Місячна долина - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ніколи не сподівалася від тебе такого.

— Ось послухай, серденько, — лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.

Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась і, боячись уразити серце залицяльника, почала сміятися й миролюбніше жартувати, аби не псувати собі настрою. Бертовій руці було дозволено вернутись на попереднє місце, їхні голови зійшлися ближче, і вони заговорили пошепки.

А Біллі чемно завів розмову з Сексон.

— Знаєте, ваше ім'я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма — мені воно подобається.

— Мене так назвала мати. Вона була освічена й знала багато розмаїтих слів. Вона ввесь час, мало не до самої смерті, читала книжки. А скільки вона писала!.. В мене є її вірші, надруковані колись давно в газеті, що виходила у Сан-Хозе. Сакси — це був такий народ, — мама мені про них багато розповідала, як я була ще маленька. Вони були такі самі дикуни, як і індіяни, — одне тільки, що білі. Очі вони мали сині, а волосся жовте. А які завзяті були з них вояки!

Біллі уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неї очей.

— Зроду про них не чув, — признався він. — А вони жили десь у наших краях?

Вона засміялась.

— Ні. Вони жили в Англії. То були перші англійці, а ви ж знаєте, що американці походять від англійців. Ми всі сакси, — ви, і я, і Мері, й Берт — і всі американці, тобто справжні американці — всі ми сакси, а не якісь там даго{8} чи японці.

— Мої кревні жили в Америці з давніх-давен, — помалу промовив Біллі, обмірковуючи те, що вона йому щойно сказала. — В кожному разі — кревні з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотні років тому.

— Мій батько теж був родом зі штату Мейн, — зраділа Сексон. — А мати з Огайо, чи то пак з того місця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Західною Резервацією. А хто був ваш батько?

— Не знаю, — Біллі знизав плечима. — Він і сам того не знав. Ніхто того не знав, хоч батько й був справжній-справжнісінький американець.

— У нього добре, суто американське ім'я, — промовила Сексон. — Тепер в Англії є видатний генерал — його теж звуть Робертс{9}. Я читала про нього в газетах.

— Але Робертс — не справжнє батькове ім'я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем'ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців — жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п'ять і белькотів тільки по-індіянському.

Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.

— Його вкрали індіяни під час наскоку!

— Так гадали, — підтвердив Біллі.— Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, — ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.

— І мій батько теж, — гордо промовила Сексон.

— І моя мати, — сказав Біллі не менш гордовито. — Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.

— Моя мати теж звідти, — перебила Сексон. — їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.

Біллі простягнув руку.

— Давайте сюди й свою, голубонько, — мовив він. — Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.

Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.

— Хіба не дивно? — прошепотіла вона. — Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс — усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!

— Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися — нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!

— Про що це ви? — озвалася раптом Мері.

— Вони в нас швидкі,— зареготався Берт. — Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.

— О, ми зналися ще багато раніше, — відказала Сексон. — Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.

— А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян — і тільки опісля завітали до Каліфорнії,— підтримав Біллі свою нову спільницю. — Ми з Сексон — тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.

— Вже й не знаю… — задьористо й з прихованою досадою відказала Мері.— Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.

— А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні,— не здавалася Сексон.

— І мій також, — докинув Біллі.

Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв'язок.

— От маєш! Вони ж однаково всі померли! — похмуро зауважив Берт. — Хіба не байдуже, де померти — в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати — хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю. Осточортіла мені ця балаканина про предків! А до того мій батько і не міг тоді воювати, бо ще й на світі його не було. Він народився за два роки по війні. Зате двох моїх дядьків убито під Гетісбергом{10} — гадаю, що цього досить!

— Звісно, досить! — запевнила Мері.

Бертова рука обвила її стан.

— А ми живі,— і це найголовніше, — сказав він. — Хто мертвий — той мертвий, і хоч ти тут землю гризи, він повік не воскресне.

Мері затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такі бридкі слова. А він на це поцілував її в долоню й ближче прихилився до дівчини.

Веселий брязкіт посуду все голоснішав — публіки в ресторані прибувало. Подекуди лунали уривки пісень, зростали розпалений сміх та вереск дівчат, а за ними потужні вибухи чоловічого сміху, в міру того як розгоралася вічна гра — боротьба між жінкою й чоловіком. Декотрі хлопці були вже напідпитку. З-за сусіднього столика якісь дівчата задьористо гукнули на Біллі. За короткий час почуття власності пустило вже міцні корінці в серці Сексон, і вона ревнивим оком глянула на Біллі, переконавшись, що він для всіх цікавий та привабливий.

