Міжзоряний мандрівник - Сторінка 24

Не кваптесь мене розв’язувати. Дайте спершу тютюну й цигаркового паперу Морелові й Опенгаймерові. А щоб ви не сумнівалися, то ось вам ще одна посмішка.

— О, я знаю, що ти за один, Стендінгу, — докірливо сказав начальник, — але ти нічого не досягнеш. Або я таки тебе зламаю, або ти поб’єш усі рекорди в пекельній сорочці.

— Та він уже побив їх, — зауважив лікар Джексон. — Чи хто чув коли, щоб людина посміхалась після десяти днів у цій сорочці?

— Удає, — відказав начальник. — Розв’яжи його, Гачінсе.

— Куди так поспішати? — запитав я пошепки. Життя в мені ледве тліло, і я мусив навіть для шепоту збирати всю свою силу й напружувати всю волю. — Куди поспішати? На поїзд я не йду, і мені тепер так вигідно лежати, що краще б ви зовсім мене не турбували.

Проте вони розв’язали мене й, безпорадного, витрясли зі смердючого мішка просто на підлогу.

— Не диво, що йому здалось так вигідно, — зауважив капітан Джемі.— Він нічого не відчувас. Він спаралізований.

— Бабуня ваша спаралізована, а не він, — ошкірився начальник. — Поставте його на ноги й побачите, що він стоягиме.

Гачінс і лікар підвели мене.

— Тепер пустіть, — скомандував начальник.

Але до тіла, що властиво було мертвим цілих десять днів, життя не могло повернутись так швидко, і я, не маючи ще над ним влади, спустився на коліна, скорчився, упав на бік і об стіну розбив собі лоба.

— Бачите, — сказав капітан Джемі.

— Прикидатися він мастак, — зауважив на те начальник. — У нього вистачить нервів на що хочете.

— Ви правду кажете, начальнику, — прошепотів я з підлоги. — Я зробив це навмисне. Підведіть мене, і я знову так само впаду. Вам буде чим розважитись.

Я не описуватиму, як мені було боляче, коли поновлювався кровообіг. Це було для мене звичне й знайоме явище, воно списало моє обличчя глибокими зморшками, що їх я понесу з собою на шибеницю.

Коли врешті всі пішли з мосї камери, я пролежав до вечора напівсонний, ніби в дурмані. Людина втрачає чутливість, якщо їй завдати болю, надто жахливого, щоб його можна було витерпіти. Я добре обізнаний з такою втратою чутливості.

Увечері я вже міг пересуватись плазом, але стояти ще не мав сили. Я напився води й почистився, скільки зміг, їсти я себе присилував аж другого дня, та й то великим напруженням волі.

Начальник Есертен заявив ось що: він дасть мені кілька днів спочити й поновити сили, а тоді, якщо я не признаюся, де динаміт, — мене знову на десять днів запакують у пекельну сорочку.

— Мені дуже прикро завдавати вам стільки клопоту, начальнику, — сказав я у відповідь. — Шкода, що я не вмер у сорочці і не позбавив вас мороки.

Навряд чи тепер я важив більш як дев’яносто фунтів. А два роки тому, коли двері Сан-Квентіну вперше зачинилися за мною, я мав сто шістдесят п’ять фунтів ваги. І мені здавалося, що коли я втрачу ще хоч дві унції, то не залишуся живий, хоча наступними місяцями я й далі втрачав вагу й дійшов мало не до вісімдесяти фунтів. Я знаю, коли я примудрився вирватись із самотинної камери й ударити наглядача Серстена в ніс, тобто перед тим, як мене взяли на суд у Сан-Рафаель, я, поголений і вмитий, важив вісімдесят дев’ять фунтів.

