Модеста Міньйон - Сторінка 3

В цьому домі грали у віст по два су за фішку, сюди не обов'язково було приходити в парадному костюмі, тут можна було відмовитися від частування, обмежившися склянкою води з цукром, і завдяки цьому не відповідати запрошенням на запрошення. Вдаваною відданістю родині Міньйон Гобенгейм здобув собі славу людини добросердої, а крім того, міг не з'являтися у світському товаристві, а отже, уникнути зайвих витрат і не порушувати розміреного плину свого життя. Цей відданий шанувальник золотого теляти5 лягав щовечора о пів на одинадцяту, а вставав о п'ятій ранку. Крім того, впевнений у скромності Латурнеля й Буча, Гобенгейм обговорював з ними найделікатніші справи, отримував від нотаря дармові поради і проникав у таємниці міських пліток. Юний "золотоглот", як прозвав Гобенгейма Буча, мав щось спільне з тими добре відомими в хімії речовинами, які всмоктують у себе певні субстанції. Відтоді як банківська фірма Міньйона, де за бажанням своїх родичів Келлерів Гобенгейм вивчав морську торгівлю, зазнала краху, ніхто в Шале не звернувся до нього з жодним проханням, навіть дрібним і незначущим: його відповідь була відома заздалегідь. Цей молодик дивився на Модесту так, наче перед ним була літографія вартістю в два су.

— Це один з поршнів величезної машини, яку називають Комерцією,— казав про Гобенгейма бідолашний Буча, чий розум іноді проявлявся в таких боязких дотепах.

Латурнелі шанобливо привіталися з літньою дамою в чорній оксамитовій сукні, що не підвелася з крісла, в якому сиділа, бо її очі були затягнені жовтою плівкою катаракти. Пані Міньйон можна описати кількома словами. Її шляхетне обличчя, обличчя добропорядної матері родини, зразу приваблювало до себе погляд; здавалося, бездоганне життя мало б уберегти її від нещасть, але саме таких жінок доля часто обирає своїми жертвами, і вони збільшують численне плем'я Ніобей6. Уміло накручена й акуратно надіта білява перука личила до її блідого застиглого обличчя, схожого на обличчя дружин голландських бургомістрів, що їхні портрети малював Міревельт7. Строга вишуканість вбрання, оксамитові черевички, мереживний комірець, красиво накинута шаль свідчили, що Модеста ніжно піклується про свою матір.

Коли в затишній вітальні запала коротка тиша,— як і передбачав нотар,— Модеста, яка сиділа біля матері й вишивала для неї косинку, опинилася на мить у центрі загальної уваги. Це зацікавлення, сховане під банальними запитаннями, якими обмінюються гості, навіть ті, котрі щодня зустрічаються одне з одним, могло б виказати домашню змову найбайдужішому спостерігачеві; та Гобенгейм був більше, ніж байдужий до всього, що його оточувало, й не помітив нічого. Він запалив свічки на картярському столі. Похмурий настрій Дюме тривожив Буча, Латурнелів, а найбільше пані Дюме, яка знала, що її чоловік здатний застрелити коханого Модести, мов скаженого пса. Зразу по обіді касир вийшов прогулятися, взявши з собою двох чудових піренейських вівчарок — він запідозрив їх у зраді й тому вирішив відвести до колишнього орендаря пана Міньйона. Потім, за кілька хвилин до приходу Латурнелів, він зняв свої пістолети, що висіли біля узголів'я його ліжка й нишком від Модести поклав їх на камін. Дівчина не звернула найменшої уваги на ці досить дивні приготування.

Хоча Дюме був низенький, неоковирно збудований, віспуватий, хоча говорив він тихо і з таким виглядом, ніби дослухався до своїх слів, ніхто за двадцять років його перебування у війську, де він служив лейтенантом гвардії, не зважився пожартувати з цього бретонця — така рішучість і холоднокровність відбивалась у виразі його обличчя. Його сталево-голубі очиці скидалися на дві смужки металу. Його поведінка, манера розмови, обличчя й постава цілком відповідали короткому прізвищу — Дюме. Його фізична сила була добре відома, і ніхто не осмілився б напасти на нього. Він міг убити людину ударом кулака і здійснив цей подвиг у Бауцені, коли відбився від своєї роти і, неозброєний, зіткнувся віч-на-віч із саксонцем. Тепер рішуче й лагідне обличчя цього чоловіка прибрало велично-трагічного виразу, його губи побіліли й судомно скривились, але як справжній бретонець він зразу опанував себе. Краплі поту заблищали в нього на лобі, й усі зрозуміли, що то холодний піт. Нотар знав, що сьогоднішня витівка може закінчитися драмою в суді присяжних. Бо в цій історії з Модестою Міньйон для касира йшлося про честь і віру, тобто про почуття куди важливіші для нього, ніж суспільні умовності, тому що випливали вони з таких взаємних зобов'язань, за порушення яких людину судить не земний суд, а небесний. Суть багатьох драм залежить від наших уявлень про речі. Події, що видаються нам сповненими драматизму, насправді становлять тільки сюжет, який ми, відповідно до своєї вдачі, вбираємо у форму трагедії чи комедії.

Нотарева дружина і пані Дюме, яким було доручено спостерігати за Модестою, поводилися якось неприродно, і голос у них тремтів, але обвинувачувана нічого цього не помічала — так захопилася вона рукоділлям. Модеста робила кожен стібок з такою вправністю, що могла б позмагатися із справжніми вишивальницями, її обличчя світилося втіхою, бо вона закінчувала вишивати останню пелюстку квітки. Сидячи між своєю хазяйкою і Гобенгеймом, карлик ледве стримував сльози, він сушив собі голову, як би непомітно підійти до Модести й прошепотіти їй на вухо слова застереження. Але пані Латурнель всілася якраз перед Модестою і з притаманною святенницям диявольською хитрістю відгородила її від решти товариства. Сліпа мовчала і була блідіша, ніж звичайно, а це свідчило про те, що й вона знала про випробування, якому збиралися піддати її дочку. Можливо, в останню мить вона осудила цю воєнну хитрість, проте вважала її необхідною. Тому й мовчала в душі.

