слід шукати в стародавньому провіщенні: "Високе ім'я зазнає жахливого падіння, коли смертність Метценгерштайнів, ніби вершник над конем, запанує над безсмертністю Берліфітцінгів".

* Мерсьє в "L'an deux mille quatre cents quarante"(3) серйозно підтримує доктрину метемпсихозу, і Дж. Дізраелі каже, що "нема другої системи такої простої й приступної для розуміння". Полковник Ітен Аллен, "Юнак з зелених гір", теж нібито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).

(1) Живих переслідують пошесті, мертвих — сама смерть (латин.).

(2) Походять від того, що ми не можемо бути самі (фр.).

(3) Дві тисячі чотириста сороковому році (фр.).

(4) Тільки раз живе у живому тілі: без неї кінь, собака і навіть сама людина— не мають навіть подоби цих тварин (фр.).

Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсім нема. Але навіть тривіальніші причини — і то не дуже давно — давали поштовх до не менш визначних подій. Крім того, їхні маєтки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах. Близькі сусіди рідко бувають друзями; і мешканці замку Берліфітцінгів могли зі своїх високих веж дивитись прямо в вікна палацу Метценгерштайнів. Власне, не та більш ніж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачіпати вразливість не таких старовинних і не таких багатих Берліфітцінгів. Нема нічого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглузді, могли посварити дві родини, вже схильні до сварки через кожен вияв спадкової заздрості, а потім підтримувати цю ворожнечу. Провіщення, здавалося, виражало — якщо воно взагалі щось виражало — остаточний тріумф могутнішого роду; і слабкіші, менш впливові Берліфітцінги, звісно, згадували те провіщення з запеклішою ворожістю.

Граф Вільгельм Берліфітцінг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примітний нічим, крім безжальної, закоренілої особистої антипатії до родини суперників — та ще такого палкого захоплення кіньми й полюванням, що ні тілесні недуги, ні похилий вік, ні кволість розуму не перешкоджали йому щодня віддаватися небезпекам мисливства.

Барон Фрідріх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, міністр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марія, невдовзі пішла слідом. Фрідріхові тоді було вісімнадцять років. У місті вісімнадцять років — невеликий термін; але в глушині, та ще в такій розкішній глушині, як старий великопанський маєток, розмахи маятника мають глибоке значення.

Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов'язаним із розпорядженням його батька, молодий барон після батькової смерті негайно вступив у володіння величезним багатством. Жоден угорський вельможа ще не володів таким. Замків у нього було без ліку. Найбільший і найрозкішніший був "Палац Метценгерштайнів". Точні межі його маєтностей ніколи не були визначені; але найбільший із парків мав п'ятдесят миль в обводі.

Коли таке незрівнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре відомою всім удачею, в товаристві не виникло великих сумнівів щодо того, як він тепер житиме й поводитиметься. І справді, за три дні спадкоємець перевершив у своїй розперезаності сподівання всіх його найпалкіших поклонників. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечувані жорстокості дуже швидко показали його тремтячим васалам, що ніяка їхня запобігливість і покора, ніякі уколи його власного сумління ніколи не дадуть їм бодай найменшої безпеки від безжальних пазурів цього Калігули в мініатюрі. На четверту ніч коло замку Берліфітцінгів загорілися стайні; і однодушна думка всіх сусідів додала злочинний підпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств і неподобств.

Але під час метушні, спричиненої цією пригодою, молодий магнат сидів неначе в глибокій задумі, самотньо, в величезній горішній залі палацу Метценгерштайнів. На розкішних, хоча й трохи вицвілих шпалерах, що похмуро звисали зі стін, були зображені примарні величні постаті тисячі вельможних предків. Ось тут — прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папської зверхності бунтівничий скіпетр князя тьми. Он там — темні високі постаті князів Метценгерштайнів на м'язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогів, і їхні грізні обличчя жахають найтвердіші серця; а тут, знов же, знадливі, по-лебединому граційні постаті дам минулих віків плинуть у фігурах примарного танцю під звуки уявної музики. Та поки барон прислухався — чи вдавав, ніби прислухається,— до чимраз гучнішого гамору біля берліфітцінгівських стаєнь, а може, надумував якийсь новий, іще зухваліший чин, очі його не відривались від витканого на шпалерах велетенського, неприродної масті коня, що нібито належав сарацинові, пращурові ворожого роду. Сам кінь на передньому плані тканої картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий із сідла вершник його гинув від Метценгерштайнового кинджала.

Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв'язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав'язливіші були чари — і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі раптом іще погучнішав, і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.

Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.

Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця — вбивці сарацина Берліфітцінга.

Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.

— Чий це кінь? Де ви його взяли? — спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі — точна копія розлюченого коня перед його очима.

— Ваш, пане! — відповів один з конюхів.— Бо більш ніхто до нього не признається. Ми його спіймали — він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь берліфітцінгівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню — он як пообсмалюваний!

— А на лобі тавро — літери В. Ф. Б.,— озвався другий конюх.— Це ж, напевне, означає "Вільгельм фон Берліфітцінг", але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.

— Справді диво дивне! — промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже.— Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі... А втім, хай буде мій,— хвильку помовчавши, додав він.— Може, такий їздець, як

Фрідріх фон Метценгерштайн, приборкає навіть чорта з берліфітцінгівських стаєнь.

— Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.

— Теж правда,— сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.

Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття. Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.

— Ви чули, що старий Берліфітцінг, той завзятий мисливець, загинув? — спитав у барона один із його васалів, коли паж. пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до метценгерштайнівських стаєнь.

— Ні! — відказав барон, рвучко обернувшись до васала.— Загинув, кажеш?

— Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.

По бароновому обличчю промайнула усмішка.

— Як він загинув?

— Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.

— О-це та-а-ак! — протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.

— Оце так,— підтвердив васал.

— Страхіття! — незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.

Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценгерштайна настала помітна зміна.