Молода гвардія - Сторінка 119

Почуття морального піднесення від того, що вона, людина в шинелі, наступає, визволяє своє, кровно. Почуття жалощів до міста й жителів його, до матерів і малих діток, які поховалися в холодні підвали, мокрі щілини. Лють проти ворога, який — це знати з досвіду — чинитиме опір з подвійною, потрійною силою од усвідомлення своїх злочинів та неминучої майбутньої розплати. Почуття мимовільної душевної заминки від розуміння, що смерть загрожує і завдання трудне. А скільки сердець стискається від природного почуття страху!

Але жоден з бійців не виявляв цих почуттів, всі були збуджено веселі й грубувато жартували.

— Колобок, коли вже заповзявся, вкотиться,— казали бійці так, наче й справді не їм самим, а казковому колобкові треба було вкотитися в це місто.

Штурмовою групою, куди потрапив Серьожка, командував той самий сержант, до якого він прийшов, перетнувши лінію фронту,— маленький, моторний, веселий чоловік, з обличчям, покарбованим безліччю дрібних, зморщок, з великими очима, синіми, але такими іскристими, що здавалось, ніби вони безнастанно змінюють колір.

Прізвище його було Каюткін.

— То ти з Краснодона? — перепитав сержант з виразом водночас і радості, і немовби навіть недовіри.

— Бував, чи що? — спитав Серьожка.

—— У мене був друг — дівчина — звідти,— сказав Каюткін, трохи засумувавши,— та вона евакуювалась... Я з нею в дорозі й познайомився. Дуже хороша дівчина... Проходив я через Краснодон,— додав він, помовчавши.— І Каменськ я обороняв. Всі, що обороняли,— той загинув, той у полоні, а я от знову тут. Чув віршики?

Обличчя його споважніло, й він прочитав:

Не від кожпої атаки Я ношу на тілі знаки. Тричі ворог в кліщі брав, Тричі я ті кліщі рвав.

Хоч було і скрутно зовсім,— Та лишався я живим. Під вогнем прямим і косим, Тришаровим, навісним...

Та сказати мушу слово — На поході в бездорож Був я "знищений" частково І "розсіяний" також...1

— Про таких, як я, складено,— сказав Каюткін, посміявся й підморгнув Серьожці.

Так минув день, і зайшла ніч. У той час, коли командир дивізії повторював майору Кононенкові його завдання, бійці, котрі мали розв'язати це завдання, спали. Спав і Серьожка.

0 шостій ранку їх розбудили днювальні. Бійці випили по чарці горілки, з'їли по півказанка м'ясного супу, засипаного крупами, та по добрячій пайці пшоняної каші. І під запоною туману, улоговинками та чагарниками, стали скупчуватись на вихідних для атаки рубежах.

Під ногами бійців, що пересувалися групами, замісилась брудна каша з мокрого снігу й глини. Метрів за двісті вже нічого не було видно. Загули важкі гармати, а останні групи бійців ще підтягались до берега Дінця й залягали в цій мокрій каші.

Гармати гатили розмірено, методично, але їх було так багато, що звуки пострілів і розриви снарядів зливалися в безугавне гудіння.

Серьожка, лежачи поруч з Каюткіним, бачив то круглі, то з вогнистими хвостами червоні опуки, що перелітали в тумані через річку, праворуч од них і просто над ними, чув їхнє ковзне шарудіння, різкі вибухи на тому боці й гуркіт далеких розривів у місті, і ці звуки збуджували його, як і його товаришів.

Німці тільки підкидали міни в місця, де, як вони гадали, мало бути скупчення піхоти. Іноді з міста відповідав шестиствольний міномет. І Каюткін з деяким побоюванням казав:

— Ач, зарипів...

1 разом здалеку, з-за Серьожчиної спини, покотився громовий гуркіт. Він усе наростав, ширився по обрію. І над головами бійців, що залягли на березі, загуло, заспівало, і страшні вогняні розриви, обкутувані густим чорним димом, запнули весь протилежний берег.

— "Катюші" заграли,— сказав Каюткін, весь підібрався, і його обличчя, покарбоване зморшками, набрало запеклого виразу.— Зараз "іван-довбай" іще дасть, тоді вже...

І ще не змовк гуркіт позад них, і ще гриміли розриви на тому березі, коли Серьожка, який не чув, чи була яка коман-

да, чи ні, а тільки побачив, що Каюткін висунувся вперед і побіг, також вискочив з окопчика й побіг на лід.

Вони бігли по кризі, здавалось, в абсолютній тиші. Насправді ж по них били з того берега, і люди падали на льоду. Чорний дим та сірчаний запах хвилями накочувались на них крізь нуртування туману. Але відчуття того, що все вийшло правильно і все буде гаразд, уже охопило всіх бійців.

Серьожка, приголомшений цією раптовою тишею, отямився, коли вже лежав поруч з Каюткіним на тому березі, у воронці розритої задимленої землі. Каюткін із страшним обличчям бив у щось просто перед себе з автомата, і Серьожка не далі як кроків за п'ятдесят од них побачив хобот кулемета, що виткнувся з напівзасипаної щілини й без упину дрижав,— і теж став бити в цю щілину. Кулемет не бачив ні Серьожки, ні Каюткіна, а бачив щось дальше, і миттю захлинувся.

Місто лежало далеко праворуч, по них майже не стріляли, і вони все далі й далі відходили од берега в глиб степу. Потім уже, трохи згодом, на степ, де тільки що гони йшли, стали лягати снаряди, що летіли з міста.

