Молода гвардія - Сторінка 29

Але в цю хвилину бабуся була без окулярів.

Вона працювала з особливою — подвоєною, потроєною — енергією, поліна з грюкотом летіли на всі боки. Вираз обличчя й усієї бабусиної постаті був приблизно такий: "Чорт би забрав отих німців, і чорт би забрав вас усіх, коли боїтесь ви німців! Я краще колотиму ці дрова... крах... крах... І нехай ці поліна, чорт би їх забрав, летять на всі боки! Так, я краще грюкатиму цим поліняччям, ніж дійду до вашого принизливого стану. А якщо мені за це судилося загинути, то хай мене чорт забере, я вже стара й смерті не боюсь... крах... крах..."

І бабуся Віра, загнавши колун в сучкувату поліняку, раптом розмахнулась усією полінякою через плече та як гахнула обухом,— поліно так і брязнуло на дві половини, одна з яких мало не збила Марію Андріївну з ніг.

Саме тому бабуся Віра й побачила Марію Андріївну, примружилась, упізнала її і, відкинувши колун, сказала своїм гучним голосом, який пролунав, здавалось, на всю вулицю:

—— А, Маріє, чи пак — Маріє Андріївно! Ото діло, ото добре, що зайшла, не погребувала! А то вже дочка моя, Лепа, третю добу в подушку вткнулася й реве, як та білуга. Я їй кажу: "Та скільки ж у тобі сліз?" Заходьте, будьте ласкаві...

Марія Андріївна і злякалась її гучного голосу, і водночас він якось підбадьорив її,— адже вона сама любила говорити голосно... Але все-таки вона спитала тихо і з побоюванням:

— А наші виїхали? — і вказала на квартиру вчителя.

— Сам десь виїхав, а сім'я тутечки, і теж ревуть. Може, поснідаєте аі мною? Я такого борщу наварила з бурячками, та ніхто не хоче їсти.

Ні, вона, як завжди, лишалася на висоті, бабуся Віра, бурлачка. Вона була дочкою сільського столяра, родом з Полтавщини. Чоловік її, сам з Києва, робітник-путіловець, після першої світової війни, з якої він прийшов дуже поранений, осів у їхнім селі. Бувши замужем, бабуся Віра вийшла на самостійну дорогу, стала делегаткою на селі, працювала в комнезамі, потім пішла на службу до лікарні. І смерть чоловіка не зломила її, а ще більше розвинула в ній цю рису самостійності. Тепер вона вже, правда, не служила, а жила на пенсії, але ще й нині могла, коли треба, подати свій владний голос. Бабуся Віра вже років дванадцять була партійна.

Олена Миколаївна, Олегова мати, лежала на ліжку вниз обличчям, у пожмаканім квітчастім платті, з голими ногами, і її світло-русяві пишні коси, які в звичайний час увінчували її голову великою химерною зачіскою, тепер не вкладені, прикривали мало не до п'ят усе її маленьке, з розвиненими формами молодої, гарної та сильної жінки тіло.

Коли бабуся Віра й Марія Андріївна ввійшли до світлиці, Олена Миколаївна одірвала від подушки заплакане вилицювате обличчя з добрими, розумними, лагідними, підпухлими очима і, скрикнувши, кинулась до Марії Андріївни в обійми. Вони обнялись, припали одна до одної, поцілувалися, заплакали, потім засміялись. Вони раді були, що в ці страшні дні могли так ставитись одна до одної, так розуміти й поділяти спільне горе. Вони плакали й сміялись, а бабуся Віра, впершись жилавими руками в боки, хитала своєю кучерявою головою Данте Аліг'єрі та все повторювала:

— От дурні так дурні: то плачуть, то сміються! Сміятись ніби й нема чого, а наплакатись ми ще встигнемо всі...

І в цей час до слуху жінок долинув з вулиці чудний наростаючий шум, ніби гуркіт безлічі моторів, супроводжуваний злісним і теж наростаючим надривним гавкотом собак,— схоже було, що по всьому місту показилися собаки.

