Модеста Міньйон - Сторінка 18

Чоловік у таких випадках намагається не тільки добре вдягтись, а й прикрасити свою душу; те саме зі свого боку робить і дівчина. Ця жалюгідна комедія супроводжується даруванням квітів, дорогоцінностей, виїздами в театр і називається "женихатись до нареченої". Мене це глибоко обурює, і тому я хочу, щоб законному шлюбові передував тривалий союз душ. У житті молодої дівчини буває одна тільки мить, коли їй потрібні весь її розум, проникливість і досвід. Вона ставить на карту свою свободу, своє щастя, а ви не даєте їй жодного козиря; у цій грі вона не гравець, а карта. Я маю право, бажання, можливість і дозвіл самій влаштувати своє щастя чи нещастя, і я збираюся вчинити, як вчинила моя мати, коли, скорившись раптовому почуттю, вона вийшла заміж за найвеликодушнішого, найвідданішого, найбільш люблячого чоловіка на світі, закохавшись у нього за його вроду після першої ж зустрічі на балу. Я знаю, що ви поет, що ви вільний і вродливий. Будьте певні, я ніколи не обрала б повірником своїх таємниць одного з ваших братів по служінню музам, якби він був одружений. Якщо моя мати спокусилася на красу, яка, можливо, є генієм форми, то чому мене не може привабити гармонія духу й форми? Невже через листування я пізнаю вас гірше, ніж якби наші взаємини почалися з кількох місяців банального "женихання"? Ось у чім морока — як сказав Гамлет. Але перевага мого способу, мій дорогий Крізалю, полягає в тім, що він нас ні до чого не зобов'язує. Я знаю, кохання схильне плекати ілюзії, а кожна ілюзія недовговічна. Через те так часто розлучаються закохані, які вірили, що любов поєднала їх на все життя. Справжнє випробування — у муках і в щасті. Тільки спізнавши і те, й те, два створіння, які мали при цьому нагоду виявити і свої вади, і свої переваги, вивчити характери одне одного, можуть дійти, тримаючись за руки, до могили. Але, мій дорогий Арганте, хто вам сказав, що маленька драма, яку ми розігруємо, не має завтрашнього дня? В усякому разі, хіба наше листування вже не принесло нам втіху?

Чекаю ваших розпоряджень, мій володарю, і залишаюся від усього серця відданою вам

О. д'Еста-М.".

X

"Мадмуазель О. д'Еста-М.

Тож знайте, ви просто демон, і я вас кохаю! Чи не цього ви й домагалися, дивна дівчино? А може, ви просто хочете скрасити своє провінційне дозвілля, змусивши поета накоїти безліч дурниць? Це було б непорядно з вашого боку. А тим часом у двох ваших останніх листах досить лукавства, щоб навіяти такий сумнів парижанинові. Та я вже не паную над собою, моє життя і моє майбутнє залежить від того, яку відповідь ви мені дасте. Скажіть, чи зворушить вас безмежна любов, віддана вам сліпо, у цілковитому невіданні тих суспільних умов, серед яких ви живете? І чи дозволите ви мені шукати з вами зустрічі, домагатися вашої руки? Одна думка про те, сподобаюся я вам чи ні, вселяє в мене непевність і муку. Якщо ваша відповідь буде сприятлива, я зміню своє життя і попрощаюся з багатьма банальними втіхами, що їх ми через свою дурість називаємо щастям. А щастя, моя дорога чарівна незнайомко, полягає якраз у тому, про що мрієте ви: у цілковитому злитті почуттів, у досконалій гармонії душ, у живому втіленні прекрасного ідеалу (наскільки Бог дозволяє нам утілювати його в нашому земному падолі) в нашу буденність, з-під влади якої ми не можемо визволитися, і нарешті, в постійності серця, почутті вартіснішому, аніж так звана вірність. Чи можна говорити про жертви, коли йдеться про найвище благо, про мрію поетів і юних дів, про поему, яку плекає в душі та уяві кожна людина, обдарована розумом, у ту пору, коли вона тільки вступає в життя, коли її думка тільки починає розпростувати крила, плекає лише для того, щоб побачити, як ця поема розлетиться вдрузки при першому грубому зіткненні з буденністю, бо важка ступня дійсності майже завжди наступає на цей таємничий паросток, і йому рідко щастить розвинутись. Отож я не стану поки що розповідати вам ні про себе, ні про своє минуле, ні про свою вдачу, ні про те, що існує в моєму житті прихильність, виражена майже в материнському почутті з її боку, і в синівському — з мого, почутті, яке з вашої вини зазнало відчутних змін. Тепер ви зрозумієте, чому я вжив слово "жертва". Через вас я вже став забудькуватим, щоб не сказати невдячним — цього з вас досить? О, озвіться, скажіть бодай слово, і я кохатиму вас до скону, як маркіз де Пескер кохав свою дружину, як Ромео — Джульєтту. Наше життя — для мене принаймні — буде тим безтурботним блаженством, про яке Данте говорить, як про найголовнішу засаду свого "Раю", поеми, більш значущої, ніж його "Пекло". Дивно, але я сумніваюся у вас, а не в собі, коли віддаюся мріям і подумки охоплюю — як і ви, можливо,— увесь плин уявного і чудесного, мов у казці, життя. Атож, моя люба, я відчуваю в собі снагу кохати саме так і, нічим не потривоживши погідної ясності своєї душі, тихо й мирно наближатися до могили попідруч із коханою жінкою, з незмінною усмішкою на устах. Так, я маю мужність заглянути в майбутнє і бачу там нашу спільну старість, бачу себе сивим, як статечний історик Італії, бачу срібло у ваших косах, а ми так само кохаємо одне одного, хоча осінь життя внесе в нашу любов особливий, тільки їй притаманний відтінок. Так от, знайте: я не можу більше бути тільки вашим другом. Хоча в мені, як ви запевняєте, ожили Крізаль, Оронт85 і Аргант86, я ще не досить старий, щоб пити з келиха, який підносять мені чарівні руки жінки, закутаної в покривало, і не спізнати при цьому шаленого бажання роздерти доміно, зірвати маску й побачити її обличчя. Або не пишіть більше, або подайте мені надію! Я повинен побачити вас, бо інакше я припиняю гру. Невже мені доведеться сказати вам "прощайте"? Дозвольте підписатися просто:

Ваш друг".