Екзюпер, головна пружина наготовленої для дівчини пастки, не мав найменшого уявлення про п'єсу, в якій йому доручили грати не останню роль. Завдяки своєму характеру Гобенгейм поводився безтурботно, як і Модеста. Досвідченого спостерігача схвилював би цей контраст між повною необізнаністю одних і напруженою увагою інших. У наш час романісти вдаються до таких ефектів частіше, ніж будь-коли, і вони мають слушність, бо дійсність у всі часи була винахідливіша, ніж фантазія письменників. А тут, як ви переконаєтеся, природа — ідеться про природу суспільну, тобто природу в природі — вирішила собі на втіху зав'язати інтригу, цікавішу за будь-який роман; так гірські потоки прокреслюють малюнки, які й не снилися живописцям, і творять справжні чудеса на заздрість скульпторам та архітекторам, примхливо розташовуючи і обтісуючи камені. Була восьма година вечора. О тій порі року в цей час з вечірніми сутінками ще змагаються останні відблиски дня. На небі не було жодної хмарки, тепле повітря пестило землю, пахтіли квіти, під ногами запізнілих перехожих шарудів пісок. Море блищало, як дзеркало. Було так тихо, що навіть полум'я свічок, які стояли на картярському столику, зовсім не коливалося, незважаючи на прочинені вікна. Ця вітальня, цей вечір, цей дім — чи можна уявити собі кращу рамку для портрета дівчини, на яку присутні дивилися з глибокою увагою художника, що застиг перед зображенням Маргарити Доні, однієї з найуславленіших картин палацу Пітті8. Але чи заслуговувала таких пильних заходів остороги Модеста, ця квітка, яку охороняли не менш суворо, ніж квітку, що її оспівав Катулл9? Ви вже ознайомилися з кліткою, а ось і опис самої пташки.

На той час Модесті виповнилося двадцять років; тендітна, гнучка, схожа на одну із сирен, якими англійські художники прикрашають свої альбоми красунь, дівчина, як колись її мати, втілювала в собі ту мало визнану у Франції чарівність, що її називають сентиментальністю, а в Німеччині вважають віддзеркаленою в зовнішньому вигляді поезією серця,— у дівчат дурненьких це переходить у манірність, а розумним надає божественної привабливості. Модеста, з її світло-золотавими косами, належала до того типу жінок, яких, очевидно в пам'ять нашої праматері Єви, називають "золото-кудрими ангелами"; її атласна шкіра тремтіла, наче від холоду, під суворим поглядом і розквітала під ласкавим, з яким не зрівняється найніжніший доторк руки. Легке й пухнасте, ніби пір'я марабу, волосся, укладене буклями на англійський зразок, облямовувало чоло такої бездоганної форми, наче його вирізьбив геніальний скульптор. Здавалося, це дівоче чоло, незворушне до байдужості, але осяяне мерехтінням схованих у голівці думок, випромінює м'яке світло, як перлина; де й коли доводилося вам бачити таку спокійну, таку ясну погідність? В сіро-блакитних, ясних, як у дитини, очах відбивалося лукавство і водночас невинність, і цей вираз був у цілковитій гармонії із вигином брів, наведених легкими штрихами, наче їх намалював пензель китайського художника. Одухотворена ясність обличчя підкреслювалася білістю шкіри, яка навколо очей та на скронях нагадувала перламутр з голубими прожилками — прикметна риса блідих красунь. На вилицях і щоках, які утворювали овал, такий характерний для мадонн Рафаеля, жеврів ніжний дівочий рум'янець тьмяного відтінку бенгальської троянди, довгі вії облямовували прозорі повіки, відкидаючи на щоки мерехтливу півтінь. Тендітна, ледь нахилена в ті хвилини шийка молочно-білого кольору своїми обрисами нагадувала м'які лінії, що їх так любив Леонардо да Вінчі. Кілька веснянок, схожих на мушки світських красунь вісімнадцятого сторіччя, свідчили, що Модеста цілком земна дівчина, а не ідеальний образ із тих, про які мріяла в Італії "ангельська школа". Ледь насмішкуваті губи, повні й при тому витончені, говорили про палку вдачу. Гнучкий, але не надміру тендітний стан не боявся материнства, як у тих дівчат, що всі свої надії на успіх пов'язують із осиною талією й нещадно затягуються в корсет. Каніфас, сталеві пластини і шнурівка не створювали, а тільки підкреслювали плавні лінії дівочого стану Модести, і вона скидалася на молоду тополю, що гнеться на вітрі. Світло-сіра сукня з довгою талією, оздоблена тасьмою вишневого кольору, цнотливо окреслювала її стан, а шемізетка, прикриваючи ще худі плечі, дозволяла бачити лише округлість прегарної шиї. Глянувши на це замріяне і водночас розумне личко, якому чіткі лінії витонченого грецького носа надавали тверезої розважливості, на пристрасний вигин рота, такого земного порівняно з високою поезією, відбитою на містично-загадковому чолі, на очі, які то світилися наївністю, то виражали лукавство, досвідчений спостерігач подумав би, що в душі цієї дівчини, чий витончений слух уловлював усі звуки життя, а не менш витончений нюх утішався пахощами голубої квітки ідеалу, точиться боротьба між поезією сонячних світанків і буденних турбот, між фантазією і дійсністю.