Митіна любов - Сторінка 2

- Іван Бунін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та нестерпним було і саме читання, яке викликало оплески. Катя горіла гарячим рум'янцем, збентеженням, голосок її іноді зривався, подиху не вистачало, і це було зворушливо, чарівно. Але читала вона з тою банальною співучістю, фальшю і дурницею в кожному звуку, які вважались вищим мистецтвом читання в тому ненависному для Миті середовищі, в якому вже усіма помислами своїми жила Катя: вона не говорила, а весь час вигукувала з якоюсь надокучливою млосною пристрасністю, з недоречною, нічим не обґрунтованою в своїй настійливості мольбою, і Митя не знав, куди подіти очі від сорому за неї. Жахливіша за все була та суміш ангельської чистоти і порочності, яка була в ній, в її розпашілому личку, в її білій сукні, яка на естраді здавалась коротшою, оскільки усі, що сиділи в залі, дивились на Катю знизу, в її білих туфельках і в обтягнутих шовковими білими панчохами ногах. "Девушка пела в церковном хоре", — з вдаваною, надмірною наївністю читала Катя про якусь нібито ангельськи-цнотливу дівчину. І Митя відчував і загострену близькість до Каті, — як завжди це відчуваєш в натовпі до того, кого любиш, — і злу ворожість, відчував і гордість нею, усвідомлення, що все ж таки йому належить вона, і разом з тим біль, який розривав серце: ні, вже не належить!

Після іспиту були знову щасливі дні. Але Митя уже не вірив їм з тою легкістю, як перше. Катя, згадуючи іспит, говорила:

— Який ти дурненький! Хіба ти не відчував, що я і читала так добре тільки для тебе одного!

Та він не міг забути, що відчував він на іспиті, і не міг зізнатися, що ці почуття і тепер не полишали його. Відчувала його таємні почуття і Катя і одного разу, під час сварки, вигукнула:

— Не розумію, за що ти любиш мене, якщо, по-твоєму, все так погано в мені! І чого ти, нарешті, хочеш від мене?

Та він і сам не розумів, за що він любив її, хоч відчував, що любов його не тільки не зменшується, але все зростає разом з тою ревнивою боротьбою, яку він вів з кимось, з чимось через неї, через цю любов, через напруження її сил і все зростаючої вимогливості.

— Ти любиш тільки моє тіло, а не душу! – гірко сказала якось Катя.

Знову це були чиїсь чужі, театральні слова, але вони, при всій їх безглуздості і заяложеності, теж торкалися чогось болісно-нез'ясованого. Він не знав, за що любив, не міг точно сказати, чого бажав… Що це означає взагалі – любити? Відповісти на це було тим більше неможливо, що ні в тому, що чув Митя про любов, ні в тому, що він читав про неї, не було жодного слова, яке б точно визначало її. У книгах і в житті всі немов би раз і назавжди домовились говорити або тільки про якусь майже безплотну любов, або тільки про те, що називається пристрастю, чуттєвістю. Його ж любов була не схожа ні на те, ні на інше. Що відчував він до неї? Те, що називається любов'ю, чи те, що називається пристрастю? Душа Каті чи тіло доводило його майже до непритомності, до якогось передсмертного блаженства, коли він розстібав її кофточку і цілував її груди, райськи-чудові й незаймані, відкриті з вражаючою душу покірністю і безсоромністю найчистішої цнотливості?

IV

Вона все більше змінювалась. Успіх на іспиті багато значив. І все-таки були на те і якісь інші причини.

Якось відразу з настанням весни перетворилася Катя нібито у якусь молоденьку чепурну світську даму, що все кудись поспішає. Миті тепер просто соромно було за свій темний коридор, коли вона приїжджала, — тепер вона не приходила, а завжди приїжджала, — коли вона, шурхочучи шовком, швидко йшла цим коридором, спустивши на личко вуальку. Тепер вона бувала незмінно ніжна з ним, але незмінно запізнювалась і скорочувала побачення, кажучи, що їй знову треба їхати з мамою до кравчині.