XI

"Панові де Каналісу

Які лестощі! Як швидко поважний Ансельм87 перетворився на красеня Леандра! Чому повинна я приписати цю зміну? Невже думкам, що їх виклала вам на папері? Але ж вони схожі на квіти моєї душі, як намальована чорним олівцем троянда схожа на троянди, розквітлі в саду. Чи, може, спогаду про дівчину у вікні, про яку ви подумали, що то я? Але ж вона так само мало схожа на мене, як служниця на свою господиню. Чи не помінялися ми ролями? Чи не стала я Розважливістю, а ви Фантазією? Та облишмо жарти. Завдяки вашому листу моя душа пережила п'янку втіху, першу радість, яку я завдячую не сім'ї. Але, як висловився один поет, що означають узи крові, такі міцні для пересічних людей, у порівнянні з тими, якими нас поєднує небо в таємничому союзі споріднених душ? Дозвольте вам подякувати... Ні, за таке не дякують... Благословляю вас за щастя, яке ви мені дали; будьте і ви щасливі тією радістю, якою ви наповнили мою душу. Ви пояснили мені суть деяких позірних несправедливостей суспільного устрою. Є щось сліпуче, щось мужнє в славі, й вона призначена чоловікам; нам, жінкам, Бог заборонив носити цей ореол, залишивши на нашу долю любов та ніжність, щоб ми могли остуджувати чоло, розжарене цим жахливим і осяйним полум'ям. Я збагнула своє призначення, а ви утвердили мене в цьому переконанні.

Іноді, мій друже, я встаю уранці, вся охоплена почуттям незбагненної тихої радості. В моїй душі панує небесний спокій, подібний до райського блаженства. Моя перша думка благословляє все суще. Я називаю такі пробудження "своїми німецькими світанками" на відміну від "своїх південних присмерків", сповнених героїчних подвигів, битв, римських свят і палкої поезії. Так от, прочитавши вашого листа, кожен рядок якого дихає гарячковим нетерпінням, я відчула в серці свіжість тих блаженних ранкових пробуджень, коли любиш повітря, природу й готова померти за коханого чоловіка. У вашому вірші "Пісня дівчини" зображені ці чудові хвилини, коли радість лагідна і душа прагне молитви. Це мої улюблені рядки. Хочете, я однією фразою скажу все те похвальне, що про вас думаю? Ви гідні бути моїм другим "я"!

Ваш лист, хоч і короткий, дозволив мені заглянути у ваше серце. Так, я розгадала ваш бурхливий порив, вашу розбуджену цікавість, ваші задуми. Отже, хмиз уже зібрано (але ким?), і скоро спалахне полум'я. Але я ще не досить вас знаю, щоб задовольнити вашу вимогу. Зрозумійте, любий, завдяки таємниці, яка огортає мене, я можу дозволити собі невимушеність, можу відкривати вам душу. Як тільки ми побачимося, прощай наше взаєморозуміння. Хочете, складемо угоду? Хіба перша наша угода виявилася для вас невигідною? Ви здобули мою повагу. А це немало, друже, коли вами не тільки захоплюються, а й поважають вас. Розкажіть мені спочатку про ваше життя, хоча б коротко; потім опишіть, як ви бавите час у Парижі, день за днем, без прикрас, так ніби ви розмовляєте з давньою приятелькою. Ну, а потім відкриється новий розділ нашої дружби. Я вас побачу, мій друже, обіцяю вам. А це вже багато. Зрозумійте, любий, це не примха з мого боку, не легковажна пригода; затямте собі, що ніякої інтрижки, як висловлюєтеся ви, чоловіки, з цього не буде. Ідеться про моє життя і, більше того, про життя дорогих мені батьків, які повинні схвалити мій вибір і знайти в моєму обранцеві улюбленого сина. Ось чому я іноді переживаю жорстокі муки сумління, коли мої думки летять до вас, наче зграї швидкокрилих птахів.

Чи можете ви, люди високі духом, яким Бог дає крила ангелів, але не завжди ангельську бездоганність, нести тягар родинного життя з його дрібними прикрощами? Скільки разів я про це думала! Хоч перед тим як прийти до вас, я сказала собі в душі: "Іди!", серце моє калатало, коли зрештою я зважилася на це, і я не приховувала від себе, що мені треба буде і перейти пустелю, і піднятися на круту гору. Я все це збагнула під час своїх довгих роздумів. Хіба я не знаю, що видатні люди, такі, як ви, не тільки вселяють любов, а й переживають її, що кожен з них мав не один роман, а, скажімо, вам, творцеві таких милих жіночому серцю фантазій, звичайно, доводилося набагато частіше прочитувати епілоги, а не перші розділи цих романів. І все ж таки я звеліла собі: "Іди!", бо я краще, ніж ви гадаєте, вивчила карту, позначену найвищими вершинами людства — такими, на вашу думку, холодними. Хіба ж не писали ви мені, що Байрон і Гете були двома титанами поезії й егоїзму? Ох мій друже, тут ви припустилися помилки, властивої поверховим людям.