Місячна ніч - Сторінка 10

Ольга змусила його сісти поруч. Ледь не дівоча цнота прозирала в її єстві, у рухах, коли вона несміливо, ніжно схилила голівку йому на плече. Тієї миті усі її думки звіялися з голови, вона не думала ні про себе, ані навіть про Володимира — просто горнулася до його грудей і була щасливою.

— Ви сподівалися мене? — стиха запитав Володимир. Вона мовчки кивнула, не поворухнувшись, а тоді схопила його

руку й поклала собі на стан.

— Міркуєте собі, напевно, чому це я прийшов?

— Про що тут міркувати? — відповіла вона з дитячою наївністю. — Я Вас кохаю, інше не має значення...

— Ваше сумління не застерігає Вас, що негоже нам піддаватися почуттям? — глухо запитав він.

— Ви ж знаєте, я не маю сумління, — відповіла вона, грайливий усміх осяяв її обличчя.

— Я вже охолов і в змозі тверезо думати, — серйозно мовив Володимир. — Тож усе зважив... Усе тепер залежить від Вас. Я приїхав поговорити з Вами, обміркувати наше майбутнє...

— Про що це Ви? — здивувалася Ольга. — Я Вас кохаю понад усе і нічого більше й знати не хочу!

— Ольго! — майже злякано вигукнув він.

— У чому річ? — вона підвелася з канапи. — Невже хочете сказати, що Ваше захоплення було миттєвим, Ви розчаровані й більше мене не кохаєте?

— Я так Вас кохаю! Ви навіть не уявляєте як... не можете собі уявити... — мовив він зворушливо ніжно. — І лише прагну щастя для Вас. Але так Ви не будете щасливою. Невже це кохання, що вирвало нас із повсякдення, пожбурить Вас у багно, у якому Ви вже тонули, завдаючи тим мені безмежного болю? Досі Ви не були щасливою, однак зберегли честь та подружню вірність. Невже мені судилося стати чоловіком, який навчить Вас грішити, лицемірити й обманювати? Як збережете душевну рівновагу, якщо Вам доведеться вести подвійне життя: одне — із законним мужем, а інше — з коханцем? Якщо вже й самі не зможете збагнути, де правда, а де брехня? Такого я не можу допустити. Я не хочу занапастити Вашої душі, навпаки — прагну її зцілити, вирвати з лабетів марнославства, порятувати, а не погубити. Ольго! Кохана, моя кохано Ольго! Повір мені, я не здатний на те, що іншим вдається так легко... О, яка це мука, що я не смію сказати тобі: "Будь моєю дружиною!" Я визнаю шлюб за таїнство. Украсти дружину потай від чоловіка, до того ж, твого чоловіка — це така мерзота! Я його люблю і поважаю, однак не можу тебе з ним ділити. Я зумію відмовитися від тебе, та називати своєю, знаючи, що кохану жінку обіймає інший, понад мої сили.

Ольга слухала його з широко розплющеними очима.

— Чого ж ти хочеш? Я не розумію тебе... Він мій муж і має святе право на мене...

— Якщо це право, справді, святе, — суворо зауважив Володимир, — то ми не зазіхатимемо на нього, принаймні я.

— Володимире! — його ім'я болісно вихопилося їй з грудей, вона обвила руками його шию. — Що ж мені робити? Скажи! Я ж прагну того, чого прагнеш ти!

— Я хочу, щоб ми обоє залишилися порядними людьми, Ольго, — відповів Володимир. — Чесними... Ти кохаєш мене?

Ольга пристрасно припала вологими гарячими устами до його уст.

— Лише тепер я збагнула, що таке справжнє кохання, — прошепотіла вона. — Я не можу жити без тебе, без твоїх очей, твого голосу. Поцілуй мене!

— Ні, так — ні, — Володимир м'яко вивільнився з її обіймів. — Від тебе я вимагаю насамперед правди, — він підвівся і заходив туди й сюди кімнатою. — Якщо ти не мислиш себе без мене, так само, як я, то розлучись з Михайлом, гідно, перед усім світом...

