Молода гвардія - Сторінка 78

А Уля з жахливим усвідомленням неминучості того, що мало статися,— вона розм'якла й подорослішала,— з почуттям водночас дитячим і материнським, мовчки все гладила й гладила русяву Валину голівку.

При світлі каганчика в темній кімнаті тільки й видно було їхні обличчя та руки — двох дівчат і старенької матері.

Якби ніколи цього не бачити! Цього прощання Валі та її мами, цієї безконечної путі з чемоданом під завивання вітру, цих останніх обіймів перед цепом німецьких солдатів!

Але все це було, було... Все це ще триває... Уля стояла біля самого цепу німецьких солдатів, не зводячи погляду з дверей біржі, і обличчя її було сповнене похмурої сили.

Юнаки, дівчата, молоді жінки, які проходили за лінію солдатів, з наказу товстого єфрейтора лишали на майданчику біля стіни свої клунки та чемодани,— казали, буцім речі привезуть машиною,— і входили в приміщення. Німчинова під наглядом обер-лейтенанта видавала їм картку, єдиний документ, який протягом подорожі засвідчував їхню особу для першого-ліпшого представника німецької влади. На картці не було ні імені, ні прізвища її власника, а тільки номер і назва міста. З цією карткою вони виходили з приміщення, і єфрейтор ставив їх на місця в шерегах уздовж майдану.

От вийшла й Валя Філатова, пошукала очима подругу й ступила кілька кроків до неї, але єфрейтор спинив її рукою і підштовхнув до шерег, що саме шикувались. Валя потрапила в третю, а може, й четверту шерегу, в дальній кінець, і подруги більше не могли бачити одна одну.

Горе цієї немислимої розлуки дало людям право на вияв любові. Жінки в натовпі намагались прорватися крізь кордон, вигукували останні слова прощання або поради дітям. А молоді у шерегах, здебільшого дівчата, вже, либонь, належали до іншого світу: вони відповідали впівголоса, або просто помахом хустинки, або мовчки, з сльозами, що текли по щоках, дивились і дивились на дорогі обличчя.

Але ось обер-лейтенант Шпрік вийшов з приміщення з великим жовтим пакетом у руці. Натовп притих. Усі погляди звернулись до нього.

— Still gestanden! 1 — скомандував обер-лейтенант.

— Still gestanden! — повторив товстий єфрейтор жахливим голосом.

У колоні все завмерло. Обер-лейтенант Шпрік ішов перед першою шерегою і, тикаючи товстим пальцем у кожного переднього з чотирьох, що стояли один за одним, перелічив усіх: у колоні було понад двісті чоловік.

Обер-лейтенант передав пакет товстому єфрейторові і змахнув рукою. Група солдатів кинулась розчищати дорогу, загачену натовпом. Колона по команді єфрейтора повернулася, заколивалась і поволі, немов нехотя, рушила дорогою в супроводі конвойних, з товстим єфрейтором попереду.

Юрба, відтручувана солдатами, ринула обабіч колони й слідом за нею, і плач, зойки та крики злилися в один протяжний стогін, підхоплений вітром.

Уля, на ходу стаючи навшпиньки, все намагалась відшукати Валю в колоні і нарешті побачила її.

Валя, широко розкривши очі, озиралась по боках колони, шукаючи подругу, і в її погляді був вираз муки від того, що в останню хвилину вона не могла побачити Улю.

— Я тут, Валечко, я тут, я з тобою!..— кричала Уля, відштовхувана юрбою.

Але Валя не бачила й не чула її і все озиралася з цим болісним виразом.

Уля, все далі відстаючи від колони, кілька разів ще побачила Валине обличчя, потім колона за будинком "скаженого пана" спустилась до другого переїзду, і Валі не стало видно.

— Уляно! — сказала Ніна Іванцова, зненацька виникпш перед Улею.— Я тебе шукаю. Сьогодні о п'ятій у Кашука... Любка приїхала.

Уля, не чуючи, мовчки дивилась на Ніну чорними, страшними очима.

Розділ сороковий

Олег, трохи зблідши, витяг із внутрішньої кишені піджака записну книжку і, зосереджено гортаючи її, сів до столу, на якому стояли пляшка з горілкою, кухлі й тарілки без ніякої закуски, і всі, змовкши, з серйозними обличчями, теж посідали: хто до столу, хто на диван. Всі мовчки дивились на Олега.

1 Струпко! (Нім.)

Ще вчора вони були просто шкільні товариші, безтурботні й пустотливі, і от з того дня, як вони дали клятву, кожен з них ніби попрощався з собою колишнім. Вони немов розірвали колишній безвідповідальний дружній зв'язок, щоб вступити в новий, вищий зв'язок — дружби по спільноті думки, дружби по організації, дружби по крові, яку кожен поклявся пролити в ім'я визволення рідної землі.

Велика кімната в квартирі Кошових, така сама, як у всіх стандартних будинках, з нефарбованими лутками, де лежали недозрілі помідори, з горіховим диваном, на якому стелили Олегові, з ліжком Олени Миколаївни, де височіла купа підбитих подушок, покритих мереживною накидкою,— ця кімната ще нагадувала їм безтурботне життя в батьківській домівці і заразом була вже конспіративною квартирою.

І Олег був уже не Олег, а Капгук: це було прізвище вітчима, замолоду досить відомого на Україні партизана, а в останній рік перед смертю — завідувача земельного відділу в Каневі. Олег прибрав собі за кличку його прізвище; з ним у нього зв'язані були перші героїчні уявлення про партизанську боротьбу і все те мужнє виховання — з роботою в полі, полюванням, кіньми, човнами на Дніпрі,— яке дав йому вітчим.

