Моє перше знайомство з Діккенсом - Сторінка 2

І от до завмираючого крику бідної самотньої дівчинки долучається розпач, біль і гнів його власного серця...

І я повторював за ним з ненавистю і жагою помсти: так, так, так! Він пригадає, неодмінно, неодмінно пригадає це в грядущі роки...

Ця картина враз освітила для мене, наче блискавка, всі уривки, що так байдужно мелькали при поверховому читанні. Я з сумом згадав, що прогаяв стільки часу... Тепер я вирішив використати решту: я жадібно читав ще години дві, вже не відриваючись до приходу брата... Познайомився з милою Поллі, мамкою, що пестила бідну Флоренсу, з хворим хлопчиком, який питав на березі, про що говорить море, з його ранньою хворою дитячою мудрістю... І навіть закоханий Тутс видався мені вже не таким дурнем... Почуваючи, що незабаром повернеться брат, я нервово ковтав сторінку за сторінкою, знайомлячись ближче з друзями і ворогами Флоренси... І на задньому фоні весь час стояла постать містера Домбі, вже тим значна, що приречена на жахливу кару. Завтра дорогою я прочитаю про те, як він, нарешті: "пригадає в грядущі роки"... Пригадає, але, звичайно, буде пізно... Так і треба!..

Брат вночі дочитував роман, і я чув знову, як він то реготав, то, охоплений гнівом, ударяв по столу кулаком...

III

На ранок він мені сказав:

— На от, віднеси. Але дивись мені, недовго...

— Слухай,— наважився я спитати,— з чого ти так сміявся вчора?..

— Ти ще дурний і однаково — не зрозумієш... Ти не знаєш, що таке гумор... А втім, прочитай ось тут... Містер Тутс освідчується Флоренсі і раз у раз поринає у кладезь мовчання...

І він знову зареготав заразливо і дзвінко.

— Ну йди. Я знаю, ти читаєш на вулицях, І євреї називають тебе вже мешігінер. До того ж тобі ще рано читати романи. Ну, та цей, якщо зрозумієш, можна. Тільки все-таки, дивись, не ходи довго. За півгодини бути тут! Дивись, я записую час...

Брат був для мене великим авторитетом, але все ж я знав твердо, що не повернуся ні за півгодини, ні за годину. Я не думав тільки, що вперше у житті вчиню щось подібне до публічного скандалу...

Звичною ходою, але повільніше, ніж звичайно, пішов я вулицею, весь заглиблений в читання, спритно, однак, лавіруючи за звичкою поміж зустрічних. Я спинявся на поворотах, сідав на лавки, де вони були коло воріт, машинально підводився і знову йшов далі, уткнувшися в книжку. Мені вже важко було, як раніше, стежити тільки за дією по одній ниточці, не оглядаючись на всі боки і не спиняючись на другорядних особах. Все стало надзвичайно цікаво, кожна особа почала жити своїм життям, кожний рух, слово, жест врізувалися в пам'ять. Я мимоволі зареготав, коли мудрий капітан Бенсбі, під час відвідин його корабля граціозною Флоренсою, запитує у капітана Тудля: —Товаришу, чого хотіла б хильнути ця дама? — Потім розшукав освідчення закоханого Тутса, який випалює за одним духом: "добридень, міс Домбі, добридень. Як ваше здоров'я, міс Домбі? Я здоровий, дякувати богові, міс Домбі, а як ваше здоров'я?.."

Після цього, як відомо, юний джентльмен зробив веселу гримасу, але, вважаючи, що радіти нема чого, глибоко зітхнув, а розміркувавши, що сумувати не слід, зробив знову веселу гримасу і, нарешті, поринув у кладезь мовчання, на самісіньке дно...

Так само, як і брат, я розреготався над бідним Тутсом, звернувши на себе увагу прохожих. Виявилося, що провидіння, якому я вручав свої безтурботні кроки на досить людних вулицях, привело мене майже до самого кінця. Попереду виднілася Київська вулиця, де була бібліотека. А я, захопившись окремими сценами, ще далеко не дійшов до тих "грядущих років", коли містер Домбі повинен пригадати свою жорстокість до дочки...

Мабуть, ще й тепер недалеко від Київської вулиці, в Житомирі стоїть церква св. Пантелеймона (здається, так). В той час між якимсь виступом цієї церкви і сусіднім будинком була заглибина, ніби ніша. Побачивши цей затишний куточок, я зайшов туди, сперся об стіну і... час полинув над моєю головою... Я не помічав уже ні гуркоту вулиці, ні тихого польоту хвилин. Як зачарований, я ковтав сцену за сценою, без надії дочитати все до кінця і не в силі одірватись. В церкві задзвонили до вечерні. Прохожі часом спинялись і здивовано дивились на мене в моєму захистку... їх постаті докучливими, невиразними плямами вирисовувалися в полі мого зору, нагадуючи про вулицю. Молоді євреї — народ жвавий, верткий і насмішкуватий — кидали іронічні зауваження і про щось настирливо запитували. Одні проходили, інші зупинялися... Купка зростала.

Один раз я здригнувся. Мені здалося, що квапливою ходою пройшов брат, розмахуючи тростинкою... "Не може бути,— заспокоював я себе, але все-таки став швидше перегортати сторінки... Друге одруження містера Домбі... Гордовита Едіф... Вона любить Флоренсу і з презирством ставиться до містера Домбі. Ось, ось, зараз почнеться... "Нехай пригадає містер Домбі..."

Але тут моє зачаровання було несподівано перерване: брат, який встиг сходити в бібліотеку і повертався звідти здивований тим, що не знайшов мене, звернув увагу на купку єврейської молоді, яка зібралася коло мого захистку. Ще не знаючи предмету їхньої цікавості, він протиснувся крізь них і... Брат був запальний і вважав порушеними свої привілеї. Тому він швидко ввійшов у мій притулок і схопив книжку. Інстинктивно я намагався удержати її, не випускаючи з рук і не відриваючи очей... Глядачі шумно раділи, сповнюючи вулицю реготом і криками...

— Дурень! Зараз закриють бібліотеку,— крикнув брат і, вирвавши книжку, побіг вулицею. Я, збентежений і присоромлений, пішов за ним, весь ще під владою прочитаного, супроводжуваний юрбою єврейських хлопчаків. На останніх, нашвидку перегорнутих сторінках передо мною промайнула ідилічна картина: Флоренса заміжня. У неї хлопчик і дівчинка, і... якийсь сивий старик гуляє з дітьми і дивиться на внучку з ніжністю і печаллю...

— Невже... вони помирилися? — спитав я, зустрівши брата, який повертався з бібліотеки, задоволений, що встиг ще взяти новий роман і, значить, не залишився без читання на святковий день. Він був відхідливий і вже тільки сміявся з мене.

— Тепер ти вже остаточно мешігінер... Здобув надовго популярність... Ти питаєш: чи простила Флоренса? Так, так... Простила. У Діккенса завжди кінчається перемогою доброчесності і примиренням.

Діккенс... Дитинство невдячне: я не дивився на прізвище авторів книжок, які давали мені втіху, але де прізвище, таке сріблясто-дзвінке і приємне, зразу запало мені в пам'ять...

Так от як я вперше,— можна сказати на ходу,— познайомився з Діккенсом.

1912 р.