— Ну й жахіття! — голосно висловила Мері своє обурення. — Які настирливі! Я їх добре знаю. Жодна порядна дівчина не водиться з ними. Послухайте-но!

— Ой Біле! — вигукнула одна з них, жвава чорнявка. — Сподіваюся, ти мене ще не забув, — ге, Біле?

— Забути таку куріпочку! — галантно озвався Біл. Сексон втішилася тим, що по його обличчі наче промайнуло невдоволення, і ту ж мить її охопила гостра відраза до чорнявої дівчини.

— Підеш танцювати? — не вгавала та.

— Можливо, — коротко відповів Біл і рішуче повернувся до Сексон. — Нам, давнім американцям, треба триматися купи, — правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у країні аж комашиться від чужинців.

Біл розмовляв із Сексон тихо й довірливо, схиливши до неї голову і показуючи цим чорнявій, що він не вільний.

Якийсь юнак, що сидів за столиком напроти, націлився на Сексон. Він був неохайно вбраний і брутальний з вигляду. Чоловік і жінка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.

— Агов, ти! — гукнув він. — Ти, ти, — ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!

Дівчина, що сиділа з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як він бубонів з-під її руки:

— Ох і гарна ж бестія, бігме!. — Стривай лишень, ось зараз відіб'ю її від отих бовдурів!

— Різницький нахаба! — обурено пирснула Мері.

Погляд Сексон зустрівся з поглядом ображеної дівчини, що ненависно дивилася на неї. А в очах у Біла вона побачила іскрини гніву. Були ті очі похмурі, але гарні, як ніколи: наче затьмарювала їх імла, набігали тіні, а то враз спалахували вогники, і від цього глибшала й іскрилася їхня блакить; кінець кінцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Біл змовк і не намагався навіть заводити розмови.

— Плюнь, не заводься з ними, Біле, — заспокоював його Берт. — Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в'язнуть.

Раптом Берт схопився, підступив до сусіднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усі погляди ворожого табору відразу ж спинилися на Біллі. Образник підвівся, недбало скинув з плеча руку дівчини і, похитуючись, підійшов до Біла. Це був кремезний чоловік із злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.

— То це ви — Здоровий Біл Робертс? — промурмотів він, хапаючись за стіл, щоб не впасти. — Чолом вам! Вибачайте на слові. Ви на спідницях розумієтесь, — віддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Біл Робертс, — я б ані рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, — даєте руку?

— Гаразд, годі про це, — похмуро буркнув Біл, стискуючи йому руку; а потім повільним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.

Сексон палала. Оце чоловік, оце справжній оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого імені його було досить, щоб затремтіли навіть найзухваліші заводіяки з різницької околиці.

РОЗДІЛ IV

По обіді протанцювали ще два танці в павільйоні, а тоді музики перейшли на біговище. Танцюристи пішли за ними. Туди ж таки подалася й решта публіки, і за столиками невдовзі не залишилося нікого. П'ятитисячна юрба услала зелений згористий амфітеатр, а дехто посунув навіть до внутрішньої частини поля.

Першим номером мало бути перетягання кодоли. В цьому брали участь каменярі з Окленда та Сан-Франціско; завзяті кремезні моцаки вже шикувалися вздовж кодоли. Вони вибивали ногами опорні ямки для закаблуків, натирали собі руки грудками вогкої землі та пересміювалися й жартували з навколишнім натовпом.

Судді й наглядачі марно силкувалися відтиснути юрму родичів та друзів. Кельтська кров заграла в жилах і кельтський дух змагання прагнув перемоги… Повстав гомін від жвавих вітань, порад, осторог та погроз. Декотрі з членів однієї команди підходили до супротивного гурту, щоб запобігти нечесній грі. Жінок серед гамірливого стовковиська було не менше ніж чоловіків. Від тупання ніг знялася така курява, що нічим стало дихати; Мері закашлялась і попрохала Берта вивести її звідси. Але незабаром мали початися змагання, і він, увесь запалившись, тільки намагався просунутися ще ближче.