Моє перше знайомство з Діккенсом

І

Перша книжка, яку я почав читати по складах, а дочитав до кінця вже досить вільно, був роман польського письменника Корженевського,— твір талановитий і написаний в доброму літературному тоні. Ніхто після цього не керував вибором мого читання, і один час воно набрало строкатого, випадкового, можна навіть сказати, авантюристського характеру.

Я йшов у цьому за моїм старшим братом.

Він був старший од мене років на два з половиною. В дитинстві ця різниця багато значить, а брат щодо цього був честолюбний. Прагнучи всіляко відгородитися від "дітей", він присвоїв собі різні привілеї. По-перше, завів тростинку, з якою гуляв по вулицях, якось особливо розмахуючи нею. Цей привілей було за ним визнано. Старші сміялися, але тростинки не відбирали. Трохи гірше було, що він зробив собі запас тютюну і став привчатися курити потай від батьків, але при нас, молодших. З цього, правда, нічого не вийшло: його нудило, і тютюн він тримав більше із чванства. Та коли батько якось довідався про це, то спочатку дуже розгнівався, а потім вирішив: "Нехай малий краще читає книжки". Брат одержав "два злотих" (30 коп.) і підписався на місяць в бібліотеці пана Буткевича, який торгував на Київській вулиці папером, картинками, нотами, підручниками, зошитами, а також давав за плату книжки для читання. Книжок було не дуже багато і більше все товар як на ті часи ходовий: Дюма, Євгеній Сю, Купер, Таємниці різних дворів і, здається, вже тоді знаменитий Рокамболь...

Брат і цьому своєму новому праву надав характеру привілею. Коли я одного разу спробував заглянути в книжку, залишену ним на столі, він вирвав її у мене з рук і сказав:

— Іди геть! Тобі ще рано читати романи.

Після цього я тільки потай, в його відсутність, брав книжки і, весь на сторожі, ковтав сторінку за сторінкою.

Це було дивне, строкате і дуже пряне читання. Ніколи було читати підряд, доводилося знайомитись із зав'язкою і потім стежити за нею врозбивку. І тепер багато що з прочитаного тоді уявляється мені немов повитий туманами пейзаж. З'являються, неначе у просвітах, яскраво осяяні острівці і зникають... Д'Артаньян, що виїздить з невеликого міста на кумедній шкапі, постаті його друзів мушкетерів, убивство королеви Марго, деякі злодіяння єзуїтів із Сю... Всі ці образи з'являлися і зникали, сполохані кроками брата, щоб потім знову виникнути вже в іншому місці (в дальшому томі), без зв'язку в дії, без окреслених характерів. Поєдинки, напади, засади, любовні інтриги, лиходійства і неминуче їх покарання. Часом я мусив розлучатися з героєм в найкритичніший момент, коли його наскрізь проколювали шпагою, а тимчасом роман ще не був закінчений і, значить, лишалося місце для найболісніших здогадів. На мої несміливі запитання — чи ожив герой і що сталося з його коханою в той час, як він ледве животів із шпагою у грудях,— брат відповідав з суворою поважністю:

— Не займай моїх книжок! Тобі ще рано читати романи.

І ховав книжки в іншому місці.

Через деякий час, однак, йому набридло бігати в бібліотеку, і він скористався ще одним привілеєм свого віку: став посилати мене міняти йому книжки...

Я дуже зрадів з цього. Бібліотека була далеченько від нашого дому, і книжка лишалася в моєму розпорядженні протягом всієї дороги. Я став читати на ходу...

Ця манера надавала самому процесові читання характеру своєрідного і, так би мовити, азартного. Спочатку я не вмів пристосуватися як слід до вуличного руху, рискував потрапити під візників, натикався на прохожих. Досі пам'ятаю поважну постать якогось поляка з сивими підстриженими вусами і широким обличчям, який, коли я ткнувся у нього, взяв мене за комір і з глузливою цікавістю роздивлявся деякий час, а тоді відпустив з якоюсь відповідною сентенцією. Але з часом я прекрасно вивчився лавірувати серед небезпек, здалеку помічаючи через обріз книжки ноги зустрічних... Ішов я поволі, часом спиняючись на поворотах, жадібно стежачи за подіями, поки не підходив до книгарні. Я нашвидку проглядав розв'язку і, зітхнувши, входив до Буткевича. Звичайно, прогалин залишалось багато. Рицарі, розбійники, оборонці невинності, прекрасні дами — все це якимось вихором, наче на шабаші, проносилося в моїй голові під гуркіт вуличного руху і уривалось без зв'язку, дивно, загадково, дратуючи, розпалюючи, але не задовольняючи уяви. З усього "Кавалера de Maison rouge" я пам'ятав тільки те, як він, переодягнений якобінцем, міряє кроками плити в якомусь залі і в кінці виходить з-під ешафота, на якому страчено найкращу з королев, з хусткою, червоною від її крові. Чого він прагнув і яким чином потрапив під ешафот, я не знав дуже довго.

Думаю, що це читання завдало мені багато шкоди, залишаючи в голові химерні і нісенітні звивисті сліди пригод, затуманюючи обличчя, характери, привчаючи до поверховості.

