Мобі Дік - Сторінка 19

Але те почуття було в мені, і воно анітрохи не відштовхувало мене від капітана, хоч мене й дратувала трохи його таємничість, дарма що я так мало знав про нього тоді. Та помалу мої думки звернули на інші стежки, і загадковий Ахав вилетів поки що мені з голови.

17

РАМАЗАН

Квіквегів рамазан, чи піст, чи умертвіння плоті, мав тривати цілий день, тому я вирішив не турбувати його до вечора, бо я звик глибоко шанувати будь-чиї релігійні обряди, хоч би якими кумедними вони здавались, і не зміг би злегковажити навіть молитовного зібрання мурашок, що поклоняються мухоморові, чи тих створінь у деяких частинах нашої земної кулі, які з не баченою на інших планетах догідливістю схиляються перед статуєю померлого багатія тільки тому, що він був володарем незміряних земель та маєтків, якими й досі порядкують від його імені, одержуючи з них прибуток.

Я гадаю, що ми, добрі християни-пресвітеріани, повинні бути в цих справах поблажливими й не вважати себе так безмірно вищими за інших смертних — поган чи там ще когось, бо у них, мовляв, якісь нерозумні погляди на ці речі. Ось, приміром, Квіквег дотримується якихось украй безглуздих уявлень про свого Йоджо та про рамазан. Ну то й що? Мабуть же, він гадає, ніби знає, що робить; він задоволений — ну й нехай собі. Ніякі суперечки з ним нічого не дали б, і я кажу: не чіпайте його, у бога вистачить милосердя на всіх — і на пресвітеріан, і на поган, бо ми всі, так чи інакше, тяжко схиблені з розуму і дуже потребуємо, щоб нам його направили.

Надвечір, будучи певним, що всі Квіквегові обряди та ритуали вже скінчились, я піднявся нагору до нашої кімнати й постукав у двері, але відповіді не почув. Я спробував відчинити двері, та вони були замкнені зсередини.

— Квіквегу! — тихо покликав я крізь замкову шпарку. Мовчанка… — Чуєш, Квіквегу? Чого ти не озиваєшся? Це я, Ізмаїл!

Та з кімнати — ні звуку. Я почав тривожитись. Я ж, здається, дав йому так багато часу… Може, з ним стався апоплексичний удар? Я заглянув у замкову шпарку, але двері були навпроти порожнього кута, і я побачив тільки стіну та бильце в ногах ліжка. Я дуже здивувався, вгледівши під стіною дерев’яне держално Квіквегового гарпуна: адже хазяйка напередодні ввечері, перше ніж завести нас до спальні, відібрала його у Квіквега. "Дивно", — подумав я; та хай там як, а гарпун стоїть у кімнаті, то напевне й сам Квіквег тут, бо він майже ніколи — чи таки ніколи — не виходить з дому без нього.

— Квіквегу! Квіквегу!

Знов мовчанка. Мабуть, щось таки скоїлось. Апоплексичний удар! Я спробував висадити двері, але вони не піддавались. Я збіг сходами вниз і поділився своїми підозрами з першою людиною, яку стрів: зі служницею.

— Ой! Ой! — залементувала вона. — Я й сама вже думала, що там щось негаразд. Я пішла прибрати ліжко після сніданку — замкнено, і в кімнаті — ні шелесь. І цілий день було отак тихо. Та я подумала, що ви, може, пішли кудись обидва, а кімнату замкнули, щоб хто речей не покрав. Ой! Ой! Пані! Господине, гвалт! Місіс Фойда, нещастя! Постояльця грець побив! — і, голосно волаючи, побігла до кухні, а я за нею.

Незабаром з’явилась місіс Фойда зі слоїком гірчиці в одній руці та карафкою оцту в другій: вона щойно ревізувала запаси приправ, а заразом лаяла кухонного служку-негреня.

