Мобі Дік - Сторінка 8

Нарешті я встав, одягся, потихеньку — в самих панчохах — вийшов, розшукав мачуху і несподівано впав їй до ніг, благаючи, як особливої ласки, щоб вона за мою витівку відшмагала мене, що завгодно зі мною зробила, тільки не примушувала мене лежати в ліжку так нескінченно довго. Та войа була найкращою, найсумліннішою в світі мачухою, і мені довелося вернутись до спальні. Кілька годин я пролежав там без сну, і ніколи потім, навіть у найтяжчій скруті, не бувало мені так погано. Нарешті я, мабуть, заснув якимсь неспокійним сном, повним примар; а помалу пробуркавшися — ще наполовину в тумані тих марень, — розплющив очі й побачив, що в кімнатці, так недавно залитій світлом, панує тьма кромішня. Мене зразу аж струснуло всього; нічогісінько не було ні видно, ні чути, але в моїй руці лежала чиясь чужа, нелюдська, не з цього світу. Моя рука звисала через ковдру, а біля самого ліжка неначе сиділа якась безіменна, неуявленна, безмовна постать чи примара, якій належала та, друга рука. Я пролежав, як мені здавалося, незліченні сторіччя, скутий невимовним жахом, не сміючи відняти руку і все ж думаючи, що ці моторошні чари розвіються, тільки-но я зможу хоч поворухнути нею. Я не пам’ятаю, як ця свідомість нарешті згасла в мені; але, прокинувшись уранці, я здригнувся, коли пригадав усю ту ману, і багато днів, тижнів, місяців по тому снував у голові здогади, що ж то було таке. Та загадка й донині часом мучить мене.

Отож, як не рахувати нестерпного страху, оте відчуття дотику безтілесної руки своею незвичайністю було тотожне з тим, якого я зазнав, прокинувшись і побачивши, що мене обнімає рука поганина Квіквега. Та помалу в моїй уже протверезілій від сну голові виразно спливли одна за одною всі події минулого вечора, і лишилось тільки почуття комічної незручності. Бо коли я спробував скинути з себе руку, розімкнути ті чуттєві обійми, Квіквег не прокинувся, а тільки пригорнув мене ще міцніше, ніби роз’єднати нас могла сама лише смерть. Я спробував розбудити його: "Квіквегу!" — та відповіддю було лише хропіння. Я перевернувся на другий бік, хоч шия була наче в хомуті, але раптом мене щось легенько дряпнуло. Відгорнувши ковдру, я побачив, що при боці в дикуна спить його томагавк, наче немовля з сокиркою замість голови. "Оце-то вклепався в історію, — подумав я, — лежу в ліжку в чужому домі, серед білого дня, з канібалом і томагавком!"

— Квіквегу! Заради бога, прокинься, Квіквегу!

Довгенько я випручувався, і гукав до нього, і переконував його, що не годиться чоловікові обнімати іншого чоловіка так, немов дружину, поки врешті він таки щось рохкнув, забрав свою руку, стріпнувся весь, наче ньюфаундлендський пес, що вискочив з води, і сів у ліжку прямо, як кілок, дивлячись на мене й продираючи очі, ніби не міг пригадати, звідки я тут узявся. Та помалу в голові його замрів якийсь невиразний спогад про мене. А я тим часом лежав спокійнісінько й теж дивився на нього вже без справжнього страху, але з пильною цікавістю, бо постать переді мною була справді-таки дивовижна. Коли врешті він, видно, остаточно згадав, хто я такий, і змирився з моєю присутністю, то сплигнув з ліжка додолу і різними знаками та звуками дав мені зрозуміти, що він, коли я того хочу, одягнеться перший і полишить усю кімнату мені. "Дуже культурний вступ за таких обставин, Квіквегу, — подумав я. — Ні, що ви не кажіть, а в цих дикунів справді є природжене почуття такту. Просто диво, які вони від природи ввічливі". Я мушу висловити Квіквегові цей комплімент, бо він виявив до мене велику чемність і розуміння, тоді як я був з ним страшенно нечемний: лежачи в ліжку, витріщався на нього, поки він одягався. В ту хвилину цікавість переважила в мені добре виховання. Правда, таку людину, як Квіквег не щодня побачиш: і він сам, і його поведінка варті були надзвичайної уваги.

Він почав одягатися зверху: зразу насадив на голову касторовий капелюх (дуже високий, треба зауважити), а потім, ще не надягши штанів, підняв з підлоги чоботи. Далі Квіквег — хоча бог його знає, навіщо він так робив, — із чобітьми в руках та з капелюхом на голові заліз під ліжко й почав там вовтузитись і сопти, з великим зусиллям — як здогадався я з тих звуків — натягаючи на ноги чоботи, хоч, наскільки мені відомо, жодне правило пристойності не вимагає від людини ховатися з узуванням від чужих очей. Та Квіквег, розумієте, був істотою в перехідній стадії; вже не гусеницею, але ще не метеликом. Він був цивілізований якраз настільки, щоб виявляти свою екзотичність у якнайхимерніший спосіб. Його освіта ще не скінчилася. Він ще лишався школярем. Якби він не був уже трошечки окультурений, то, мабуть, зовсім би не морочився з узуванням; та якби не був ще дикуном, то йому б і на думку не спало залазити для цього під ліжко. Нарешті він у геть пом’ятому й насунутому аж на очі капелюсі виліз із-під ліжка й заходився тупцювати та шкутильгати по кімнатинці, ніби вогкі, поморщені чоботи з твердої волової шкіри, та ще й шиті, певне ж, не на замовлення, при тих перших кроках такого страшенно холодного ранку дошкульно тисли його не дуже призвичаєні до взуття ноги.

