Мобі Дік - Сторінка 15

Роздивіться, який куточок нашого світу він займає; як він лежить там віддалік від узбережжя, самотніший за Еддістонський маяк. Погляньте на нього: це просто пагорок, клапоть піщаного грунту, самий берег без ніякої країни за ним. Піску там більше, ніж ви змогли б зужити на вимочування чорнила за двадцять років. Деякі жартуни можуть вам розказати, ніби бур’ян там насаджують, бо сам він не росте; ніби будяки туди завозять із Канади; ніби по кожен чіп для барила з лоєм звідти доводиться посилати за море; ніби скіпочки дерева на Нентакіті люди носять при собі, як у Римі носять скіпочки зі справжнього хреста, на якому був розіп’ятий Ісус; ніби люди там висаджують перед оселями мухомори, щоб мати влітку холодок; ніби одна травинка на острові вже утворює оазис, а де за цілий день ходьби побачиш три травинки, там уже прерія; ніби нентакітські остров’яни, аби не загрузнути в піску, ходять по ньому на лижах, подібних до лапландських снігоступів; ніби вони так ув’язнені, відгороджені, відособлені від усіх людей, одне слово, такі острівні, що у них часом стільці та столи обростають скойками, як спини морських черепах. Але всі ці перебільшення доводять тільки, що Нентакіт — не Іллінойс.

Зверніть увагу на дивовижну легенду про те, як червоношкірі заселили цей острів. Ось ця легенда.

Колись у давнину на новоанглійське узбережжя спустився з неба орел, ухопив у пазури маленького індіанця й поніс його геть. Батько й мати, голосячи, проводжали свою дитину поглядами, аж поки орел зник з очей за обрієм. А тоді вони вирішили плисти навздогін. Після довгого, сповненого небезпек плавання на своїх каное вони натрапили на острів і знайшли там порожню кістяну кліточку — скелетик бідолашного малюка.

Що ж тут дивного, коли оті нентакітці, народившись на морському березі, і прожитку стали шукати в морі! Спочатку збирали на піску крабів та їстівні скойки; осмілівши, забродили в воду з волоком і ловили макрель; набравшися досвіду, почали випливати на човнах у море по тріску; а врешті, спустивши на воду цілий флот великих кораблів, дослідили весь водний світ, оперезали його нескінченним поясом навколосвітніх плавань. Зазирнули й у Берінгову протоку, оголосили на всіх морях, улітку й узимку, навесні й восени, довічну війну найбільшій з живих істот, що пережили потоп, істоті страховинній, подібній до гори! Отому морському Еверестові, морському мастодонтові, наділеному такою величезною неусвідомленою силою, що навіть його переполоху слід боятися, більше, ніж його найбезстрашніших і найлютіших нападів!

І таким чином оті голі нентакітці, оті морські самітники, висипавши зі свого мурашника серед моря, обпливли й завоювали весь водний світ, наче справжні Александри. Вони поділили між собою Атлантичний, Тихий та Індійський океани, як три держави-пірати поділили Польщу. Нехай Сполучені Штати приєднують Мексіку до Техасу, хай поглинають Канаду й Кубу; нехай британці заполонюють усю Індію, хай вивішують свій строкатий прапор на самому сонці, та дві третини поверхні земної кулі належать нентакітцеві. Бо море — його власність; він володіє ним, як імператори імперіями, а інші моряки мають право тільки пропливати через його володіння. Торговельні судна — це всього лиш дуже довгі мости, військові — всього лише плавучі фортеці, і навіть пірати та капери, хоч вони держаться моря, як грабіжники великих шляхів, тільки грабують інші судна, тобто інші часточки суходолу, такі ж, як самі вони, але не здобувають свою поживу з самих бездонних глибин. Тільки нентакітець єдиний живе й розгулює в морях; тільки він, коли вдатись до біблійної мови, пускається в море на кораблях, переорюючи його в усіх напрямах, наче свій власний лан. Там його дім, там його робота, якої не зупинив би навіть новий потоп, хоч би він затопив усі оті мільйони китайців. Він живе на морі, як перепілки в степу; він ховається між хвилями й видирається на них, як мисливці на сарн видираються на бескеття в Альпах. Цілі роки не бачить він землі, а коли врешті вернеться на неї, та земля пахне для нентакітця якимсь іншим світом, дивнішим, ніж був би Місяць для сина Земної кулі. Мов морська чайка, що не знає землі, а на заході сонця згортає крила й дозволяє хвилям заколисувати себе, отак увечері нентакітець, оточений самим лише морським обрієм, згортає вітрила й лягає спати, а просто під подушкою в нього гуляють табуни моржів і китів.

