Міф про Сізіфа

- Альбер Камю -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ПАСКАЛЕВІ ПІА

О моя душе, не прагни вічного життя,

а вичерпуй розмаїття можливого.

ПІНДАР, Піфійська пісня 111

МІРКУВАННЯ ПРО АБСУРД

На подальших сторінках ітиметься про розпорошену по всьому столітті абсурдну чутливість, а не про філософію абсурду, які наш час, власне кажучи, не пізнав. Все ж найелементарнішою порядністю буде насамперед звідомити, що ці сторінки навіяні деякими сучасними мислителями. Приховувати це ніяк не випадає, оскільки їхні цитати й коментарі постійно виринатимуть упродовж усієї праці.

Тим часом варто зазначити, що абсурд, з якого досі все висновувалося, в моєму есе розглядається як відправна точка. В цьому розумінні можна сказати, що мої тлумачення дещо завчасні: неможливо судити заздалегідь про позицію, яка забов'язує. Тут натраплять лише на опис хвороби духу в чистому вигляді. На цей момент у ньому немає жодної домішки метафізики чи якогось вірування. Ось такі межі і єдина упередженість цієї книги.

Абсурд і самогубство

Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, — отже, відповісти на головне питання філософії. Решта — чи має світ три виміри, існує дев'ять чи двадцять категорій духу — випливають опісля. Вони лише гра; насамперед годиться відповісти на основне питання. І якщо правда, що філософ, щоб бути шанованим, має навчати власним прикладом, як хотів того Ніцше, то стає очевидною важливість цієї відповіді, оскільки вона передує безповоротному вчинкові. Власне, все це відчутні очевидності для серця, однак треба заглибитися в них, щоб прояснити їх для розуму.

Якщо запитати себе, як саме можна визначити, яке питання нагальніше з-поміж інших, я відповім — те. що спонукує до дії. Я ніколи не бачив людини, яка б задля онтологічніх доказів пішла на смерть. Галілей, володіючи важливою науковою істиною, щонайлегше зрікся її, тільки-но над його життям нависла небезпека. В певному розумінні він учинив мудро. Ця істина не заслуговує, щоб задля неї горіти на вогнищі. Чи крутиться Земля навколо Сонця, а чи Сонце довкола Землі — все це глибоко байдуже. Одне слово — це питання нікчемне. Проте я бачу, скільки помирає людей, переконавшись, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Я бачу інших людей, котрі в парадоксальний спосіб помирають за ідеї чи ілюзії, які надавали сенсу їхньому життю (те, що називають сенсом життя, є разом з тим чудовим сенсом смерті). Я все ж гадаю, що власне сенс життя і є найневідкладніше з питань. Як на нього відповісти? Щодо найголовніших проблем, то під ними я розумію ті, що загрожують смертю, або ті, що побільшують удесятеро жагу до життя: ймовірно є лише дві методи мислення — метода Ла Палісса та метода Дон Кіхота. Тільки рівновага очевидних істин душевного пориву дає нам можливість водночас сягнути переживання і ясності. В предметі, який ми розглядаємо, такому скромному, а втім, так обтяженому патетикою, зрозуміло, що вчена класична діалектика все ж мусить поступитися місцем менш вибагливій манері розуму, який поєднував би здоровий глузд і приязнь.

Самогубство тлумачилося завжди як явище соціальне. Тут, навпаки, спочатку йтиметься про взаємозв'язок між особистою думкою і самогубством. На взірець великих творів, воно плекається у глибокій тиші серця. Навіть сама людина про це не відає. Якогось вечора вона раптом пускає кулю в скроню або кидається у воду. Одного разу мені розповідали про одного управителя житловими будинками, який наклав на себе руки; він п'ять років до смерті втратив дочку, і відтоді дуже змінився, власне, ці обставини його "підточили". Влучнішого слова годі добрати. Почати думати — це почати себе підточувати. Загал на подібні дебюти не зважає. Черв'як— знаходиться в серці людини. Саме там його треба шукати. Цю смертельну гру, яка веде від ясності стосовно буття до втечі за межу світла, треба простежити і зрозуміти.

Самогубство має багато передумов, і часто найочевидніші з них не завжди були найвирішальнішими. Рідко коли самогубству передують роздуми (хоча така гіпотеза не виключена). Те, що призводить до кризи, майже завше не контрольоване. Газети часто пишуть про "душевні гризоти" або "невиліковну хворобу". Такі пояснення правочинні. Однак варто б дізнатися, чи не розмовляв з ним того ж таки дня його друг байдужим тоном. Власне, друг і винний у цьому. Байдужого тону може бути достатньо, щоб на голову небораці звалилися всі кривди і вся втома, які ще перебували в підвішеному стані.[1]

Але якщо важко напевне зафіксувати мить, невловимий порух, коли розум обрав смерть, то набагато легше видобути із вчинку наявний у ньому самому зміст. Накласти на себе руки, у певному розумінні, означає, як і в мелодрамі, зізнатися в чомусь. Зізнатися в тому, що життя тебе перевершило або що ти його не годен збагнути. Тим часом не будемо заходити надто далеко в цих аналогіях і повернімося до буденних слів. Власне, це зізнання означає, що життя "не варте того, щоб бути прожитим". Жити, певна річ, завжди важко. Проте і далі чиниш так, як того вимагають життєві обставини, з огляду на безліч причин, перша з яких — звичка. Померти за власним бажанням означає визнати, нехай і мимовільно, сміховинну властивість звички, відсутність глибших підстав жити, безглуздість повсякденної метушні й марноту страждання.