5*

131

Олена Миколаївна та Марія Андріївна відхилились одна від одної. І бабуся опустила руки, і її смагляве худе обличчя зблідло. Якусь мить вони постояли, усвідомити не сміючи, що це за звуки, але вони вже знали, що це за звуки. І раптом усі троє — перша бабуся, за нею Марія Андріївна, за нею Олена Миколаївна — вибігли в палісадник і, не змовляючись, чуттям розуміючи, як це треба зробити, побігли не до хвіртки, а між грядками, крізь соняшники, до кущів жасмину, посадженого вздовж паркана.

Шум безлічі машин, розростаючись, долинав з нижньої частини міста. Колеса машин уже гуркотіли по дошках, десь на другім переїзді, що його не видно було звідсіля. І раптом у кінці вулиці, на в'їзді, виникла сіра легкова машина без верху і, відбивши склом на повороті сліпуче сонце, поволі покотила вулицею до жінок, що стояли біля кущів жасмину. В машині прямо, суворо, нерухомо сиділи військові в сірому, в сірих кашкетах з високо піднятою передньою частиною наголовка.

За цією машиною сунуло ще кілька легкових машин. Вони йшли з переїзду на вулицю і одна по одній нехутко котили сюди, до парку.

Олена Миколаївна, не зводячи очей з цих машин, раптом гарячковими рухами маленьких з трохи потовщеними суглобами пальців підхопила одну, потім другу косу і почала обкручувати навколо голови. Вона зробила це дуже швидко, цілком машинально, і виявивши, що в неї з собою немає шпильок, стояла на місці й дивилась на вулицю, притримуючи коси на голові обома руками.

А Марія Андріївна, легко скрикнувши, кинулась од куща жасмину, 8а яким вона стояла, не до хвіртки на вулицю, а назад, до будинку. Вона оббігла будинок з того краю, де жив учитель, і через другу хвіртку вибігла на вулицю, паралельну тій, якою йшли німці. Ця вулиця була порожня, і цією вулицею Марія Андріївна побігла додому.

— Пробач, я вже не маю сили тебе підготувати... Кріпись. Тобі треба негайно сховатись... Вони можуть от-от ринути в нашу вулицю! — говорила Марія Андріївна чоловікові.

Вона задихалась, прикладала руку до серця, але, як усі здорові люди, вона була така червона й спітніла від бігу, що цей зовнішній вигляд її хвилювання не відповідав страшному змістові того, що вона говорила.

— Німці? — тихо сказала Люся з таким недитячим виразом жаху в голосі, що Марія Андріївна раптом замовкла, глянула на дочку й розгублено повела очима навколо.

— Де Валя? — спитала вона.

Чоловік Марії Андріївни стояв з блідими губами й мовчав.

— Я розкажу, я все бачила,— незвичайно тихо й серйозно сказала Люся.— Вона читала в саду, а якийсь хлопчик, уже дорослий, перескочив через паркан. Вона лежала, а потім сіла, і вони все розмовляли, а потім вона схопилась, і вони перелізли через паркан, і побігли.

— Куди побігли? — з напругою в очах спитала Марія Андріївна.

— До парку.., Плед залишився, і подушка,^ і книжка. Я думала, що вона зараз повернеться, вийшла й стала стерегти, а вона не вернулась, і я все додому занесла.

— Боже мій...— сказала Марія Андріївна й важко опустилась на підлогу.

Розділ сімнадцятий

Бабуся Віра та Олена Миколаївна стояли й стояли в кущах жасмину й дивились, як, сповнюючи собою та своїм гуркотом вулицю, ревучи на в'їзді, вдирались одна по одній величезні, високі, довгі вантажні машини, в яких рядами, в куртках сірого кольору, в сірих брудних пілотках, спітнілі, засмаглі, закурені, сиділи німецькі солдати, тримаючи поміж ніг рушниці. Собаки з усіх дворів, люто гавкаючи, кидались на машини й стрибали навколо в густій рудій куряві.