15

ЧАУДЕР

Аж пізно ввечері маленький "Мох" об’якорився в тихій гавані, і ми з Квіквегом зійшли на берег; тож ми вже не могли того дня впоратись ні з яким ділом — хіба що знайти нічліг та вечерю. У Нью-Бедфорді хазяїн "Кита" порадив нам заїзд свого двоюрідного брата Фінеаса Фойди, запевнивши нас, що той заїзд, "Казани", — один з найкращих на острові і що той брат Фінеас, як він його називав, славиться своїм чаудером — густою юшкою з риби або молюсків, заправленою салом. Одне слово, він натякнув дуже виразно, що нам найкраще буде залізти ложкою в казан у "Казанах". От тільки пояснення його, як розшукати той заїзд: іти, лишаючи з правого борту жовту комору, поки з лівого борту з'явиться біла церква, а далі, зоставивши її за лівим бортом, повернути на три румби до правого, а потім спитати першого стрічного, — це пояснення спочатку дуже заплутало нас, бо, коли ми подались на розшуки, Квіквег став твердити, що жовту комору — перший наш орієнтир — треба лишити за лівим бортом, а я зрозумів Пітера Гробба так, що за правим. Одначе, трохи поблукавши в темряві та постукавшись кілька разів у двері до мирних жителів, щоб спитати дорогу, ми нарешті добилися до чогось такого, що вже не викликало ніяких сумнівів.

На салінгу старої стеньги, вкопаної перед старими ворітьми, гойдалися два величезні казани — як ті, що в них витоплюють китовий лій. Казани були дерев’яні, пофарбовані в чорний колір. З другого боку стеньги ріжки салінга були відпиляні, і через те стара колода досить-таки нагадувала шибеницю. Може, я був тоді надміру вразливий на такі речі, але при погляді на ту шибеницю я не зміг відігнати невиразних страхів. Мені аж шию зсудомило, коли я дивився на два неспиляні кінці салінга: так, їх два — один для Квіквега, другий для мене. "Лиха прикмета", — подумав я. Хазяїн заїзду, до якого я втрапив у першому своему китобійному порту, зветься Гробб; у молитовному домі на мене витріщалися зі стін надмогильні плити, а тут, бач, шибениця! Та ще й два величезні чорні казани! Чи не мають вони нагадувати про казани зі смолою в пеклі?

Та я забув ці міркування, коли вгледів веснянкувату жінку з білявим, аж жовтим, волоссям і в жовтій сукні. Жінка стояла на ганку заїзду під тьмяним, схожим на підбите око, червонястим ліхтарем, який гойдався над дверима, і на всі заставки лаяла якогось чоловіка в ліловій вовняній сорочці.

— Чухрай звідси, — кричала вона, — а то я тебе відчухраю!

— Заходьмо, Квіквегу, — сказав я. — Все гаразд, це місіс Фойда.

Так воно й виявилось. Містера Фінеаса Фойди не було вдома, але він доручив порядкувати всім своїй дружині місіс Фойді, як особі цілком компетентній. Почувши, що нам потрібна вечеря й нічліг, місіс Фойда відклала лайку на пізніше, завела нас до невеликої кімнатки, посадовила за стіл, усіяний рештками чиєїсь недавньої вечері, а тоді обернулась до нас і спитала:

— Тріска чи слимак?

