Молода гвардія - Сторінка 12

Машини, даючи дорогу їй, тіснились, ревучи моторами. В пітьмі блимали вогники цигарок,— здавалось, ніби це зірочки в небі.

Хтось торкнув Улю за лікоть. Вона обернулась. Каюткін стояв з боку воза, протилежного тому, де сидів батько Віктора й стояли хлопці.

— На хвилиночку,— шепнув він ледве чутно.

Щось таке було в тім голосі, що вона злізла з воза. Вони трохи відійшли.

— Звиняйте, що потурбував,— тихо сказав Каюткін,— не можна вам їхати на Каменськ, його от-от німець візьме, а по той бік Дінця німець і зовсім далеко пішов. Про те, що я розповів, не кажіть нікому ні слова, я на те права не маю, та люди ви свої, і мені жалко, коли пропадете ні за що. Треба вам звернути ген далі на південь, і то дай бог, щоб устигли.

Каюткін розмовляв з Улею дбайливо, так ніби вогник тримав у долонях, обличчя його ледве мріло в темряві, але воно було серйозне і лагідне, і в очах не стигла втома,— вони блищали в темряві.

І на Улю вплинуло не те, що він сказав, а те, як він з нею говорив. Вона мовчки дивилась на нього.

— Як тебе звуть? — тихо спитав Каюткін.

— Уляна Громова.

— Чи нема в тебе картки своєї?

— Нема.

— Нема...— повторив він сумно.

Почуття жалощів до нього і водночас якесь почуття пустотливе раптом так і підхопило Улю,— вона близько, зовсім близько схилилась до його обличчя.

— У мене пемає картки,— сказала вона пошепки,— але якщо ти добре-добре подивишся на мене,— вона помовчала і який час дивилась йому просто в очі своїми чорними очима,— ти не забудеш мене...

Він завмер, тільки великі очі його печально світились у темряві.

— Так, я тебе не забуду... Бо тебе не можна забути,— прошепотів він ледве чутно.— Прощай...

І він, тупаючи важкими солдатськими чобітьми, приєднався до частини, яка все відходила й відходила в пітьму із своїми цигарками, нескінченна, як Чумацький на небі Шлях.

Уля ще роздумувала, чи сказати кому про те, що він розповів, але, видно, це було відомо не тільки йому й уже дійшло до колони.

Коли вона підступила до воза, багато машин і підвід звертали в степ, на південний схід. В тому ж напрямі посунули валкою біженці.

— Доведеться на Лиху,— почувся хрипкий голос Валька. Батько Вккторів про щось його спитав.

— Навіщо розлучатися, поїдьмо разом, коли вже доля зв'язала нас,— сказав Валько.

Світанок застав їх уже в степу без дороги.

Він був такий прекрасний у відкритому степу, цей світанок,— просвітліле небо над неозорими просторами хлібів, тут майже не займаних, ясно-зелена отава на дні балок, посріблена росою, в крапельках якої райдужно відбивалось плинучи вздовж балок, ніжне світло сонця, що вставала просто на людей. Але тим печальніший у світлі цього раннього ранку вигляд мали змучені, заспані, змарнілі обличчя дітей і хмурні, зім'яті, повні тривоги обличчя дорослих.

Уля побачила завідувачку дитячого будинку, в тих її наскрізь пропорошених гумових ботах, надягнених просто на панчохи. Лице в завідувачки все почорніло. Цілу дорогу вона йшла пішки і тільки з ночі підсіла на одну з підвід. Донецьке сонце, здавалось, висушило й випалило її дотла. Цю ніч вона, видно, також не спала і вже весь час мовчала, все робила машинально, в пронизливих невидющих її очах був потойбічний, не тутешнього світу вираз.

З самого ранку в повітрі, не змовкаючи, стояв гуркіт моторів. Літаків не було видно, але попереду зліва весь час гупали громохкі бомбові удари, що струшували повітря, та інколи десь дуже далеко торохкотіли кулемети в небі.

