Мій друг Персі, Баффало Білл і я - Сторінка 2

Звуки відносило кудись удалину, ніби то були не звуки, а хмарки. Тато мружив очі, дивився на морське плесо й кивав головою у бік острівців та шхер, повз які ми пропливали.

Мама сиділа на кормі й плела кофтину. Ян розглядав комікси в своєму часописі. І хоч тато ненавидів комікси, та не зробив йому жодного зауваження. Це тому, що ми пливли в село. Я куняв, намагаючись не думати про нудоту в животі.

— Глянь ліворуч, Ульфе! Що ти там бачиш? — спитав тато.

Я глянув ліворуч і збагнув, що повернув голову в протилежний бік. Я побачив зграйку чайок, що пірнали навпроти пристані, і якогось дідка, що виходив із нужника.

— Нічого такого, — відповів я.

— Не розумію, чому ти ніяк не навчишся розрізняти, де ліворуч, а де праворуч човна, — сказав тато. — Та, сподіваюсь, навчишся.

— Авжеж, навчуся, — мовив я.

Річ у тім, що я мав побачити маяк. Щороку, минаючи його, ми лаштувалися снідати, оскільки маяк був ознакою того, що здолано півдороги. Мама розклала на капоті мотора їжу. Там з'явилося молоко, бутерброди з маслом, ковбасою та огірком.

— Правда ж, чудово? — спитав тато.

Він випустив із рук кермо, щоб погладити маму по щоці й узяти бутерброд.

— Що саме? — спитала мама.

— Усе! — відповів тато.