Завіски на вікні не було, і через вузеньку вуличку з будинку навпроти могли добре бачити, що робиться в нас, а Квіквег, який товкся по кімнаті в самих, можна сказати, чоботях та капелюсі, являв собою не дуже пристойне видовище, і я попросив його трохи прискорити своє одягання, зокрема якнайшвидше надягти штани. Він послухався, а тоді почав умиватись. Будь-хто з християн у таку ранню пору вмив би обличчя; але Квіквег, на мій подив, задовольнився тим, що обмив груди та руки аж до пліч. Тоді вдягнув жилетку і, взявши з умивальника на скрині посеред кімнати брусок твердого мила, заходився намилювати обличчя. Я чекав, що він звідкись видобуде бритву; аж він, уявіть собі, взяв гарпун, що стояв у головах ліжка, зняв його з довгого держална, вийняв лезо з піхов, трохи погострив об халяву й почав завзято шкребти — чи, коли хочете, гарпунити — свої щоки. "Ну, — подумав я, — ти, Квіквегу, справді повною мірою використовуєш найкращу сталь фірми Роджерса!" Згодом я вже менше дивувався такій процедурі, бо довідався, з якої доброї криці кують гарпуни і яким напрочуд гострим звичайно буває довге пряме лезо.

Незабаром Квіквег докінчив свій туалет і гордо вийшов у двері, накинувши на плечі просторий лоцманський бушлат і несучи гарпун, мов маршальський жезл.

5

СНІДАНОК

Я хутенько прибрався теж і, спустившись до зали, приязно заговорив із насмішкувато вишкіреним хазяїном. Ніякої злості на нього я не почував, хоч він добре-таки пожартував з мене, давши на ніч такого товариша.

Адже здоровий сміх — дуже корисне діло, до того ж досить рідкісне, на превеликий жаль. А тому коли хтось може власною особою дати комусь нагоду для доброго жарту, хай не ухиляється від цього, а навпаки — нехай і сам посміється, і людям дасть посміятися його коштом. І будьте певні: та людина, в котрій справді є з чого щиро посміятися, варта більше, ніж ви, може, гадаєте.

У залі вже було повно постояльців, що сходились минулого вечора. Тоді я не встиг роздивитись їх як слід. Майже всі вони були китобої — перші помічники капітанів, і другі, й треті помічники, і корабельні теслярі, й корабельні бондарі, і корабельні ковалі, і гарпунники, і корабельні сторожі: все засмаглі, м’язисті люди з кошлатими бородами, всі патлаті, нестрижені, у бушлатах замість ранкових халатів.

По кожному було добре видно, як давно він вернувся з плавання. Он у того парубійка обличчя має здоровий колір зарум’яненої сонцем грушки, і здається, ніби й пахне воно незгірше: певне, ще й трьох днів не минуло, відколи він вернувся з індійських морів. А в того, що поряд з ним, вид трошечки світліший — можна сказати, з відтінком атласного дерева. З обличчя третього засмага зійшла ще не зовсім, але вже трохи вицвіла: цей, мабуть, уже не один тиждень на суходолі. Але хто з них може похвалитись таким обличчям, як у Квіквега? Посмуговане різними відтінками, воно нагадує західні схили Андів, де можна побачити відразу все розмаїття кліматичних зон.

— Агей, до столу! — гукнув хазяїн заїзду, розчинивши двері до їдальні, і ми посунули туди снідати.

Кажуть, ніби люди, котрі побачили світ, набувають уміння поводитись у товаристві невимушено й упевнено. Треба сказати, не завжди: Ледьярд[12] великий мандрівник Нової Англії, і Мунго Парк[13], шотландський мандрівник, прикро ніяковіли й губились у великосвітських салонах.

Та, можливо, перетнути Сибір у санях, запряжених собаками, як Ледьярд, або відбути довгу мандрівку пішки, з порожнім шлунком, через негритянську серцевину Африки — а саме в цьому й полягає подвиг сердеги Мунго, — такі подорожі, можливо, не найкращий спосіб досягти світського полиску. Але здебільшого цієї якості можна набути де завгодно.

До цих міркувань спонукала мене ось яка обставина: коли ми посідали за стіл і я наготувався слухати цікаві розповіді про полювання на китів, на мій превеликий подив, майже всі мовчали мов риби. І, не просто мовчали, а якось ніби соромилися. Так, усі ці морські вовки, що з них більшість у чистому морі без ніякого остраху зустрічалися з велетенськими китами — зовсім не знайомими їм — і, не змигнувши оком, ставали з ними до смертельного двобою, — всі ці люди одного фаху і однакових смаків тут, за спільним обіднім столом, поглядали один на одного так по-овечому несміливо, ніби все життя прожили серед овечок на вермонтських полонинах. Химерне видовище — оті боязкі ведмеді, оті несміливі воїни-китобої!

Але Квіквег — о, Квіквег, випадково опинившись за столом на чільному місці, сидів серед них незворушний і холодний, мов крижана бурулька. Правда, я не можу сказати багато схвального про його манери. Найпалкіший його шанувальник навряд чи похвалив би Квіквега цілком щиро за те, що він приніс із собою свій гарпун і без ніяких церемоній користався ним за їжею: простягав його через увесь стіл, наражаючи тим на небезпеку чимало голів, і настромлював на нього шматки печені. Та саме це він робив цілком незворушно, а, як відомо, на думку багатьох людей, поводитись незворушно — означає поводитись вишукано.

Ми не будемо тут розводитись далі про всі Квіквегові дивацтва, зокрема про те, що він, зневажаючи каву зі свіжими булочками, всю свою увагу віддавав печені, вибираючи напівсирі шматки.