— Де у вас дровітня? — крикнув я. — Біжіть, ради бога, принесіть що-небудь, щоб виламати двері, — сокиру абощо. З ним стався апоплексичний удар, я вам кажу! — і знов хтозна-нащо побіг сходами нагору з порожніми руками. Але місіс Фойда перепинила мене, ставши на дорозі із слоїком гірчиці, карафкою оцту і своїм не менш кислим видом.

— Що з вами, юначе?

— Дайте сокиру! Ради бога, біжіть по лікаря, поки я виламуватиму двері!

— Слухайте-но, — сказала господиня, поставивши карафку на підлогу, щоб мати хоч одну руку вільну. — Послухайте, що це ви балакаете? Ви хочете ламати мої двері? — і схопила мене за руку. — Що це ви надумали? Що сталося, моряче?

По змозі спокійніше, але й не гаючись я пояснив їй, у чому річ. Вона задумалась на мить, несвідомо притуливши карафку з оцтом збоку до носа, а тоді вигукнула:

— Ні! Я його не бачила, відколи поставила там!

І побігла до комірчини під сходами. Зазирнула туди, вернулась і сказала, що гарпуна немає.

— Він зарізався! — закричала вона. — Те саме зробив, що й сердега Стігс!.. Ще одне укривало пропало!.. Хай господь змилосердиться над його нещасною матір’ю! Це ж мені розор, та й годі! А сестри в бідолахи не було? Та де ж те дівчисько!.. Бетті, біжи до маляра Пасткінса, хай намалює табличку, що "самогубство тут не дозволяється, і курити в залі заборонено", щоб уже за одним замахом двох зайців убити. Зарізався! Боже, змилосердься над його духом! Що це там за грюкіт? Юначе, стійте!

І, збігши сходами вслід за мною нагору, вона схопила мене, саме як я знову збирався висадити двері.

— Не смійте! Я не дозволю ламати своє майно. Сходіть до слюсаря, тут є один недалечко, якусь милю звідси. Та стривайте! — вона сягнула рукою в кишеню збоку. — Оцей ключ, здається, підійде. Спробуймо. — І, встромивши ключ у замок, крутнула ним. Та шкода! Квіквег не тільки замкнувся на ключ, а й засунувся на засув.

— Доведеться виламати, — сказав я і вже відійшов трохи далі, щоб ударити з розгону, та господиня знов учепилася в мене, заклинаючи не ламати її добра. Але я вирвався і вдарив у двері всією своєю вагою.

З гучним тріском двері розчахнулися, клямка вдарила в стіну, оббитий тиньк злетів аж до стелі. І що ж ми побачили? Боже праведний! Квіквег, спокійнісінький, зосереджений, сидів навпочіпки посеред кімнати, а на маківці в нього стояв Йоджо. Мій товариш навіть не оглянувся, коли ми ввійшли: сидів, дивлячись перед себе, мов статуя, майже без ніяких ознак життя.

— Квіквегу, — сказав я, підійшовши до нього. — Квіквегу, що з тобою?

— Невже він просидів отак увесь день? — подивувалась господиня.

Та що ми не казали, нам не пощастило витягти з нього й слова. Мені просто-таки захотілось турнути його, щоб він уже не сидів так, бо це годі було стерпіти — такою незручною, неприродною, вимушеною здавалась його поза, а надто як згадати, що він, напевне, просидів так уже вісім чи дев’ять годин і, на додачу, весь цей час нічого не їв.

— Місіс Фойда, — сказав я, — хай там як, а він принаймні живий. Зоставте нас самих, коли ваша ласка, і я вже якось сам залагоджу це чудне діло.

Зачинивши за господинею двері, я спробував умовити Квіквега сісти на стілець, та марно. Він сидів, як сидів, і що я не робив, як не впадав коло нього, як не улещав його, та він не ворухнувся, не відповів ані словом, навіть не глянув на мене і нічим не виказав, що помічає мою присутність.