II

Одного разу я приніс братові книжку, здається, зброшуровану із журналу, де, перегортаючи по дорозі сторінки, я не міг звичним оком розшукати звичайну нитку пригод. Характеристика якоїсь високої людини, суворої, неприємної. Купець. У нього контора, в якій "звикли торгувати шкірами, але ніколи не вели справ з жіночими серцями..." Мимо! Яке мені діло до цієї нецікавої людини! Потім якийсь дядько Смоль веде дивні переговори з небожем у крамниці мореплавних речей. Ось нарешті... стара жінка викрадає дівчинку, дочку купця. Але й тут все кінчається на тому, що жебрачка знімає з неї плаття і заміняє його лахміттям. Дівчинка приходить додому, її поять тепленьким і кладуть у ліжко. Жалюгідна і нецікава пригода, до якої я поставився дуже зневажливо: чи ж такі ще пригоди бувають на світі! Книжка викликала у мене рішуче упередження, і я не користався з нагоди, коли брат залишав її.

Та ось одного разу я побачив, що брат, читаючи, розреготався, як божевільний, і потім часто відкидався із сміхом на спинку розхитуваного стільця. Коли до нього прийшли товариші, я заволодів книжкою, щоб довідатися, що ж такого смішного могло статися з цим купцем, який торгував шкірами.

Якийсь час я навпомацки блукав по книжці, натикаючись, наче на вулиці, на цілий ряд персонажів, на їх розмови, але ще не схоплював головного: струменя діккенсівського гумору. Передо мною промайнула фігурка маленького Павла, його сестри Флоренси, дядька Смоля, капітана Тудля із залізним гаком замість руки... Ні, все ще нецікаво... Тутс з його любов'ю до жилетів... Дурень... Чи варто описувати такого йолопа?..

Та ось, перегорнувши сторінки про смерть Павла (я взагалі не любив, коли описують смерть), я раптом спинив свій нестримний біг по сторінках і застиг, наче зачарований:

"— Завтра ранком, міс Флой, тато їдуть...

"— Ви не знаєте, Сусанно, куди він їде? — спитала Флоренса, опустивши очі в землю".

Читач, мабуть, пам'ятає далі. Флоренса тужить за померлим братом. Містер Домбі тужить за сином... Мокра ніч. Дрібний дощ сумно стукотів у заплакані вікна. Зловісний вітер пронизливо завивав і стогнав навколо будинку, немов нічна туга поняла його. Флоренса сиділа сама у своїй траурній спальні і гірко плакала. На башті годинник пробив північ...

Я не знаю, як це сталося, але тільки з перших рядків цієї картини,— вся вона постала передо мною, як жива, кидаючи яскраве світло на все, прочитане уривками доти.

Я раптом виразно відчув і смерть незнайомого хлопчика, і цю ніч, і цю тугу самотності і темряви, і відлюддя в цьому місці, овіяному смутком недавньої смерті..

І тужливе падання дощових краплин, і стогін, і завивання вітру, і хворобливий трепет чахлих дерев... І страшенну тугу самотності бідної дівчинки і суворого батька. І її любов до цього сухого, жорсткого чоловіка, і його жахливу байдужість...

Двері до кабінету відчинені... не більше, як на волосину, але все-таки відчинені... А завжди він замикався. Дочка із завмираючим серцем підходить до щілини. В глибині блимає лампа, кидаючи навколо тьмяне світло. Дівчинка стоїть біля дверей. Ввійти чи не ввійти? Вона тихенько відходить. Але промінь світла, що падає тонкою ниткою на мармурову підлогу, сяяв для неї променем небесної надії. Вона повернулася, майже не знаючи, що робить, вхопилася руками за половинки трохи відхилених дверей і... ввійшла.

Мій брат за чимось вернувся в кімнату, і я ледве встиг вийти до його приходу. Я спинився і чекав. Візьме книжку? І я не довідаюся зараз, що буде далі. Що зробить цей суворий чоловік з бідолашною дівчинкою, яка йде вимолювати у нього краплини батьківської любові. Відштовхне? Ні, не може бути. Серце в мене билося болісно і сильно. Так, не може бути. Нема на світі таких жорстоких людей. Нарешті, це ж залежить від автора, і він не наважиться відштовхнути бідну дівчинку знов у самотину цієї моторошної і страшної ночі... Я так страшенно хотів, щоб вона знайшла, нарешті, любов і ласку. Було б так добре... А якщо?..

Брат вибіг в шапці, і незабаром вся його компанія пройшла двором. Вони йшли кудись, мабуть, надовго. Я кинувся знов у кімнату і схопив книжку.

"...Батько її сидів за столом в глибині кабінету і наводив лад в паперах... Пронизливий вітер завивав навколо будинку... Але нічого не чув містер Домбі. Він сидів, поринувши у свою думу, і дума ця була важча, ніж легка хода несміливої дівчини. Проте він повернувся до неї обличчям, суворим, похмурим, якому загасаюча лампа надавала якогось дикого виразу. В понурому погляді його було тепер запитання.

"— Тату! Тату! Поговори зо мною...

"Він здригнувся і швидко скочив із стільця.

"— Що тобі? Чого ти прийшла сюди?..

"Флоренса бачила: він знав — чого? Яскравими літерами полум'яніла його думка на дикому обличчі... Пекучою стрілою вп'ялася вона у відштовхнуті груди і вирвала з них протяжний завмираючий крик страшного розпачу.

"Нехай пригадає це містер Домбі в грядущі роки. Крик його дочки зник і завмер у повітрі, але не зникне й не завмре у тайниках його душі. Нехай пригадає це містер Домбі в грядущі роки!.."

Я стояв з книжкою в руках, приголомшений і глибоко вражений і цим завмираючим криком дівчини, і вибухом гніву й розпачу самого автора... Навіщо ж, навіщо він написав це?.. Таке жахливе і таке жорстоке. Адже він міг написати інакше... Але ні. Я відчув, що він не міг, що було саме так, і він тільки бачить цей жах і сам так само вражений, як і я...