Він розгорнув сторінку, записав, що слід, умовними позначками, і надав слово Любці Шевцовій.

Любка встала з дивана й примружилась. їй уявився весь її шлях, повний таких неймовірних труднощів, небезпек, зустрічей, пригод,— їх не можна було б переповісти й за дві ночі.

Ще вчора вдень вона стояла на перехресті доріг з цим чемоданом, який став заважкий для її руки, а тепер знову була серед своїх друзів.

Як вона зарані й зговорилася з Олегом, Любка насамперед переказала членам штабу все, що Йван Федорович розповів їй про Стаховича. Вона, звісно, не назвала ймення Йвана Федоровича, хоч і зразу впізнала його,— сказала, що зустріла випадково чоловіка, який був із Стаховичем у загоні.

Любка була дівчина пряма й безстрашна і навіть по-своєму жорстока в тих випадках, коли вона кого-небудь не любила. І вона не приховала припущення цього чоловіка, що Стахович міг побувати в руках у німців.

Поки вона розповідала все це, члени штабу боялись навіть глянути на Стаховича. А він сидів, зовні спокійний, поклавши на стіл худі руки, й просто дивився перед собою,— вираз обличчя в нього був сильний. Але при останніх словах Любки він зразу змінився.

Напруження, в якому він тримав себе, спало, губи й руки його розтулились, і він раптом ображено й здивовано і заразом відкрито обвів усіх очима й зразу став схожий на хлопчика.

— Він... він так сказав?.. Він міг таке подумати? — кілька разів повторив він, дивлячись Любці в очі з тим ображеним дитячим виразом.

Всі мовчали, і він опустив обличчя в долоні й трохи так посидів. Потім одняв від обличчя руки й тихо сказав:

— На мене впало таке підозріння, що я... Чом же він тобі не розповів, як нас уже тиждень ганяли й казали, що треба розходитись по групах? — спитав він, звівши очі на Любку, і знов одкрито оглянув усіх.— Я, коли лежав у кущах, подумав: вони йдуть на прорив, щоб урятуватись, і більшість, коли не всі, загинуть, і я, може, загину разом з ними, а я можу врятуватись, бути ще корисним... Це я тоді так подумав... Я тепер, звичайно, розумію, що це викрут. Огонь був такий... дуже страшно,— наївно сказав Стахович.— Але все-таки я не вважаю, що вчинив надто великий злочин... Адже вони також рятували себе... Уже стемніло, і я подумав: плаваю я добре, мене одного німці можуть і не помітити... Коли всі втекли, я ще полежав трохи, огонь тут припинився, потім схопився в іншому місці, дуже сильний. Я подумав: пора, і поплив на спині, тільки ніс на поверхні,— плаваю я добре,— спочатку до середини, а потім за течією. От як я врятувався!.. А таке підозріння. Хіба це можна?.. Адже й він сам, той чоловік, зрештою, також урятувався?.. Я подумав: раз я плаваю добре, я це використаю. І поплив собі на спині. От як я врятувався!..

Стахович сидів скуйовджений і скидався на хлопчика.

— Припустімо, так,— ну, ти врятувався,— сказав Ваня Земнухов,— а чому ти.нам сказав, що тебе послано від штабу загону?

— Бо мене, правда, хотіли послати... Я подумав: коли я залишився живий, ніщо ж не касується!.. Зрештою я ж не просто рятував шкуру, я ж хотів і хочу боротись проти загарбників. У мене є досвід, я ж брав участь в організації загону й побував у боях,— от чому я так сказав!

У всіх було так тяжко на душі, що після пояснень Стаховича всі відчули деяку полегкість. І все-таки це була дуже прикра історія. І треба ж їй трапитись!

Всі розуміли, що Стахович каже правду. Але відчували, що вчинив погано й погано розповідає про свій вчинок, а було це прикро та незрозуміло, і вони не знали, що робити з ним.

Стахович і насправді не був чужою людиною. Він не був

і кар'єристом чи людиною, що шукає особистої вигоди. А він був з породи юнаків, з дитячих років наближених до значних людей і зіпсованих постійним запозиченням деяких зовнішніх виявів їхньої влади в таку пору його життя, коли він ще не міг розуміти істинного змісту й призначення народної влади й того, що право на владу ці люди заробили наполегливою працею та вихованням характеру.

Здібного хлопчика, якому все давалось легко, його ще на шкільній лаві помітили значні в городі люди, помітили тому, що його брати, комуністи, теж були значні люди. Змалку перебуваючи серед цих людей, звикши серед своїх однолітків говорити про цих людей, як про рівних собі, поверхово начитаний, вміючи легко висловлювати усно й на письмі не свої думки, яких він іще не міг виснувати, а чужі, які він часто чув, він, іще нічого в житті не зробивши, був серед працівників районного комітету комсомолу відомий як активіст. А рядові комсомольці, що особисто його не знали, бачивши на всіх зборах тільки в президії чи на трибуні, звикли вважати його чи то за районного, чи то за обласного працівника. Не розуміючи справжнього змісту діяльності ти1: людей, серед яких він жив, він добре орієнтувався в їх особистих і службових стосунках, хто з ким суперничає і хто кого підтримує, і створив собі хибне уявлення і про мистецтво влади, немовби воно полягає не в служінні народові, а в спритнім маневруванні одних людей щодо інших, щоб тебе підтримувало якнайбільше людей.

Він запозичав у цих працівників манеру насмішкувато-зверхнього поводження одного з одним, їхню грубувату прямоту й незалежність міркувань, не розуміючи, яке велике й трудне життя стоїть за цією манерою.