Там, над Дінцем і Каменськом, не видні звідси,, а тільки чутні, розгортались повітряні бої. І тільки один раз люди вздріли попереду німецький пікірувальник, що, скинувши бомби, одходив низом.

Олег раптом зіскочив з брички й підождав, поки віз наздожене його.

— Подумайте тільки, ні, тільки подумайте,—сказав він, ідучи поряд з возом, тримаючись за край його і дивлячись на товаришів великими зволожілими очима,— якщо німці т Дінцем, а ця частина, яка йшла з нами, затримує їх у К-ь менську,— їй уже не вийти, і цим автоматникам, і цьому хлопцеві чудесному, що всіх веселив, і цьому генералові, усім їм уже не вийти! І вони, звісно, знали це, коли йшли, вони знали це! — схвильовано казав Олег.

Думка про те, що Каюткін прощався з нею перед смертю, так і пронизала серце Улі, і вона вся спалахнула від сорому, коли згадала те, що сказала йому. Але чистий внутрішній голос говорив їй, що вона не сказала нічого такого, що було б тяжко згадати Каюткіну, коли він зустріне свій смертний час.

Розділ сьомий

Біженці все ще йшли через Краснодон, і над містом ще стояли хмари куряви, що вкривала одежу людей, квіти, листя лопухів та гарбузів брудно-чорно-рудим шаром.

За парком гримотів туди-сюди по колії поїзд, що визбирував од шахти до шахти устаткування, яке ще можна було вивезти. Чули всі сопіння паровоза, свистки, дудку стрілочника. Звідти, з переїзду, долинали збуджені людські голоси, шарудіння багатьох ніг по пилюзі, гурчання машин і гуркіт коліс артилерії на помості,— ще відступали військові частини. І чути було то в тому, то в іншому напрямі за пагорбами дальній лункий грім гарматних залпів, неначе там, за цими пагорбами, в неосяжному просторі степу перекочували з місця на місце величезну, з боками до неба, порожню бочку.

На широкій вулиці, що впиралась у ворота парку, біля двоповерхового кам'яного будинку тресту "Краснодонвугіл-ля" ще стояла вантажна машина, і люди, чоловіки й жінки, виносили через головні двері рештки майна тресту й вантажили їх на машину.

Люди працювали спокійно, швидко, мовчки. їхні обличчя, з виразом похмурої заклопотаності, і руки, набряклі від тягання важких речей, були брудні й вологі. А трохи осторонь, під самими вікнами тресту, стояли юнак і дівчина й розмовляли так захоплено й віддано, що видно було — і вантажна ця машина, і спітнілі брудні люди, і все, що діялось довкола, не було й не могло бути для них важливішим від того, про віщо вони говорили.

Дівчина в рожевій кофті й у жовтих туфлях на босу ногу була велика, повна, русява, з темними, матово-блискучими, як мигдалини, ледь косуватими очима. Через те що вона була косувата, вона дивилась на юнака трохи збоку, повернувши на білій повній атласній шиї піднесену вгору точену голову.

Юнак був цибатий, незграбний, сутулуватий, у синій, багато разів праній косоворотці з короткими для його довгих рук рукавами, підперезаній вузеньким ремінцем, у сірих, в коричневу смужку, короткуватих штанцях і в тапочках на босу ногу. Довге пряме темне волосся не слухалось його, коли він говорив, спадало на лоба, на вуха, і він раз у раз одкидав його рвучким рухом голови. Обличчя його пале-жало до того типу блідих облич, яких майже не бере загар. До того ж юнак був явно соромливий. Але у виразі його обличчя сяяло стільки природного гумору і водночас затаєного натхнення, яке, здавалось, от-от спалахне, що це хвилювало дівчину: вона дивилася йому в обличчя невідступно.

їм було байдужісінько, чи слухають їх, чи дивляться на них люди. Але за ними стежили.

