Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 21

Отоді мудрий Волох виклав їм свій план:

— Тільки-но виб'є дванадцяту, ми всі гуртом ударимо з розгону в передню стінку шухляди — так, щоб вона відчинилася.

— Блискуча ідея! — радісно шепотіли горіхи.

Але Волох сказав:

— Втихомиртесь і спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда відчиниться, ми всі вистрибнемо й поховаємося по всіх закутках і закамарках кімнати, зрозуміли?

— Та-а-ак! — в один голос прошепотіли ліщинові й волоські горіхи, і всі покотилися до задньої стінки, щоб якнайдужче розігнатися.

Лускун нічого того не помітив, він був старий і недочував, як багато старих дідів. Він чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготів зубами.

Аж ось слушна мить надійшла. П'ять секунд до дванадцятої, три… дві… одна — і тоді почав бити годинник.

— Так, — проскреготів Лускун. — Тепер до роботи!

Він жадібно роззявив пащеку з гострими зубами.

Зненацька все застрибало, заторохкотіло, покотилося — праворуч, ліворуч від нього й десь над ним! Він просто очманів і ніяк не міг уторопати, що сталося… Коли ж трохи отямився, то побачив, що ні праворуч, ні ліворуч від нього нікого немає, а лежить він у шухляді сам-самісінький.

Тим часом горіхи, що гуртом відчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж підскакували — так бігали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили піддуреного старого, виспівуючи:

Лускунище!

Скачи нижче!

Упіймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

Нарешті всі горіхи поховалися — під канапою, під шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квітками й навіть у склянках, і стало знову тихо.

— Клята зграя! — проскреготів Лускун. — Де ж вони всі поділися? Та ще хоч би тобі видніше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!

І він на своїх двох негнучких залізних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав під канапу.

У Мишачка й Крем'яшка, малих ліщинових горішків, ніде правди діти, аж на серці похололо з остраху.

— Сюди йде! — писнув Мишачок.

— Я чую! — зойкнув Крем'яшок.

І обидва чимдуж покотились в інший бік.

Лускун, скрегочучи зубами з люті, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькі й верткі, бігали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподівано спіткнувся через Волоха — великого волоського горіха: той прудко стрибнув усередину годинника.

— Ага, тепер ти попався! — гарикнув Лускун і з розгону кинувся слідом за Волохом. Брязнуло скло, бідолашний годинник з переляку двічі бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. І тоді розлючений годинник надавав ляпасів залізному Лускунові! Маятником — то по лівій щоці, то по правій, то по правій, то по лівій…

Лускун аж ревів із люті й болю, раз у раз то підводився, то падав, а ляпаси так і сипались, мов злива, аж у голові гуло. Нарешті йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Він вивалився на підлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав і, знемігшись, завмер.

Отоді-то зраділи горіхи! Вони загаласували, насміхаючись над одороблом Лускуном, і знову заспівали пісеньку:

Лускунище!

Скачи ближче!

Упіймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

І враз гострозубого старого взяла несамовита злість. Він почав наосліп кидатися туди-сюди, в один бік, у другий — де тільки щось покотиться або захихотить: під шафу, під стіл, під швацьку машину, на вікно…

Та зненацька, погнавшись по підвіконні відчиненого вікна за Волохом, він спіткнувся, зашпортнувся і, сам незчувшись коли, сторчголов вилетів у вікно і впав додолу в садку.

— Ой, падаю! — пролунав наостанку його марний крик.

Отак Лускун зник навіки. Більше горіхи про нього ніколи нічого не чули. Вони затанцювали танок миру і спокою. А тоді враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживі предмети, проминув. З веселого, співучого й стрибучого товариства знов стали горіхи, що лежали розкидані поодинці на підлозі.

Саме тоді прийшов додому батько й чогось зазирнув до кімнати.

— Овва! — здивувався він. — Шухляда відчинена, й горіхи долі.

Він позбирав горіхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловіком, що любив у всьому лад. Аж це побачив діру в годиннику — в його скляних дверцятах — і. промурмотівши щось про "непосид і шибеників", яким "слід нам'яти вуха", позіхнув і вийшов з кімнати.

Горіхи знову опинилися самі в темній шухляді. Вони потомлено розкочувалися спати, позіхаючи й бажаючи один одному на добраніч, і незабаром усі поснули.

Один тільки не спав тієї ночі — старий Лускун. Він лежав на холодній землі в садку й нарікав на долю.

— Тут так вогко, що, гляди, ще підкинеться ревматизм, це вже я знаю! — зітхав він. — У лівій нозі вже крутить! Було б краще спокійно лежати в шухляді! Це мені за те, щоб на старості літ не був такий легковажний!