Передні машини з офіцерами вже дійшли до палісадника коло дому Кошових, як раптом за спиною в жінок розляглось люте гавкання, і чорний кудлатий пес, кульовою блискавкою промчавши поміж соняшниками, перескочив через низеньку горожу палісадника і, низько підвиваючи, гавкаючи хрипко й гучно, по-старечому, затанцював коло передньої машини.

Жінки з жахом перезирнулись. їм здалося, що зараз має статися щось жахливе. Але нічого жахливого не сталося. Машина проїхала далі, аж до парку, й зупинилась коло будинку тресту "Краснодонвугілля", куди слідом за нею підійшли й інші легкові машини. В цей час вантажні машини з солдатами вже заповнили всю вулицю. Солдати стрибали з машин, розминали руки й ноги і з незвичним для руського вуха, галасливим, різким гомоном розходились по дворах, палісадниках, стукали в двері. Чорний кудлатий пес, розгублений, стояв біля хвіртки й непевно гавкав на всю вулицю.

Офіцери стояли коло будинку тресту, курили, денщики вносили в приміщення чемодани. Маленький офіцер з товстим черевцем і так високо задертим наголовком кашкета, що голова при ньому вже нічого не значила, порядкував при розвантаженні машин. Молоденький офіцер на неприродно довгих ногах у супроводі солдата, здоровенного, незграбпого, в грубих черевиках, у пілотці на світлім, яскравого палевого кольору волоссі, хутко перебіг навскоси через вулицю, в будинок, де жив Проценко. Та за хвилину й офіцер, і солдат вийшли відтіля й хутко звернули до хвіртки сусідньої садиби. В цьому сусідньому будинку жили також працівники обкому, але вони кілька день тому виїхали разом з господарями квартири. Офіцер і солдат вийшли з палісадника й подались до хвіртки в двір Кошових.

Нарешті чорний кудлатий пес таки побачив цілком реального противника, що сунув просто на нього, і з гавкотом кинувся на молоденького офіцера. Офіцер зупинився на довгих розставлених ногах, на. обличчі його виник хлоп'ячий вираз, він вилаявся крізь зуби, потім витяг з кобури револьвер і сливе впритул вистрелив у собаку. Пес ткнувся носом у землю, з виттям трохи проповз назустріч офіцерові й витягся.

— Собаку вбили... Що ж це воно буде? — сказала бабуся Віра.

Офіцери біля будинку тресту й солдати на вулиці озирнулись на постріл, але, побачивши вбитого собаку, повернулись до своїх занять. Поодинокі постріли лунали то тут, то там. Офіцер у супроводі здоровенного денщика з палевою головою вже відчиняв хвіртку в двір до Кошових.

Бабуся Віра, нерухомо й прямо несучи свою голову Дайте Аліг'єрі, пішла назустріч їм, а Олена Миколаївна залишилася в кущах жасмину, придержуючи обома руками вкладені круг голови світло-русяві коси.

Зупинившись на довгих ногах проти бабусі і, хоч бабуся теж була висока, згори вниз дивлячись на неї холодними, безбарвними очима, офіцер спитав:

— Хто буде показать вашу квартиру?

Він сказав це, гадаючи, що розмовляв дуже правильно російською мовою, і перевів свій погляд з бабусі на Олену Миколаївну, яка, піднявши руки, стояла в кущах жасмину, а потім знов на бабусю.

— Що ж ти, Лено? Йди покажи,—— збентежено сказала бабуся хрипким голосом.

Олена Миколаївна, придержуючи руками коси, пішла між грядками до хати.

Офіцер який час здивовано зиркав на неї, потім знову перевів погляд на бабусю.

— Ну? — сказав він, підвівши світлі брови, і його юне випещене обличчя панича набрало капризного виразу.

Бабуся, незвично дрібочучи ногами, майже побігла цо будинку.