Навскоси через вулицю, біля хвіртки стандартного будинку, стояла дуже побита, подекуди поруділа, подекуди витерта до якогось бляшаного блиску, ніби їй, як євангельському верблюдові, довелось-таки обдерти боки, пролазячи крізь вухо голки, чорна легкова машина старої конструкції, високо поставлена на колесах. Це було перше дітище радянського автомобілебудування, що всюди вже вийшло з ужитку і по-простому звалося газиком.

Так, це був газик — із тих, що пройшли тисячі, десятки тисяч кілометрів по степах Дону й Казахстану і по тундрах Півночі, що видирались мало чи не по козиних стежках на гори Кавказу й Паміру, що пробирались у тайгові нетрі Алтаю й Сіхоте-Аліню, обслужували будівництво Дніпровської греблі та Сталінградського тракторного й Магнітобуду, що підвозили Чухновського та його товаришів до північного аеродрому для врятування експедиції Нобіле і крізь хуртовини й тороси повзли по амурській крижаній трасі на підмогу першим будівникам Комсомольська,— одним словом, це був газик із тих, які, напружуючи сили, витягли на своїй спині всю першу п'ятилітку, витягли, застаріли й поступились місцем досконалішим машинам, дітищам тих самих заводів, що їх вони витягли.

Газик, який стояв коло стандартного будинку, був закритий газик-лімузин. Всередині в ньому, біля заднього сидіння, в ногах, стояв довгий важкий ящик; збоку, впоперек сидіння та ящика, лежали два чемодани, один на одному; поверх них, аж під дашком,— два туго напхані рюкзаки; до них притулені були два автомати ППШ з надітими дисками, і ще поряд лежали диски. А на сидіння, котре лишалось вільним, сіла білява засмагла жінка з строгими рисами обличчя, в цупкій дорожній сукні невиразного від частого перебування під сонцем та дощем кольору. їй уже ніде було вільно поставити ноги, і вона, заклавши одну на одну, ледве вмістила їх між ящиком та дверцятами.

Жінка неспокійно поглядала в наскрізні отвори дверцят лімузина,— скла у дверцятах давно вже не було,— то на ганок стандартного будинку, то на вантажену біля тресту машину. Видно було, що жінка дожидає когось, дожидає досить довго, і їй неприємно, що люди, які вантажать машину, можуть бачити й цей самотній лімузин, і її, жінку, в лімузині. Занепокоєння, як тінь, перебігало по її строгому обличчю, потім вона знов одкидалась на сидіння і крізь отвір у дверцятах пильно й задумливо дивилась на юнака і дівчину, що розмовляли під вікнами тресту. Поступово риси її обличчя лагіднішали, і, не помічений нею самою, слабенький відгук доброї й сумної усмішки виникав у її сірих очах та на її твердих, різко окреслених губах.

Жінці було тридцять років, і вона не знала, що цей вираз доброго жалю та суму, який виникав на лиці її, коли вона дивилась на юнака та дівчину, тільки й був виразом того, що їй уже тридцять років і що вона не може бути такою, як оці юнак і дівчина.

Незважаючи на все, що діялось довкола та й у всьому світі, юпак і дівчина освідчувалися в коханні. Вони не могли не освідчитись, бо чекала їх розлука. Але вони освідчувались у коханні, як освідчуються лише в юності, тобто говорили геть про все, крім кохання.

— Я така рада, Ванечко, що ти прийшов, наче тягар у мене з душі спав,— говорила вона, блискаючи на нього мерехтливими очима, з косим оцим поворотом голови, за який милішого для хлопця не було нічого в світі,— я вже думала, ми поїдемо, і тебе я так і не побачу...

— Але ти розумієш, чому я не заходив цими днями? — питав він глухуватим баском, згори вниз дивлячись на неї короткозорими очима, в яких, мов жар під попелом, жевріло натхнення, що могло от-от спалахнути.— Ні, я знаю, ги все розумієш...