А незабаром зірвалася буря, завив і засвистів вітер, заблискало й загриміло, затанцював і забив по землі дощ. За кілька днів Лускун геть поіржавів і зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого під вікном у садку, мусив викинути його на смітник, та й годі. Там він і досі лежить, з ранку до смерку нарікаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.

Прадідусь згорнув квітчастий сувій шпалери, а я сказав:

— Оце такі в горішньої бабусі герої: горіхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я — герой над героями!

— Ти? — спитав Старий Хлопчак. — Тобто?.. Які це ти вчинив подвиги?

Аж ось коли він зацікавився, і я можу розповісти про свій геройський спуск по обмерзлому тросі! Розповідав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалі, а по-діловому, одначе так, що розповідь, як мені здавалося, мала справити враження.

На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадідусь сказав майже сердито:

— Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросі, чогось і навчився. Можливо, голубе, ти пересвідчився на власній шкурі, яка глибока прірва пролягає між геройським наміром і самим ділом. Усе це цілком можливо, Хлопчачок. Але… — І тепер він сказав саме те, що я сподівався почути: — Але знічев'я ставити своє життя на карту — це не геройство. Хоч вір, хоч ні. Горіх Волох, що своєю кмітливістю й розважністю приточив короткого віку багатьом горіхам, куди дужче схожий на героя, ніж ти, небоже!

Я зітхнув і сказав, що й Джонні-Свистун такої думки: мовляв, це ніяке не геройство, а просто собі поетичний вибрик.

З цим прадідусь погодився беззастережно.

— Джонні-Свистун хоч і не хапає зірок з неба, — сказав він. — але там, де потрібна буде справжня мужність, з нього, гляди, може бути більше пуття, ніж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому світі з героїзмом!

Від таких прадідусевих слів я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мій подив, до нас на горище несподівано завітав сам Джонні-Свистун.

— Ваш катер підпливає, — сказав він. — Можна, я рознесу накладні? Ви ж, мабуть, віршуватимете?

Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи міг би підробити.

Коли Джонні вже зібрався йти, прадідусь раптом спитав його:

— Скажи лишень, Джонні, чому ти отак собі простісінько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби він зірвався й лежав оце на причалі мертвий або з потрощеними кістками?

Джонні поблід і, заникуючись, промимрив:

— Я… я… я й сам не вірив, що він справді таке зробить. Я й сам тоді перетрусився, мабуть, ще дужче від нього. Коли він уже спустився, у мене мов камінь з плеч іспав.

— З плечей, Джонні! — виправив Старий Хлопчак.

— Га?

— Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джонні.

— А-а! Пробачте! Ну, мені вже треба йти!

І Джонні, видимо зніяковілий, подався з кімнати, а прадідусь сказав, голосно сміючись:

— Кумедні створіння люди, Хлопчачок! А проте в світі нема нічого цікавішого за людей!

Та хутко ми, двоє дослідників героїзму, знову споважніли й вирішили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалість й терпіння.

— Дивися, Хлопчачок, — сказав прадідусь, — ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладі клоуна Пепе виразно побачили, скільки терпіння й витривалості інколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горішкам цілісіньку годину ухилятися від свого смертельного ворога — страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч і про той твій навіжений трос: скільки ж тобі довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то ім'я йому терпіння. Розумієш?

— Звичайно, прадідусю, — відповів я не без гордості. — Адже це я сам витерпів.

— Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, — зітхнув старий, на мить замислився, а тоді сказав: — Я знаю одну жорстоку оповідку про терпіння, Хлопчачок. Діється все в давній Мексиці. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?

— Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рік, прадідусю, і що це була одна з найкривавіших війн у світовій історії.

— Так, Хлопчачок. І один з найкривавіших епізодів у цій війні — різанина під Чолулою. Іспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Він-таки й описав цю різанину, а я переловім тобі написане ним так, ніби я сам — той пустельник і диктую свою розповідь для запису. Тож слухай!

Повільно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадідусь почав:

РОЗПОВІДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО

Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самітником у найглухішому й найдальшому від людей закутку — кактусовій пустелі Мексики. Єдина моя їжа — плоди опунції. За житло мені править печера. Так я хотів би відпокутувати те. що заподіяли мої завойовники-земляки під проводом Кортеса[5] мексіканцям. Тепер я хочу розповісти, що сталося в місті Чолулі, аби про це дізналися люди прийдешнього.

Коли ми увійшли до Чолули, міська старшина на чолі з верховним жерцем зустріла нас із усією можливою шаною і розмістила в храмі з прилеглими будівлями, що оточували просторе подвір'я. Багато чолуланців покинули місто. З гіркого досвіду ми знали, що це погана прикмета. Та ніяких певних відомостей про підступні заміри чолуланців у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальників, що користувався його довірою, був мій приятель.

Він сказав мені, що чуток про несподіваний напад на нас, нібито задуманий мексиканцями, не підтвердив жоден наш вивідувач.