Мистецтво в теперішньому і майбутньому - Сторінка 2

Насправді ліберал є таким не тому, що спирається на ліберальні засади. Так само стоять справи і з антилібералом. Ніщо справді глибоке й очевидне не народжується [310] і не живе із засад. Узасаднюється лиш сумнівне, ймовірне, те, у що ми, власне, не віримо.

Що глибший і суттєвіший певний складник нашого переконання, то менше ми ним переймаємось і ледь його сприймаємо. Ми ним живемо, це основа всіх наших учинків та ідей. Саме тому він десь поза нами, мов та п'ядь землі, якою ми ступаємо і яку ми не годні бачити, а пейзажист не може перенести на полотно.

Існування цього духового ґрунту і підґрунтя витвору мистецтва являється нам у ту мить, коли ми розгублено завмираємо перед якоюсь картиною, не розуміючи її. Тридцять років тому таке сталося з полотнами Ель Греко. Вони здіймалися мов неприступні берегові скелі, до яких годі пристати. Між ними і глядачем пролягала немов прірва. Але, коли приходило усвідомлення, що десь поза ними живуть безгомінні, невисловлені, приховані припущення, закладені в основу творчості Ель Греко, картини нам відкривалися.

Але те, що в Ель Греко набуло скрайніх виявів (його творчість справді дещо химерна), відбувається з будь-яким твором минулого. Лиш той, хто не має рафінованої чутливості і здатності перейматися речами, вважає, що може без особливих зусиль зрозуміти витвір давноминулого. Нелегка праця історика, філолога полягає, властиво, в реконструюванні прихованої системи припущень і переконань, на яких засновані витвори інших часів.

Отже, не наші смаки спричиняються до поділу мистецтва на минуле й теперішнє. Ці два явища та емоції видаються на перший погляд тотожними, але при ближчому розгляді виявляються геть відмінними для кожного, для кого не всі кішки сірі. Насолода від давнього мистецтва не є безпосередньою, вона має щось від іронії; тобто між картиною і нами ми ставимо життя епохи і тогочасну людину. Ми немов перевтілюємось, вдаючи із себе когось іншого, хто і тішиться давньою красою. Ця двоїстість властива іронічному станові духу. Якщо ми продовжимо аналіз цієї археологічної насолоди, то виявимо, що смакуємо не сам твір, а життя, в якому він був створений і виразом якого він є. Тобто ми споглядаємо твір в його життьовій атмосфері. Візьмімо картину в примітивному стилі. Саме слово "примітивний" вказує на доброзичливу іронічність щодо душі автора, не такої складної, [311] як наша. Ми тішимося, смакуючи той простіший спосіб життя, позірно легший, ніж наше — таке широке, свавільне, що втягує нас у свій вир і неподільно владає нами. Подібна психологічна ситуація виникає, коли ми приглядаємось до дитини. Вона теж не належить теперішньому, дитина призначена майбутньому. Тим-то нам не вдається зайти з нею у безпосередній контакт, і ми несамохіть дитиніємо, кумедно наслідуючи її мову і лепетання.

Щоб спростувати сказане, недостатньо послатися на те, що, мовляв, у давньому малярстві є непідвладні часові пластичні вартості, котрими можна тішитись як сучасними. А деякі митці та аматори навіть прагнуть виокремити частину картини лише для чистого сприймання, позбавляючи її духового ускладнення, того, що називають літературою чи філософією.

Безперечно, література і філософія дуже різняться від пластики, але всі три є виявами духу і зазнають тих самих труднощів. Отже, марно щось спрощувати й підпорядковувати, пристосовуючи до власної невибагливості. Не існує ні чистого сприймання, ні абсолютних пластичних вартостей. Усе належить до певного стилю, зумовлено ним, а стиль є результатом певних умовностей. Та в будь-якому разі теперішні вартості є лиш незначною, силоміць притягнутою, частиною давнішої творчості, аби втвердити тільки їх, заперечивши решту. Спробуйте-но, поклавши руку на серце, виокремити в якомусь славетному творі те, що є безперечною і довічною красою. Ваш висновок настільки розійдеться з загальноприйнятою думкою про цей твір, що ви не зможете не погодитись зі мною.