Ольга здригнулася.

— Я не можу, — пробурмотіла вона. — Мої бідолашні діти! Та й Михайло... він так мене кохає! Що скажуть люди? Честь не дозволяє мені...

Володимир підступив до неї і ніжно пригорнув.

— Я тебе не змушую, — м'яко промовив він. — Не вимагаю, щоб ти пішла зі мною, але тоді мусиш свято виконувати свій обов'язок і зректися кохання до мене...

— Володимире! — ледь видушила з себе Ольга, заціпенівши від страху. — Не покидай мене!

Вона упала перед ним ниць і, умиваючись сльозами, обвила його коліна.

— Не покидай мене! Заклинаю Господом Богом! Я не зможу без тебе, я помру... Не покидай!

Володимир спробував її підвести, але Ольга, ридаючи, ще міцніше вчепилася в нього.

— Я завжди кохатиму тебе, — сумно мовив він. — Лише тебе і нікого більше... Я приходитиму щодня. Ми разом вивчатимемо поетів, історію давніх часів, як ростуть квіти, як поводяться тварини, чому сяють на небі зірки... Я любитиму твоїх дітей і твого чоловіка.

Він притулив її до себе й ніжно поцілував у голову.

— Якщо ти можеш поступитися мною, то не кохаєш, — пробурмотіла Ольга.

— Хіба ж я не поступлюся тобою, якщо ти станеш моєю коханкою, залишаючись заміжньою? — гірко промовив Володимир.

Ольга мовчала.

— Ми мусимо зректися наших почуттів, — почав він знову.

— Я не можу!

— Не має іншої ради! Я не дозволю тобі погубити свою душу, — тихо сказав він. — Тепер ти знаєш, чим можеш пожертвувати, а чим — ні.

— Я знаю тільки те, що ти повинен цілком належати мені! — скрикнула Ольга.

— Візьми себе в руки, — гостро урвав він її.—Я мушу вже йти...

— Володимире!

— Не затримуй мене! Даю тобі час розібратися в собі. Напишеш мені, яким буде твоє рішення — так легше... А потім я приїжджатиму до вас, ніби нічого й не трапилося — урівноважений, щирий друг, без нарікань і... без надії!

Володимир простягнув їй руку.

— Ти залишаєш мене, навіть не поцілувавши? — схлипнула Ольга. Вона обвила руками його за шию й міцно уп'ялася устами в його уста, аж кров виступила на них. — А тепер іди! — коротко звеліла вона, поправляючи руками косу, що зісковзнула з голови. — Іди!.. О, ти навіть піти не можеш... Який же ти слабкий!

— Це правда, — затинаючись, визнав Володимир. Він обійняв її, сльози з'явилися йому в очах. — Я слабкий, тож мушу негайно покинути тебе, — він випустив Ольгу з обіймів і кинувся геть з покою.

Уже в санях Володимир ще раз озирнувся. Ольга стояла на східцях, махаючи йому хустинкою...

Даремно чекала вона його наступними днями. Ось уже й надвечір'я Нового року, Володимира сподівалися в гості, проте він не приїхав, натомість прислав першого новорічного дня челядника з візитівкою.

Ольга замкнулася у своєму покої, намарно шукаючи виходу.

Уся мізерність існування, сумніви та біль розривали її бідолашне серденько. Даремно запитувала вона себе, чого ж насправді прагне її душа, та врешті облишила сушити собі голову й пустила все на самоплив, попереду в житті їй ввижався лише фантом безмежного щастя.

Уранці, взувши на ноги пантофлі, вона відразу кинулася до письмового столу. Ольга й сама не усвідомлювала, що пише, праг-

нула тільки одного: щоб він прийшов і погасив її тугу. Вона звеліла козачкові негайно сідлати коня, але той повернувся без відповіді. Не приїхав і Володимир.

Він сидить перед вікном свого кабінету в старенькому фотелі, з якого навсібіч стирчить пакля; за вікном стелиться сумовитий зимовий пейзаж; він читає "Фавста" Ґьоте, якого вважає своєю Біблією, бо лише в цій книзі знаходить втіху та розраду. Жоден твір красного письменства не є таким любим його серцю, як цей.