Біля втоплих у тумані, але добре знайомих Серьожці хутірців їх знову зустрів сильний вогонь кулеметів і автоматів. Вони залягли й лежали досить довго, поки їх не наздогнали легкі гармати, які майже впритул стали бити по хутірцях. Зрештою групи бійців прорвались на хутірці разом із цими гарматами, що їх усе котили й котили перед собою ставні, веселі й підхмелені артилеристи. Тут виник зразу ж і командир батальйону, а зв'язківці вже тягли провід у підвал розбитого кам'яного будиночка.

Так усе йшло добре, аж поки не почали просуватись до роз'їзду, кінцевої мети їхньої маленької, часткової операції. Якби в них були танки, вони давно були б уже на тому роз'їзді, але танків на цей раз не пускали в діло, бо їх не витримував лід на Дінці.

Тепер солдати наступали в цілковитій темряві. Командир батальйону, який сам очолював цю операцію, щойно противник відкрив огонь, мусив був піти в атаку з тими групами, котрі мав під рукою, бо головні сили ще не підійшли. Бійці вскочили в цей хутір, група Каюткіна пробилась досить глибоко по вулиці й зав'язала бій за будинок школи.

Вогонь зі школи нараз відкрився такий сильний, що Серьожка перестав стріляти й увіткнув обличчя в кашу з грязюки. Куля пропекла йому ліву руку понад ліктем, але кістки не зачепила, і зопалу він не відчув болю. А коли зважився нарешті підвести голову, нікого вже не було біля нього.

Найпевнішим могло б стати припущення, що його товариші, не витримавши вогню, відійшли на околицю до своїх. Але Серьожка, досвіду не мавши, був подумав, що всіх товаришів убито, і жах увійшов йому в серце. Він одповз за ріг будинку й став прислухатись. Двоє німців пробігли повз нього. Він уже чув німецькі голоси праворуч, і ліворуч, і позаду. Стрілянина тут ущухла, вона дужчала на околиці, а потім і там стала вщухати.

Далеко над містом, забарвлюючи не саме небо, а густі чорні клуби диму, коливалась величезна заграва, і звідти долинало стозвучне ревіння.

Поранений Серьожка сам лежав у холодній каші з грязі й снігу на хуторі, зайнятому німцями.

Розділ шістдесят третій

Друже мій! Друже мій!.. Я приступаю до найскорботні-ших сторінок повісті й мимоволі згадую про тебе...

Якби ти знав, яка бентежність обіймала мене в ті далекі дні дитинства, коли ми їздили з тобою до міста вчитись! Понад п'ятдесят верст розділяло нас, і, вирушаючи з дому, я так боявся, що не застану тебе, що ти вже поїхав,— адже ми не бачились ціле літо!

Сама гадка про таке лихо невимовною тугою краяла мені серце в ту годину ночі, коли я за спиною в батька в'їздив на підводі у ваше село і притомлений кінь аж так поволі чвалав вулицею. Ще не доїжджаючи до вашої хати, я стрибав з воза, я знав, що ти завжди спиш на сіннику, і коли тебе нема там, значить, тебе нема... Та був хіба хоч би один випадок, щоб ти не дочекався мене,— я знаю, ти ладен був би спізнитися в школу, аби тільки не лишити мене самого... Ми вже не стуляли очей до світанку, ми сиділи, звісивши босі ноги з сінника, і все говорили, говорили й прискали в долоні так, що кури на сідалі стріпували крилами. Пахло сіном, осіннє сонце, визирнувши з-за лісу, раптом освітлювало наші обличчя, і тільки тоді могли ми бачити, як ми змінились за літо...

Я пам'ятаю, як одного разу ми, юнаки, стояли в річці по коліна в зеленій воді, закачавши штани, і ти мені признався, що ти закоханий... Скажу одверто, вона мені не подобалась, але я сказав тобі:

— Ти закоханий, не я! Будь же ти щасливий!..

І ти засміявся й сказав:

— Справді, можна навіть порвати стосунки, щоб людину стримати від поганого вчинку, але хіба можна давати поради в коханні? Як часто найближчі люди втручаються в справи кохання, зводять, розводять, переказують погане, що чують про людину, яку ти кохаєш... Якби вони знали, скільки завдають зла, скільки отруюють чистих хвилин, які ніколи в житті не повторяться!..

Ще я пригадую, коли прийшов цей, я не хочу називати його ймення, цей Н., і став безтурботно, глузливо усміхаючись, базікати про своїх друзів: "Цей по вуха закоханий у таку-от, він просто плазує перед нею, а в неї нечисті нігті,— тільки це між нами... А цей, ви знаєте, вчора так напився в гостях, аж навіть блював,— тільки це між нами... А такий-от ходить у поношеній одежі, вдає з себе бідного, а насправді він просто скупий, я це точно знаю,— він не соромиться пити пиво на чужий кошт,— тільки це між нами..."

Ти глянув на нього й сказав:

— От що, Н., іди звідси геть, та тільки мерщій...

— Як — геть? — здивувався Н.

— А просто геть... Що може бути мерзенніше за людину, яка нічого не може розповісти про обличчя свого товариша, бо вона завжди дивиться на нього ззаду? І що може бути мерзенніше за молодого плетуна?..

З яким захопленням я дивився на тебе! Я думав так само ж, але, може, я не зміг би вчинити так гостро...

Та найкраще збереглось у моїй пам'яті те літо, коли далеко від тебе я зрозумів, що немає в мене іншого шляху, ніж вступити до комсомолу...

І от ми, як завжди, зустрілись восени на тому ж сіннику, і я в тобі почув якусь ніяковість і відчуженість, і я сам почув це щодо тебе. Ми, як у дитинстві, сиділи, звісивши босі ноги, й мовчали. Потім ти сказав:

— Може, ти не зрозумієш мене і навіть осудиш за те, що я вирішив так, не порадившись з тобою, але я, живучи тут сам улітку, зрозумів, що іншого шляху нема.