Єдине, що тішить в нашу таку сувору й непевну добу,— це прагнення європейців жити без фразерства або, певніш, не жити з фразерства. В старі добрі часи, коли громадяни вважали за свій обов'язок дбати про мистецтво й письменство, мистецтво було безвічним, а сотні кращих книжок, сотні кращих картин тощо мали неминущу вартість. Тепер, коли мистецтво з "поважного" заняття стає витонченою грою, позбавленою патетики й урочистості, йому можуть присвятити себе лише справжні шанувальники, які тішаться всіма його перипетіями й труднощами і водночас покірно додержуються неухильних законів мистецтва. Поширений загальник про безвічність мистецтва нічого не дає й не [312] пояснює. Твердження про безвічність мистецтва не є якоюсь безперечною аксіомою; це не така проста проблема. Хай священики, не дуже впевнені в існуванні своїх богів, напускають на них чад патетичних епітетів. Мистецтво цього анітрохи не потребує, воно задовольняється ясною дниною, прозорою мовою, докладністю і дещицею душевної доброти.

Пригляньмось-но пильніш до слова "мистецтво". Нині воно означає одне, давніш — щось геть відмінне. Ходить не про заперечення вартостей давнішого мистецтва, їх ніхто не піддає сумніву, але те мистецтво лишається локалізованим в якомусь примарному вимірі, поза нашим життям, так би мовити, в дужках. І якщо це видається нам втратою, то лиш тому, що ми не помічаємо великого виграшу від того. Коли ми відмежовуємось від нашого минулого, воно тим самим відроджується як минуле. Замість одного-єдиного виміру, в якому проходить наше життя,— теперішнього, ми відтак маємо два, геть відмінні не тільки в понятті, а й у відчуванні. Здатність людини до насолоди безмежно розширюється, досягаючи зрілості історичного світосприймання. Коли вважалося, що давнина й сучасність — це щось єдине, життьовий крайобраз був украй одноманітним. Нині існування набуває величезного розмаїття планів, глибших перспектив, і кожний період сприймається як нове й необхідне. Це зумовлює краще бачення давноминулого, уникаючи короткозорості й не заражаючи теперішнє давнім. До чисто естетичної насолоди, яку можна висловити лиш у сьогочасних термінах, нині долучається чудова історична насолода, яка стелить на всіх хронологічних звивинах своє шлюбне ложе. Це і є справжня volupte nouvelle *, що її шукав у своїй юності бідолашний П'єр-Луї.

* Незнана насолода (фр.)

Тож не варто категорично відкидати сказане мною, ліпше замислитись і з'ясувати для себе це питання. Вважати, що стан сьогочасного мистецтва чи якої іншої доби, залежить тільки від естетичних чинників, є ілюзією. У ствердженні й запереченні мистецтва знаходить вияв уся сукупність духових обставин часу. Так, у нашому новому ставленні до мистецтва минулого [313] позначається осягнення історичного сенсу, що зароджується в далеких від мистецтва сферах душі.

Зійшовши на гору, ми бачимо лиш ту її частину, яка здіймається над рівнем моря, геть забуваючи, що куди більше землі громадиться нижче цього рівня. Точнісінько так картина відкривається нашим очам лиш тією частиною, яка здіймається над рівнем уявлень своєї епохи. Картина показує лиш своє обличчя: торс лишається в потоці часу, який невблаганно затягує її в небуття.

Отже, річ не в смаках. Хто не сприймає Веласкеса як анахронізм, хто переймається ним саме як анахронізмом, нездатен зрозуміти суть естетичного. Але цим я не стверджую, що духова відстань між давніми митцями і нами завжди однакова. Можливо, Веласкес є одним з найменш "археологічних" малярів. І причина цього, найпевніш, у його вадах, а не чеснотах.

Приємність, яку нам справляє споглядання витворів мистецтва, зумовлена, скоріше, їх життьовим змістом, а не естетичними вартостями, тимчасом як сьогочасні твори викликають переживання більш естетичного, ніж життьового характеру.

Така значна дисоціація минулого й сучасного властива не тільки мистецтву. Вона властива загалом нашій добі, породжуючи особливе збентеження перед життям. Ми нараз відчуваємо, що лишилися самотніми на землі, що мертві померли не з жарту, а навсправжки, і вже не можуть нам зарадити. Рештки традиційного духу звітріли. Ми мусимо розв'язувати наші проблеми, не покладаючись на активну співпрацю минулого, в абсолютному теперішньому — чи то в мистецтві, науці, чи в політиці. Європеєць живе самотою, без своїх змерлих близько себе; він загубив свою тінь, як Петер Шлеміль. Так відбувається завжди, коли настає полудень.