Багато хто дивується, чому люди стають жорстокі? Начальник Есертен був жорстока людииа. Він зробив і мене жорстоким і від цього сам ще гірше озвірів. Проте вбити мене він ніяк не міг. А щоб повісити мене за те, що я розбив носа наглядачеві, потрібен був спеціальний закон штату Каліфорнії, треба було, щоб суд засудив мене на страту і губернатор не помилував. Але я твердо переконаний, що той наглядач мав надто кровотечний ніс. Адже ж я тоді був самий кістяк, сліпий, як кажан, і хитався, мов билина. Та чи й справді пішла йому кров з носа?.. Я часом сумніваюся. Звісно, він, як свідок, під присягою запевняв, що пішла. Але хіба я не знаю, що наглядачі у в'язниці присягають що на більшу, ніж ця, брехню!

Едові Морелу кортіло довідатися, чи мені пощастило з моїм дослідом, але коли він спробував постукати до мене, то Сміт, що чергував того дня у нашому відділенні, змусив його перестати.

— Нічого, Еде! — простукав я до нього. — Ви з Джейком мовчіть, а я розповідатиму. Сміт не може перешкодити вам слухати, а мені вистукувати. Вони вже не можуть зробити гіршого, ніж зробили, а проте я ще й досі живий.

— Перестань, Стендінгу! — заревім на мене Сміт з коридора, куди виходили всі камори.

Сміт був дуже злобливий чоловік і своєю жорстокістю й лютістю переважав усіх наглядачів. Ми не раз думали, чому він такий. Чи то жінка його до цього довела, чи він страждав хронічною шлунковою хворобою?

Я вистукував собі далі. Він підійшов до віконця в дверях і, зиркнувши на мене, гримнув:

— Сказано перестати!

— Мені дуже шкода, — відповів я лагідним голосом, — але я, так би мовити, попереджую вас, що все одно буду стукати. І…—даруйте, що запитаю вас дещо особисте… — що ви тоді зробите?

— Я… — запально почав був він, але не докінчив, но знаючи, що сказати далі.

— Ну, то що ж саме? — силкувався я допомогти йому.

— Я викличу начальника в'язниці,— сказав він наче трохи ніяково.

— О, прошу! Він такий чарівний добродій! Блискучий взірець шляхетного впливу на в’язнів. Негайно приведіть його до мене. Я хочу поскаржитися йому на вас.

— На мене?

— Авжеж, саме на вас, — казав далі я. — Ви настирливо й брутально заважаєте мені розмовляти з іншими гостями в цьому заїзді.

І начальник Есертен прийшов. Двері відімкнули, і він увірвавсь до камери. Але я вже не наражався ні на яку небезпеку. Усе, що він міг найгірше, він уже зробив. Я був поза його владою.

— Я позбавлю тебе їжі! — ногрозився він.

— Як собі знаєте, — відповів я. — Я призвичаївся до нього. Я не їв цілих десять днів, і знаєте що? Дуже нудна справа знову починати їсти.

— О о! Ти, здасться, залякусш мене? Голодуванням?

— Вибачте, — сказав я, і голос мій був аж шовковий — такий ввічливий. — Це ваші слова, а не мої. Спробуйте хоч раз бути логічним. Повірте, вашу нелогічність мені куди важче терпіти, ніж усі інші ваші тортури.

— Ти перестанеш стукати? — запитав він.

— Ні, даруйте, що роблю вам прикрість, але мене діймас таке непереможне бажання поговорити, що…

— Я зараз же знову зашнурую тебе у пекельну сорочку!

— О, будь ласка! Я безмежно люблю пекельну сорочку. Вона мені як справжня матір, і я навіть гладшаю в ній. Подивіться лиш на цю руку, — я закачав рукав і показав йому свого м’яза, такого тоненького, що коли я зігнув руку, то він здавався мотузочком. — Як у доброго коваля, хіба ні? А груди які широкі!.. Сандо[26] ще доведеться подумати про свої лаври. А живіт! Ну, я так гладшаю, що для вас це може скінчитися скандалом. Чи бачено, щоб у в’язниці покараним так добре йшлося! Стережіться, начальнику! Платники податків, мабуть, муситимуть узятися за вас.