"Цікаво, — подумав я. — Може, таку поведінку приписує його рамазан? Може, на його рідному острові постують отак, сидячи навпочіпки? Напевне, так воно й є; мабуть, це частина його символу віри. Ну, коли так, то я дам йому спокій. Однаково ж він раніше чи пізніше встане. Богу дякувати, він не зможе сидіти отак довіку, та й рамазан його буває лише раз на рік, і то навряд чи він його дотримує так уже пильно".

І я спустився вниз повечеряти. Потім довгенько сидів і слухав нескінченні теревені якихось моряків, що недавно вернулися з "плюмпудингового рейсу" (так називають недовге китобійне плавання на шхуні або бригу, обмежене частиною Атлантичного океану на північ від екватора).

Я прослухав тих "плюмпудингівців" майже до одинадцятої години, а тоді піднявся нагору, щоб лягати спати, цілком певний, що Квіквег уже відбув свій рамазан до кінця. Та де там! Він сидів у тій самій позі, в якій я його покинув, і не зрухнувся ні на дюйм. Я вже почав дратуватися; бо оте сидіння цілий день і половину ночі в нетопленій кімнаті, з шматком дерева на голові здавалось мені вкрай безглуздим, просто божевільним.

— Ради бога, Квіквегу! Встань, розворушися. Встань та піди повечеряй. Ти ж охлянеш! Ти ж замориш себе до смерті, Квіквегу!

Та він не відповів жодним словом.

Утративши надію переконати його, я вирішив лягти в ліжко й заснути; напевне, й він незабаром ляже. Та перше ніж лягти, я взяв свого волохатого бушлата й накинув йому на плечі, бо ніч заповідалася дуже холодна, а на ньому була тільки звичайна його куценька курточка. Та як не намагався я заснути, нічого не виходило. Я погасив свічку; але сама думка про Квіквега, що менш як за чотири фути від мене сидить у такій невигідній позі, самотній, у холоді й темряві, невимовно мучила мене. Подумайте лишень: цілу ніч спати в кімнаті,де поряд навпочіпки сидить без сну поганин, відбуваючи той свій жахливий, незбагненний рамазан!

Урешті я якось-таки заснув і вже нічого не чув і не бачив аж до світання, коли, визирнувши з ліжка, знов угледів Квіквега, що так само сидів навпочіпки, ніби пригвинчений до підлоги. Та як тільки у вікно проникли перші промені сонця, він підвівся, задубілий і замлілий, але з веселими очима, додибав до ліжка, знову притулився лобом до мого лоба й повідомив, що його рамазан скінчився.

Вище я вже сказав, що ладен визнати право на будь-яку віру за кожним, аби тільки він не вбивав і не ображав інших людей за те, що в них віра не така, як у нього. Та коли в когось віра набуває таких несамовитих виявів, коли вона обертається на тортури для нього самого й, кінець кінцем робить із нашої землі вкрай невигідний для життя в ньому дім, — тоді я вважаю, що настав час відвести ту людину вбік і посперечатися з нею щодо її віри.

Отак учинив я й тепер із Квіквегом.

— Квіквегу, — сказав я, — лягай-но в ліжко, спочинь та послухай мене.

І почав тлумачити йому, як поставали й розвивалися релігії первісних народів, далі перейшов до різних сьогочасних релігій і невтомно намагався довести Квіквегові, що всі оті пости, рамазани, тривале сидіння навпочіпки в холодних похмурих кімнатах — чистісіньке безглуздя; що вони шкідливі для здоров’я; що вони не дають ніякої користі душі; одне слово, що вони суперечать найочевиднішим законам гігієни та здорового глузду. На додачу я сказав йому, як страшенно прикро мені бачити, що він, у всьому іншому такий надзвичайно розумний і розважливий дикун, отак неймовірно безглуздо тримається свого сміховинного рамазану. Крім того, доводив я, пости підривають наші тілесні сили, а отже, й душевні, а тому й усі думки, зроджені в голові під час посту, неминуче бувають охлялі й немічні.