Міф про Сізіфа - Сторінка 5

Воно не зводиться до поняття, хіба що тієї короткої миті, коли оприлюднює свій присуд всесвітові. Відтак, відчуття абсурду розвивається й далі. Воно живе, тобто мусить або померти, або розпросторитися ще ширше, ніж досі. Те ж саме стосується і тем, які ми об'єднали. Але й тут мене цікавлять не самі праці чи мислителі, критика яких вимагала б іншої форми та іншого місця, а відкриття того спільного, що міститься в їхніх висновках. Либонь, ніколи мислителі не виказували такої неодностайності. Але все-таки духовні краєвиди, які надають їм рушійної сили, нам видаються збіжними. Якими несхожими були б наукові відкриття, крик, що звершує їхній пройдений шлях, лунає однаково. Добре відчувається, що для згаданих мислителів існує спільне підсоння. Якщо сказати, що це підсоння вбивче, то навряд чи це буде грою слів. Жити під цим задушливим небом — означає або піти з життя, або залишитися. Йдеться про те, в який спосіб поривають із ним у першому випадку й чому залишаються в другому. Таким чином я визначаю проблему самогубства й того інтересу, з яким можна сприйняти висновки екзистенційної філософії.

Але насамперед я хочу на хвильку звернути з прямої дороги. Досі ми описували абсурд лише зовні. Однак можна запитати себе, що в цьому понятті зрозуміло, й спробувати через прямий аналіз відшукати його значення, з одного боку, а з іншого — які висновки можна зробити.

Якщо я закину невинному страхітливий злочин, якщо я запевнятиму доброчинного чоловіка, що той зазіхав на свою власну сестру, то він мені відповість, що це абсурд. Таке обурення має свій кумедний бік. Але воно також має і глибокі підстави. Доброчинний чоловік своєю відповіддю потверджує цілковиту антиномію вчинку, що я йому приписую, і принципів цілого його життя. "Це абсурд" — означає: "це неможливо" і водночас: "це суперечливо". Коли я бачу людину, яка з холодною зброєю нападає на загін кулеметників, то вважаю, що такий вчинок абсурдний. Але він і є таким з огляду на невідповідність між наміром і дійсністю, яка оточує його, через суперечність, яку я можу похопити між реальними силами й поставленою метою. Так само ми розцінюємо, що абсурдним є і вирок, який суперечить тому вирокові, котрий, очевидно, повинен випливати з фактів. Таким же чином доказ через абсурд здійснюється шляхом порівняння наслідків певного міркування з логічною реальністю, яку намагаються встановити. У всіх цих випадках, від найпростішого до найскладнішого, абсурдність буде тим більшою, чим значніша різниця між термінами мого порівняння. Існують абсурдні шлюби, виклики, злопам'ятства, мовчання, війни, а також примирення. І в кожному окремому випадку абсурдність породжується з порівняння. Отже, я маю підставу сказати, що відчуття абсурду не народжується з простого дослідження факту чи враження, а виринає з порівняння між існуючим станом справ і певною реальністю, між дією і світом, який переважає її. Абсурд — це по суті розлад. Його нема ні в першому, ні в другому з порівнювальних елементів. Він народжується з їхнього зіткнення.

З погляду інтелекту, я можу все ж твердити, що абсурд не міститься ні в людині (якщо подібна метафора може мати бодай якийсь сенс), ні у світі, а в їхній спільній присутності. Поки що це єдина ниточка, яка їх зв'язує. Якщо я хочу керуватися очевидними фактами, то знаю, чого хоче людина, знаю, що їй пропонує світ, а тепер можу сказати, що знаю, що їх об'єднує. Я не маю потреби занурюватися ще глибше. Тому, хто шукає, достатньо однієї вірогідності. Йдеться лише про те, щоб видобути з неї всі наслідки.

Безпосередній наслідок є водночас і правилом методу. Поява такої особливої тріади не має нічого спільного з несподіваним відкриттям Америки. Але з даними досліду її об'єднує те, що вона безконечно проста й безконечно складна водночас. Перша з характерних рис тріади полягає в тому, що вона неділима. Зруйнувати одну з її складових — це зруйнувати цілком усе. Абсурд не може існувати поза людським розумом. Отже, абсурд, як і все, що існує на світі, зникає разом зі смертю. Але, тим паче, абсурд не може існувати окремішно від світу. Судячи з цієї найпростішої ознаки, поняття абсурду є головним і може значитися першою з моїх істин. Згадане вище правило методу виникає саме тут. Якщо я вважаю щось істинним, то повинен його зберегти. Якщо я намагаюся вирішити якусь проблему, то ніяким чином не можу підмінити цим вирішенням жодну із складових цієї проблеми. Єдина в своєму роді даність є для мене абсурдом. Проблема полягає в тому, як позбутися його і чи має самогубство випливати з цього абсурду. Перша і правдиво єдина умова моїх пошуків — збереження власне того, що мене розчавлює, і належно пошанувати те, що я вважаю в ньому основним. Я визначив би її як зіткнення і безнастанну боротьбу.

Отже, довівши логіку абсурду до самого кінця, я повинен визнати, що ця боротьба передбачає цілковиту відсутність надії (що не має нічого спільного з відчаєм), безнастанну відмову (яку не треба плутати зі зреченням) і усвідомлену невдоволеність (яку не можна порівнювати з юнацьким неспокоєм). Все, що руйнує, підміняє або лукаво зводить ні на що ці вимоги (і насамперед злагода, яка знищує розлад), руйнує абсурд і знецінює підхід, який можна було б запропонувати. Абсурд має сенс лише тоді, коли з ним не погоджуються.