— Розумієш, франтимо відчайдушно! – говорила вона кругло, весело й здивовано зблискуючи очима, відмінно розуміючи, що Митя не вірить їй, і все-таки говорячи, оскільки говорити тепер стало зовсім ні про що.

І капелюшка вона тепер майже ніколи не знімала, і парасольку не випускала з рук, сидячи оддалік на ліжку Миті і зводячи його з розуму своїми литками, обтягнутими шовковими панчохами. А перед тим, як поїхати і сказати, що нині ввечері її знову не буде дома, — знову потрібно до когось з мамою! – вона незмінно виконувала одне й те саме, з відвертою метою одурити його, нагородити за всі його "дурні", як вона висловлювалась, муки: вдавано-злодійськи глянувши на двері, схоплювалась з ліжка і, тернувши стегнами по його ногах, говорила пошепки: — Ну, цілуй же мене!

V

І в кінці квітня Митя, нарешті, вирішив дати собі відпочинок і поїхати у село. Він зовсім замучив і себе і Катю, і мука ця була ще нестерпнішою від того, що нібито не було ніяких причин для неї: що справді трапилося, в чому винна Катя? І одного разу Катя, з твердістю відчаю, сказала йому:

— Так, їдь, їдь, я більше не маю сили! Нам треба тимчасово розлучитися, з'ясувати наші стосунки. Ти став таким худим, що мама переконана, що в тебе сухоти. Я більше не можу!

І від'їзд Миті було вирішено. Та від'їжджав Митя, на своє велике здивування, хоч і не пам'ятаючи себе від горя, все-таки майже щасливий. Як тільки від'їзд був вирішений, несподівано повернулося все колишнє. Адже він все-таки пристрасно не хотів вірити нічому тому жахливому, що ні вдень, ні вночі не давало йому спокою. І достатньо було щонайменшої зміни в Каті, щоб знову все змінилось в його очах. А Катя знову стала ніжна і пристрасна вже без будь-якої облуди, — він відчував це з безпомилковою чутливістю ревнивих натур, — і знову він став сидіти у неї до другої години ночі, і знову було про що говорити, і чим ближчим робився від'їзд, тим все безглуздішою здавалась розлука, необхідність "з'ясовувати стосунки". Одного разу Катя навіть заплакала, — а вона ніколи не плакала, — і ці сльози раптом зробили її страшно рідною йому, пройняли його почуттям гострого жалю і немов би якоїсь вини перед нею.

Мати Каті на початку червня від'їжджала на все літо в Крим і забирала її з собою. Вирішили зустрітися у Місхорі. Митя теж повинен був приїхати в Місхор.

І він збирався, готувався до від'їзду, ходив по Москві в тому дивному сп'янінні, яке буває, коли людина ще бадьоро тримається на ногах, але вже хвора якоюсь важкою хворобою. Він був хворобливо, п'яно нещасним і разом з тим хворобливо щасливим, розчуленим поверненням близькості Каті, її турботливості до нього, — вона навіть ходила з ним купувати дорожні ремені, ніби вона була його наречена або дружина, — і взагалі поверненням майже всього того, що нагадувало перший час їх любові. І так само сприймав він усе, що його оточувало, — будинки, вулиці, людей, що йшли чи їхали по них, погоду, яка весь час по-весняному хмурилася, запах пилу і дощу, церковний запах тополь, що розпустилися за парканами у провулках: все говорило про гіркоту розлуки і про солодкі надії на літо, на зустріч в Криму, де вже ніщо не буде заважати і все здійсниться (хоч він і не знав, що саме все).