Що ж то за непередбачуване почуття, яке позбавляє розум сну, необхідного для життя? Світ, який пояснюють навіть переконливими доказами, є для нас рідним світом. Але у всесвіті, раптово позбавленому ілюзій і світла, людина почувається чужинцем. Це вигнання є непозбутнє, тому що людина позбавлена пам'яті про втрачену батьківщину або надії на землю обітовану. Цей розлад між людиною і її життям, між актором і його лаштунками, власне, і є почуття абсурду. Всі здорові люди, раніше чи пізніше, думали про самогубство, отже, можна визнати без зайвих пояснень, що існує прямий зв'язок між цим почуттям і потягом до небуття.

Предметом цього есе саме і є зв'язок між абсурдом і самогубством, а також наскільки достеменно самогубство вирішує питання абсурду. Можна наполягати на твердженні, що дії людини, яка не ошукує, скеровуються істиною, в яку вона вірить. Віра в абсурдність існування повинна все ж визначати її поведінку. Закономірним буде питання, сформульоване конкретно й без облудної патетики, чи згаданий висновок щодо абсурду диктує необхідність якнайшвидше позбутися незбагненних обставин. Певна річ, я говорю тут про людей, схильних бути в злагоді з собою.

Чітко окреслена, ця проблема може здатися водночас простою і нерозв'язною. Але даремно гадають, що на прості питання можна дати не менш прості відповіді і що очевидність тягне за собою очевидність. A priori, підійшовши до проблеми з іншого боку, то схоже, що до самогубства вдаються або не вдаються, отже, складається враження, що є лише два філософських рішенці — або "так", або "ні". Але це виглядало б надто красиво. Однак треба брати до уваги і тих, хто без кінця запитує, не знаходячи відповіді на жодне питання. Тут мало іронії; йдеться про більшість людей. Я бачу також, що ті, хто відповідає "ні", діють таким робом, ніби вони думають "так". Насправді ж, якщо прийняти критерій Ніцше, то вони в той чи той спосіб думають "так". І навпаки, серед самогубців часто трапляються такі, які впевнені у тому, що життя має сенс. Такі суперечності трапляються постійно. Можна навіть сказати, що вони ніколи не були такими невідпорними, як тієї миті, коли логіка навпаки здається такою бажаною. Стало загальноприйнятим порівнювати філософські теорії і поведінку тих, хто їх проповідує. Але треба зізнатися, що серед мислителів немає жодного, хто б заперечував сенс життя, окрім хіба що Кирилова, який належав до літератури, Перегріна, який прийшов з легенди[2], і Жуля Лекьє, який постав із гіпотези і не перебував у такій згоді з власною логікою, щоб відмовитися від життя. Часто посилаються жартома на Шопенгауера, який вихваляв самогубство, сидячи за столом, що вгинався від наїдків. Але тут нема жодної підстави для сміху. В такому способі не брати трагічне до голови не надто важливо, проте саме цей спосіб кінець кінцем засуджує саму людину.

Перед цими суперечностями і затемненнями чи треба все ж думати, що не існує жодного зв'язку між можливим поглядом на життя і вчинком, внаслідок якого з ним розлучаються? Стосовно цього нічого не будемо перебільшувати. В прихильності людини до життя прозирає щось набагато дужче, ніж усі убозтва світу. Міркування тіла варте міркування розуму, і тіло уникає самознищення. Звичка жити передує набутій звичці мислити. У цьому щоденному бігові, що мало-помалу наближає нас до смерті, тіло зберігає перевагу, яку годі перевершити. Нарешті, наріжне в цій суперечності те, що я назвав би ухилянням, оскільки воно є водночас і менше, і більше розваги в паскалівському розумінні слова. Згубне ухиляння, яке складає третю тему есе, — то сподівання. Сподівання на інше життя, яке маєш "заслужити", або шахрайство тих, котрі живуть не задля самого життя, а задля якоїсь великої ідеї, яка перевершує життя, підносить його, надає йому сенсу і зраджує його.

Отже, все сприяє тому, щоб сплутати карти. Тож недарма до цього часу забавлялися словами й удавали буцімто вірять, що відмова від сенсу в житті неминуче веде до проголошення, що воно не варте того, аби бути прожитим. Насправді ж немає жодної удаваної збіжності цих двох поглядів. Треба лише облишити збивати з пантелику різними плутанинами, розладами, необачними вчинками. Належить усе це усунути й прямувати до суті проблеми. Накладають на себе руки тому, що життя не варте того, щоб бути прожитим, — ось безперечна істина, проте безплідна, оскільки вона є трюїзм. Але невже ця образа, це викриття в брехні, куди його втоптали, висновується з того, що життя не має жодного сенсу? І хіба абсурдність життя вимагає позбавитися його через надію на самогубство, ось на що треба спрямувати світло, ось що треба досліджувати й показувати, решту все відкинувши вбік. Чи спонукає абсурд до смерті; цій проблемі треба віддати перевагу перед іншими, поза всякими способами мислення та ігор неупередженого розуму. Відтінкам, суперечностям, психологізмам, які "об'єктивний" розум завжди долучав до всіх проблем, немає місця в цьому пристрасному дослідженні.