Існує один очевидний факт, який видається цілком моральним, а саме: людина завжди є жертвою істин, які вона сповідує. Один раз визнавши їх своїми, вона їх уже не зречеться. За все треба платити, бодай дещицю. Людина, яка усвідомила абсурд, злютована з ним назавжди. Людина, яка не втратила надію і усвідомлює свій стан, не належить більше майбутньому. Це природно. Як природно і те, що вона докладає чимало зусиль, щоб вирватися із усесвіту, творцем якого вона є. Все, сказане вище, набуває достеменного сенсу лише тоді, якщо цей парадокс береться до уваги. Нічого не може бути повчальнішого стосовно цього, ніж спосіб розглядати тепер, які наслідки видобули люди, котрі визнали атмосферу абсурду, починаючи з критики раціоналізму.

Адже, якщо вдатися до філософів-екзистенціалістів, то завважуєш, що всі вони, без винятку, пропонують мені втечу. Відштовхуючись від абсурду, який запанував на румовищах розуму, у замкненому й обмеженому всесвіті людини, вони завдяки своєрідному міркуванню обожують те, що їх гнітить, і бачать підстави для сподівання в тому, що позбавляє їх будь-якої надії. Ця силувана надія має для всіх них релігійну сутність. Вона заслуговує на те, щоб на ній зупинитися окремо.

Для прикладу я проаналізую тут лише декілька тем, прикметних для Шестова і Кіркегора. Але типову модель такого підходу, доведену до кумедного, ми надибаємо в Ясперса. Завдяки цьому решта проясниться згодом. Ясперса полишаєш, оскільки він безсилий здійснити трансцендентність, не здатний дослідити глибини досвіду й усвідомлює, що цей всесвіт приголомшений поразкою. Чи піде він далі або, принаймні, чи зробить висновки з цієї невдачі? Нічого нового Ясперс не відкриває. Він нічого не похопив із свого досвіду, крім визнання власного безсилля, і не дає жодного приводу виснувати бодай яке-небудь задовільне начало. Однак, не маючи жодних доказів, що він сам визнає, Ясперс з одного маху утверджує і трансцендентність, і існування досвіду, і надлюдський сенс життя, коли пише: "Хіба не засвідчує нам ця поразка, що по той бік будь-якого пояснення й будь-якого можливого тлумачення знаходиться не небуття, а буття трансцендентного". Це буття зненацька й одним сліпим вчинком людської віри пояснює все; Ясперс визначає його як "незбагненну єдність загального й окремішного". Таким чином абсурд стає богом (у найширшому розумінні цього слова), а це безсилля збагнути осяває все буття. У цьому міркуванні немає жодної логіки. Я можу його назвати стрибком. Парадоксально, проте стає зрозуміла наполегливість, безмежна терплячість, з якою Ясперс передає нездійсненність досліду трансцендентного. Бо чим далі він від цього досвіду, чим марнотнішим виявляється це визначення, тим реальнішою для Ясперса є ця трансцендентність, оскільки та жага, з якою він її утверджує, прямо пропорційна розриву між його можливістю пояснити та ірраціональністю світу й досвіду. Таким чином виявляється, що Ясперс тим запекліше винищує забобони розуму, чим радикальніше пояснює світ. Цей апостол зневаженої думки знаходить у найбільшому самоприниженні те, завдяки чому відроджується буття у всій його глибині.

Містична думка призвичаїла нас до таких дій. Вони є правочинні на тій же підставі, як і будь-яка інша настанова розуму. Але наразі я чиню так, ніби сприймав певну проблему з повагом. Не визнаючи наперед загальної цінності цієї настанови, її повчальності, я хочу лише вияснити, наскільки вона відповідає умовам, які я сам собі створив, наскільки вона є гідна конфлікту, який мене цікавить. Отже, я повертаюся до Шестова. Якийсь коментатор цитує одне з його висловлювань, що заслуговує на увагу: "Єдино істинний вихід, — каже він, — саме там, де, як на людський розсуд, виходу нема. Інакше чи мали б ми потребу в Богові? До Бога звертаються лише тоді, коли прагнуть досягнути неможливого. Щодо можливого, то тут людей достатньо". Якщо є така філософія у Шестова, я можу з повним переконанням сказати, що суть її цілком викладена в цьому висловлюванні. Бо коли наприкінці своїх палких пошуків Шестов відкриває докорінну абсурдність всього сущого, він не каже: "Ось абсурд", а: "Ось Бог: власне й годиться здатися на його добру волю, навіть якщо він не відповідає жодній із наших раціональних категорій". Для того, щоб уникнути плутанини, російський філософ навіть натякає, що цей Бог може бути і ненависним, незрозумілим і суперечливим, — але чим бридкіший його лик, тим міцніше він утверджує своє панування. Його велич полягає в його непослідовності. Його доказ в нелюдськості. Треба доскочити до нього і завдяки цьому стрибку позбутися раціональних ілюзій. Таким чином для Шестова прийняття абсурду є сьогочасним для самого абсурду. Констатувати абсурд — означає прийняти його, і все логічне зусилля його думки направлене на те, щоб витягнути цей абсурд на світ божий, змусити його забити джерелом, відкривши шлях безмежній надії, породженій саме цим абсурдом.