Ти свідомий лише одного пориву,

Тож і не прагни іншого!

Бо ж у моїх грудях аж дві душі...

Уперше вдається йому збагнути сенс^останнього рядка. Володимир відхиляється на спинку фотеля, заплющує очі — вірш бринить у його душі.

Тихий шерех. Хтось нечутно ступає. Може, кицька? Ах, байдуже, йому не хочеться вставати...

Та нараз лунає приглушений ніжний сміх. Він вражено оглядається і бачить перед собою Ольгу; вона рвучко скидає з себе шубку просто на нього.

Володимир не встигає виборсатися з глибокого фотелю, Ольга вже сидить у нього на колінах, обіймає і шалено цілує.

— Господи! — налякано скрикує Володимир. — Що Ви робите? На яку небезпеку наражаєте себе! Встаньте і негайно їдьте звідси!

— Навіть кроку не зроблю, — проворкотіла Ольга. — Я нічого не боюся, я ж з тобою!

Вона ще міцніше притулилася до нього й поклала голову йому на коліна.

— Ольго, кохана Ольго! Мені серце завмирає від страху за тебе. Благаю, їдь додому!

— Ти мене покинув, я ж такого не вчиню з тобою, залишуся тут, аж доки впаде ніч, і приїжджатиму щоднини, — вперто пообіцяла Ольга.

— Боже збав! — злякався Володимир.

— А я таки буду приїжджати, — рішуче запевнила Ольга. Він довго дивився на неї, ніби намагався зазирнути їй у душу.

Він більше її не впізнавав: невже це та сама полохлива, безвольна жінка?

Його голова палала вогнем.

— Що ж, якщо ти вже визначила мою долю, — схвильовано мовив він, — то кажи...

Ольга не ворушилася.

— Кажи, прошу тебе!

Ольга відчувала, як тремтять їй коліна.

— Я не можу робити вибір між тобою й моїми дітьми, — відповіла вона, не зважуючись підвести на нього очі. — Не муч мене, подаруй мені те, що я дарую тобі: кохання! І нічого більше не питай!

— Я змушений. Заради тебе ж... Ольго, кохана, найдорожча, прошу в тебе вичерпної відповіді! — заблагав Володимир, хоч серце завмирало йому від страху.

— Не хочу відповідати! — відрізала Ольга.

— Ідеться ж бо про тебе, твоє щастя, твоє сумління, твій душевний спокій... — не відступався він.

— Та ні, мова про тебе! — запально заперечила Ольга. — Про твій егоїзм, надуману чесніть, над міру високі засади! Невже ти не здатний на самопожертву? Я ж усім офірую задля тебе!

Володимир зірвався на рівні ноги; соболина Ольжина шуба зісковзнула на підлогу. Ольга теж підвелася, сперлася на високу спинку фотеля, дивлячись на дорогого її серцю чоловіка, як той, охоплений невимовною мукою, міряє важкими кроками кімнату.

— Я прийшла, аби довести тобі, що готова поставити на карту все: честь, чоловіка, своїх дітей... То відштовхни мене від себе, відштовхни!

— Я цього не хочу, — ледь чутно прошепотів Володимир.

— А чого ж ти хочеш? — запитала Ольга, підступаючи ближче. — Я ж прагну бути твоєю, твоєю дружиною!

— Хіба ти не дружина іншого? — холодно запитав Володимир. Отой диявольський, їдкий глум у його очах щоразу змушував тремтіти все її єство.

Цього разу Ольга, зневажливо примруживши очі, витримала його погляд і недбало кинула:

— Подай мені хутро, я іду геть!

Володимир мовчки накинув соболину шубу їй на плечі.

Ольга ступила кілька кроків до дверей і спинилася.

Тієї миті її знову охопила шалена ненависть до чоловіка, який з таким незворушним спокоєм стояв перед нею. Вона таки змусить його страждати від солодкої муки, тремтіти і гинути від кохання до неї...