Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 12

А спробуй-но те саме із словом "або". Звучатиме зовсім не так: "Корона або маринований оселедець". Так ніхто не скаже. Та й "Парасолька або сім омарів" — теж не звучить. Тільки слівце "і" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Інші маленькі слівця — вужчі фахівці. Одні стосуються тільки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", інші — місця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрі наводять причину.

Прадідусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.

— В моїх літах навіть нахилятись важко, — зауважив він. — Сядьмо тепер та повіршуймо трохи.

— Добре, прадідусю! Може, про всілякі слова, які є на світі?

— Згода, Хлопчак, — сказав прадідусь і, випнувши нижню губу та примруживши очі, взяв чисту дошку.

Я не хотів перебивати йому думок, а тому навшпиньки підійшов до стосика чистих дощок. Та раптом він вигукнув:

— У мене є дві думки! Одна для себе, а друга для тебе!

— Які ж це думки, прадідусю?

— Слухай уважно: я складу вірша про три країни. В одній можна говорити самими іменниками, в другій — самими дієсловами, а в третій — самими сполучниками.

— Чудово! А якого ж вірша маю скласти я?

— Дуже довгого! Візьми якусь фразу — наприклад: "Хатка мишенятка", — і додавай до неї по кілька слів, щоб урешті вийшла дуже довга фраза!

— Так хіба ж вона заримується, прадідусю?

— Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вірша із запитань і відповідей. Тоді рими наче самі приходять!

— Ну гаразд, прадідусю, я спробую!

Ми сіли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олівцем і заходились віршувати.

Спочатку все йшло чудово. Але потім віршування пішло важко. У прадідуся теж, здається, були свої труднощі. Він підвівся й почав ходити туди й сюди, а коли помітив, що і я затнувся, то раптом спинивсь переді мною й сказав:

— Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших віршах. І тепер за деревами не бачимо лісу. Може, поміняємося? Ти допишеш мого вірша, а я — твого.

— От добре! Я згоден!

Ми помінялись місцями, кожен перечитав чужого вірша, а тоді взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — у віршуванні не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першій половині своїх віршів. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.

— Кому починати? — спитав я.

— Сьогодні тобі, Хлопчак!

І я прочитав нашого спільного вірша про три країни:

А

В А-ландії жив Адерах,

Король народу азів,

Що мали персні на руках

І намиста з топазів.

Пекли з картоплі деруни

Й варили юшку з кільки,

А розмовляли всі вони

Іменниками тільки.

Бувало, аз кричить: "Мороз!",

"Спекота!" — нарікає,

Та ще не чули, ніби хтось

Там "мерзне" чи "впріває".

Б

В Бе-ландії жив Бердомах,

Владар народу брорів;

Вони ходили в ковпаках

І в капцях без підборів.

Ті брори, як то вже бува,

Також свій клопіт мали:

Вони самі дієслова

В розмові уживали.

"Мороз" чи "спека" — слів таких

В тім краї не водилось,

"Замерз", "упрів" — отак у них

Одвіку говорилось.

В

В Ве-ландії жив Візорах,

Великий герцог ведів,

Що всі держали у клітках

Приручених ведмедів.

Усе було у них чудне,

Й химерну мали мову:

Займенник — слово головне,

Прийменник — додаткове.

В тепло кричали всі: "Я — за!"

В холодний день: "Я — проти!"

І жоден схвально не казав

Про суш, вітри та сльоти.

Та сталась в місяці маю

Пригода нещаслива:

Пройшла у кожному краю

Страшенна з громом злива.

І азів сік густенний град,

А брорів громом било,

А ведів ледь не всіх підряд

В калюжах притопило.

А після тої бурі три

Змішалися народи,

І де раніше жив котрий,

Тепер добрати годі.

До азів веди враз прийшли,

До ведів збіглись брори,

Зате вже ази зайняли

В Бе-ландії всі гори.

Всі три народи почали

Кордони геть стирати,

А потім за мету взяли —

Слова трьох мов змішати.

Відтоді в краї завели

Такий звичай здоровий:

Вживають і старі й малі

Усі частини мови.

Яку ж науку ці рядки

Нам можуть підказати?

Без дружби всі ми — черепки

З розбитого горняти.

— Чудово ти довів до кінця мого вірша! — сказав прадідусь. — Нічого не треба й пояснювати, кожен зразу помітить, що всі слова у фразі важливі — і малі, й великі.

— А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вірша, прадідусю!