У день від'їзду зайшов попрощатися Протасов. Серед гімназистів старших класів, серед студентів нерідко зустрічаються юнаки, що засвоїли собі манеру триматися з доброзичливо-похмурою насмішкуватістю, з виглядом людини, яка старша, досвідченіша за усіх на світі. Таким був і Протасов, один із найближчих приятелів Миті, єдиний справжній друг його, який знав, незважаючи на скритність і мовчазність Миті, всі таємниці його любові. Він дивився, як Митя обв'язував валізу, бачив, як тряслися в нього руки, потім з печальною мудрістю усміхнувся і сказав:

— Ви чисто діти, господи прости! А між іншим, люб'язний мій Вертере із Тамбова, пора б вам зрозуміти, що Катя є перш за все типове жіноче єство і що сам поліцмейстер нічого з цим не вдіє. Ти, єство чоловіче, лізеш на стіну, пред'являєш до неї найвищі вимоги інстинкту продовження роду, і, звичайно, усе це цілковито законне, навіть в деякій мірі священне. Тіло твоє є вищий розум, як справедливо зауважив герр Ніцше. Але законне і те, що ти на цьому священному шляху можеш зламати собі шию. Адже є особини в тваринному світі, яким навіть по штату належить платити ціною власного існування за свій перший і останній любовний акт. Але оскільки для тебе цей штат, напевне, не такий вже обов'язковий, то дивись пильно, побережи себе. Взагалі, не поспішай. "Юнкер Шміт, повір на слово, вернеться ще літо!" Світ не зійшовся на Каті клином. Бачу за твоїми зусиллями задушити валізу, що ти з цим зовсім не згоден, що цей клин тобі вельми милий. Ну, пробач за непрошену пораду – і хай береже тебе Микола угодник з усіма прісними його!

А коли Протасов, потиснувши Миті руку, пішов, Митя, затягуючи ременями подушку і ковдру, почув крізь відчинене у двір вікно, як загримів, пробуючи голос, студент, що жив навпроти, учився співам і вправлявся з ранку до вечора – заспівав "Азру". Тоді Митя заспішив з ременями, недбало защепив їх, схопив картуз і пішов на Кислівку, — попрощатися з матір'ю Каті. Мотив і слова пісні, яку заспівав студент, так нав'язливо звучали і повторювалися в ньому, що він не бачив ні вулиць, ні зустрічних, ішов іще п'яніший, ніж ходив усі останні дні. Справді було схоже на те, що світ зійшовся клином, що юнкер Шміт із пістолета хоче застрелитись! Ну, що ж, зійшовся так зійшовся, думав він і знову повертався до пісні про те, як, гуляючи садом і "сяючи красою", зустріла дочка султана в саду чорного невільника, який стояв біля фонтана "блідіший смерті", і як спитала вона його, хто він і звідки, і як відповів він їй, почавши зловісно, але смиренно з похмурою простотою:

Магометом я зовуся… —

і закінчивши палким і трагічним зойком:

— Я із роду бідних Азрів,

Що вмирають, закохавшись!

Катя одягалася, щоб їхати на вокзал проводжати його, і ласкаво крикнула йому із своєї кімнати, — із кімнати, де він провів стільки незабутніх годин! – що вона приїде перед першим дзвінком. Мила, добра жінка з малиновим волоссям сиділа одна, курила і дуже печально поглянула на нього, — вона, напевно, все давно розуміла, про все здогадувалась. Він, весь червоний, з внутрішнім трепетом поцілував її ніжну і кволу руку, по-синівськи схиливши голову, і вона з материнською ласкою кілька раз поцілувала його у скроню і перехрестила.

— Ех, милий, — з несмілою посмішкою сказала вона слова Грибоєдова, — сміючись живіть! Ну, Христос із вами, їдьте, їдьте…

VI

Зробивши все те останнє, що потрібно було зробити в номерах, поклавши свої речі у криву візникову прольотку з допомогою коридорного, він нарешті незграбно усівся коло них, рушив і відразу ж відчув те особливе, що охоплює при від'їзді, — закінчений (і назавжди) певний строк життя! – і разом з тим раптове полегшення, надію на початок чогось нового.