— Перестанеш ти стукати?! — заревів він.

— Ні, хоч я вам дуже вдячний за вашу турботу. Розміркувавши як слід, я вирішив, що стукатиму й далі.

Він з хвилину дивився на мене, неспроможний і слова вимовити, а тоді, усвідомивши своє безсилля, повернувся йти.

— Дозвольте ще одне запитання.

Що ще там? — спитав він через плече.

— Що ви наміряйтеся зробити?

Я й досі ще не можу вийти з дива, як він із своїми нападами люті не вмер давно вже від удару.

Після того, як переможений начальник вийшов, я цілі години вистукував, оповідаючи історію своїх пригод. Ед Морел і Опенгаймер змогли заговорити не раніш як уночі, коли Мордань Джонс змінив Сміта і, своїм звичаєм, нишком задрімав.

— Сни, — простукав Опенгаймер свій висновок.

"Так, звісно, — подумав я. — Те, що міг переживаймо, і становить суть наших снів".

— Коли я був нічним посланцем, — вистукував далі Опенгаймер, — то якось занадто хильнув. Ну, скажу вам, ви ніде не знайдете такого, як я набачився тоді. Я гадаю, що всі оті, хто пише романи, роблять так само: п’ють, аби якнайвище накрутити собі уяву.

Але Ед Морел, що мандрував так само, як і я, хоч з іншими наслідками, повірив мені. Він сказав, що коли його тіло завмерло в пекельній сорочці й дух визволився з нього, він і далі лишився Едом Морелом. Він ні разу не бачив себе кимось іншим, коли його дух визволявся з тіла, а переживав своє, власне життя. Ед Морел розповідав, що коли йому пощастило визволитись із тіла і побачити збоку, як воно лежало в пекельній сорочці посеред камери, він подався в Сан-Фрапціеко побачити, що там нового.

Він двічі провідував свою матір і обидва рази саме тоді, як вона спала. І в своїх мандрівках він не мав сили над матеріальними речами: не міг відчинити або зачинити дверей, не міг зрушити з місця жодної речі, не міг чим-не-будь стукнути й виявити свою присутність. З іншого боку, матеріальні речі не мали влади над ним. Він без перешкод проходив крізь стіни, крізь зачинені двері. Сутністю, себто тим, що існувало реально, була в ньому думка, дух.

— У бакалійній крамниці, недалеко від будинку моєї матері, змінився власник, — розповідав Морел. — Я побачив це з нової вивіски. Треба було чекати цілих півроку, доки мені дозволили написати першого листа. У листі я запитав матір про ту крамницю, й вона відповіла, що власник справді змінився.

— Ти що, читав вивіску? — запитав Опенгаймер.

— Звіспо, читав, — відповів Морел. — А то ж як інакше?

— Ну гаразд, — вистукав недовірливий Опенгаймер. — Ти можеш нам довести. Коли-небудь, як у нас буде порядний наглядач, з тих, що дають заглянути в газету, зробиш так, щоб тебе зашнурували у пекельну сорочку. Тоді вилазь із тіла й мандруй просто у Фріско[27]. Проберись на ріг Третьої і Маркіт-стріту о другій або о третій годині ночі, коли ранкові газети саме друкуються. Прочитай останні новини й швиденько вертай назад у Сан-Квептін, щоб розповісти нам ті новини до того, як газети перевезуть через бухту. Тоді попросимо у наглядача газету. І якщо в газеті буде те, що ти розкажеш, я тобі повірю.

То була б добра перевірка. Я не міг не погодитись із Опентаймером, що то був би неспростовний доказ. Морел сказав, що колись неодмінно спробує, хоч йому дуже важко залишати своє тіло; зважиться на таке він тільки тоді, як уже несила буде терпіти в сорочці.

— Оце такі ви завше — як до діла, так і сіла, — поглузував Опенгаймер. — Моя мати вірила в духів. Коли я був малим, вона раз по раз бачила їх, розмовляла з ними, питала в них поради.