— Зараз прочитаю.

Прадідусь трохи відсунув дошку від очей, примружив їх і прочитав:

Хатка мишенятка

Я знаю мишенятко,

Є в мишенятка хатка.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка.

Ви хочете спитати,

Яка завбільшки хата?

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Із чого тая хата?

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати:

А де стоїть та хата?

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Де поле те шукати?

За лісом, коло річки,

Там, де ростуть порічки.

Така маленька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

Що ж видно з тої хати

Малому мишеняті?

Із хати видно луки,

Дуби, ялини й буки.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Із хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

А вам цікаво знати,

Як мишенятко звати?

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полі,

Де паші є доволі,

За лісом коло річки,

Там, де ростуть порічки,

Із хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом,

Вся хатка дерев'яна,

Покрівля череп'яна,

Та хатка невеличка —

З гніздо перепелички.

— Ой лишенько, прадідусю! — вигукнув я. — Фраза вийшла така довга, як морська змія.

— Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповідках не повинно бути. Бо це вийде так, ніби ти на невеличкий човник наклав вантаж цілого пароплава. Тож човник, ясна річ, потоне. Так не годиться. Котра година?

— Скоро дванадцята!

— Час обідати! Бери свою дошку, ходімо додому.

Вдома, у горішньої бабусі, пахло гороховою юшкою, і це мені не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, і це трохи заспокоїло мене.

Бабуся через плече спитала, які вірші ми складали, і я розповів їй, що ми віршували вдвох — один починав, другий кінчав.

— А хіба можна й так? — здивувалась горішня бабуся, мішаючи горохову юшку.

— Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних віршах. Тоді він починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.

— Щира правда, — зітхнула горішня бабуся. — Це я добре знаю.

— А, то ви теж віршуєте? — спитав я.

— Таке вигадав! Хто ж мовить про віршування? Я говорю про куховарство! Йди до вітальні, обід зараз буде готовий.

Я вийшов з кухні набурмосений, і зразу по тому горішня бабуся подала до вітальні обід.

Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помітила, говорив про віршування. Прадідусь теж підтримував розмову з усієї сили, бо він хотів вивідати, чи бабуся щось тямить у віршах.

— Нашою мовою трохи легше віршувати, ніж іншими! — зауважив він.

— Чому це? — спитала горішня бабуся.

— Бо в нашій мові слова можна переставляти на всякі лади.

— Не розумію, — буркнула бабуся.

— А ось ми зараз випробуємо! Візьміть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка — дуже поживна їжа для родини".

— Щира правда! — погодилась бабуся і скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадідусь сказав:

— Спробуймо змінювати фразу, переставляти слова!

Поки прадідусь і горішня бабуся набирали собі по другій тарілці юшки, я, зітхнувши з полегкістю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:

— Горохова юшка — поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини — поживна їжа. Горохова юшка — поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини — горохова юшка. Для родини горохова юшка — поживна їжа. Для родини…

— Годі, а то відіб'єш мені апетит! — гукнула горішня бабуся. — Вже кишки в животі перевертаються. І взагалі за столом щоб ні слова про віршування. І щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дістанеш!

Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадідусь зловтішне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге — бо тепер мав за доведене, що горішня бабуся не знається на віршуванні.

Але щодо цього я мав іншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадідусь сказав:

— Фруктовий пудинг — дуже смачний. Але для віршів він не годиться.

І тоді горішня бабуся здивувала його, відповівши:

— А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземців" вірша нижньонімецькою говіркою, що так і називається: "Фруктовий пудинг"!

— Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, — насмішкувато сказав прадідусь.

— Чом не знаю? Знаю! — гукнула бабуся. І справді — проказала напам'ять довгого вірша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"

Поки вона декламувала того вірша, прадідусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не підносячи її до рота.

Горішня бабуся, звичайно, помітила це — і, тільки-но доказавши вірша, сказала:

— Та їж, нарешті, пудинг! Ти мені зовсім голову заморочив! Відколи ви з Хлопчаком віршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Від завтра щоб за їжею ні слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вірша.

— Ох ти господи! — вигукнув прадідусь. — Які розумні речі говоряться часом у цьому домі!

Він важко встав з-за столу, і обід скінчився.

Я хотів був допомогти бабусі прибрати зі столу, але вона погнала нас, чоловіків, назад до нашого Содому і Гоморри, бо в кухні воліла бути сама.

Прадідуся так здивувала її поведінка, що він забув узяти наші дошки.