— Цебто яка тріска, шановна пані? — перепитав я дуже чемно.

— Тріска чи слимак? — знову спитала вона.

— Слимак на вечерю? Холодний слимак? Ви це хотіли сказати, місіс Фойда? — відказав я. — Досить холодна й слизька зустріч, як на зимову пору, чи не правда, місіс Фойда?

Та господиня, очевидно, поспішала долаятися з чоловіком у ліловій сорочці, що чекав продовження лайки на ганку, і, мабуть, почула тільки слово "слимак", а тому підбігла до відчинених дверей кухні й гукнула:

— Слимак на двох!

— Квіквегу, — спитав я. — Як ти гадаєш: чи вистачить нам двом на вечерю одного слимака?

Одначе тепло та смачні запахи, що ними тягло з кухні, спростовували таку невеселу перспективу. А коли нам подали чаудер, таємниця розкрилася в дуже приємний спосіб. Ох, любі мої друзі, послухайте-но! Той чаудер був зготований з дрібних соковитих слимачків, не більших за ліщинові горішки, заправлений товченими морськими сухарями й тоненько нарізаним свинячим салом, политий маслом і щедро присмачений сіллю та перцем. Плавання в таку холодну погоду розпалило наш апетит, а для Квіквега до того ж це була улюблена страва з дарів моря; крім того, чаудер і справді був смачнющий, тож ми впоралися з ним дуже швидко. Я відхилився на спинку стільця, щоб передихнути, і мені згадалося, як місіс Фойда спитала щодо слимака й тріски. Я вирішив провести один невеличкий дослід: підійшов до кухонних дверей, з сильним притиском вимовив слово "тріска" і знову сів. За хвильку з кухні ще раз війнуло смачним пахом, тільки вже інакшим, і незабаром перед нами поставили чудовий чаудер з тріски.

Ми заходились коло нього. Стромляючи ложку в миску, я подумав: а чи не відіб’ється ця страва на наших розумових здібностях? Може, недарма існує ота приказка: "У нього в голові чаудер?"

— Диви, Квіквегу! То не живий вугор у тебе в мисці? Де твій гарпун?

"Казани" були найрибнішим серед усіх рибних місць і цілком заслуговували на свою назву, бо там завжди кипіли казани з чаудером. Риба на сніданок, риба на вечерю, поки вам не почне здаватися, що у вас із-під одежі вже випинаються риб’ячі кістки. Вулиця перед будинком була замощена скойками. Місіс Фойда носила намисто з відполірованих тріскових хребців, а рахункові книги Фінеаса Фойди були оправлені в чудову стару акулячу шкіру. Молоко в заїзді відгонило рибою, і я довго не міг зрозуміти чому, поки одного ранку, прогулюючись берегом поміж рибальськими човнами, побачив Фінеасову рябу корову, що паслась на рибних покидьках. Вона поважно виступала на піску, і ратиці у неї були взуті у відрізані тріскові голови, наче в капці, ще й дуже стоптані, я вас запевняю.

Докінчивши вечерю, ми дістали каганчик та вказівки місіс Фойди, як пройти до ліжка. Та коли Квіквег уже ступив поперед мене на сходи, господиня простягла руку й зажадала, щоб він віддав їй гарпун: вона, мовляв, не дозволяє держати гарпуни в кімнатах.

— А чому? — поцікавився я. — Кожен справжній китобій кладе свій гарпун до себе в ліжко, та чом би й ні?

— Бо це небезпечне діло, — відповіла вона. — Відколи молодий Стігс, вернувшися з отого нещасливого плавання — вони тоді проплавали чотири з половиною роки й привезли всього троє барил лою, — наклав на себе руки (його знайшли мертвого в моїй задній кімнаті), я не дозволяю постояльцям брати на ніч до спальні таку небезпечну зброю.