Молода гвардія - Сторінка 88

Але ми ще не дозріли для таких операцій,— зауважила вона спокійним та вільним грудним голосом.

— І я теж так думаю,— сказав Анатолій.— Треба те робити, що простіше й найближче до мети.

Надвечір другого дня вони зійшлися поодинці в лісі під хутором Погорілим, на березі Дінця, п'ятеро — Анатолій та Віктор, їхні товариші по школі Володя Рагозін, Женя Шепелев, наймолодший із них, і Борис Главан. Всі були озброєні револьверами. Віктор мав ще старовинну батьківську фінку, яку тепер носив на поясі під оксамитною курточкою. Борис Главан прихопив обценьки, "фомку" й викрутку.

Стояла свіжа безмісячна зоряна ніч ранньої південної осені. Хлопці лежали під правим крутим берегом річки.

Чагарник, що підступив тут до самого берега, ворушився над ними, ріка світліла трохи й текла майже безшумно, тільки десь нижче, біля обваленого берега, тихі струмені її, чи то просочуючись крізь шпари обваленої землі, чи то за-тягаючи й знов відпускаючи якусь лозинку, породжували звук, схожий на смоктання та прицмокування, немовби теля ссало матку. Протилежний низький степовий берег десь губився в каламутній, ледь сріблястій імлі.

Вони чекали півночі, коли зміниться варта.

Така була таємнича і прекрасна ця ніч ранньої осені з ледь сріблястим туманним серпанком за рікою і з цим посмоктуванням та прицмокуванням, з якимось дитячим звуком, що кожен із хлопців не міг позбутися дивного почуття: невже ж їм прийдеться покинути й річку, й цей звук і вступити в боротьбу з німецьким вартовим, з якимись дротяними загородженнями, замками? Адже й ріка, і цей звук,— все це було таке близьке й знайоме їм, а те, що вони мали намір зробити, вони мусили робити вперше,— ніхто з них навіть не уявляв собі, як це буде. Але вони ховали один від одного це почуття й пошепки розмовляли про те, що було їм близьке.

— Вітю, ти пам'ятаєш це місце? Адже це те саме, правда? — спитав Анатолій.

— Ні, те трохи нижче, он, де обвалилося, де смокче. Адже мені довелося з того берега пливти, я вже боявся, що тебе потягне нижче, просто у вир.

— Заднім числом сказати, я все-таки дуже злякався,— з дитячою усмішкою сказав Анатолій.— Я ж тоді вже майже захлинувся.

— Ми з Женькою Мошковим виходимо з лісу і — ах, чорт забирай! І я, головне, ще й плавати не вмів,— озвався дуже худий, довготелесий хлопець Володя Рагозін у насуненій на очі кепці з таким довгим козирком, що зовсім не видно було обличчя.— Ні, якби Женька Мошков не кинувся з кручі просто в одежі, тобі його не витягти б,— сказав він Вікторові.

— Звісно ж, не витягти,— признався Віктор.— А що було ще чути про Мошкова?

— Нічого,— сказав Рагозін.— Та що, молодший лейт<з-нант, ще й у піхоті! Це ж низовий командир, вони, брат, гинуть, як мухи...

— Ні, у вас Донець — тихий, от у нас Дністер — ото річка! — підвівшись на лікті, зітхнув Боря Главан, блиснувши в пітьмі білими зубами.— Бистрий! Красень! У нас, коли втопишся, не врятуєшся. І потім, слухай, що це у вас за ліс? Ми теж у степу живемо, але в нас такий ліс по Дністру!

Осокори, тиси — не обіймеш, верховіття — попід саме небо...

— Отам би й шив,— сказав Женя Шепелев.— Це все-таки обурлива річ, що не щастить людям там жити, де їм подобається... Всі ці війни і взагалі... А то жили б собі кожен, де кому подобається. Подобається в Бразілії — будь ласка. Я собі жив би спокійно в Донбасі. Мені тут особисто дуже подобається.

— Ні, слухай: якщо вже хочеш жити справді спокійно, приїзди, коли настане мир, до нас у Сороку, в повітове наше місто, а ще краще до мого села, у нього, брат, і назва гучна, історична — Царград,— сказав Главан, тихо сміючись.— Тільки приїзди, знаєш, не на клопітну посаду. Не дай бог, скажімо, на посаду уповноваженого Заготскоту! Приїзди головою місцевого товариства Червоного хреста. Будеш утримувати самі тільки перукарні, робити зовсім нічого, знай винце попивай. Ні, їй-богу, посада на заздрість! — весело говорив Главан.

— Тихше ти, розвеселився! — добродушно гримнув Анатолій.

І знов почули вони той самий звук: посмоктування й прицмокування на річці.

— Пора...— сказав Анатолій.

І те просте, натуральне відчуття природи й щастя жити, яке щойно володіло ними, зразу їх покинуло.

Краєм просіки, обминаючи відкриті ділянки, один за одним, на чолі з Віктором, що знав тут кожен кущ, вони ввійшли в гай, за яким стояв не видний звідси барак. Тут вони полежали трохи, прислухались. Дивна тиша панувала довкола. Віктор подав знак рукою, і вони поповзли.

І от вони лежали вже на самому узліссі. Барак, високий, з односкатним дахом, чорнів перед ними, звичайний барак, але в ньому тримали людей, і він здавався похмурим, жахливим. Місцевість навколо барака була зовсім гола. Зліва од барака темніла постать вартового. Ще лівіше йшла дорога, а за нею починались будиночки хутора, але їх не видно було відсіль.

Ще з півгодини лишалось до зміни сторожі, і весь цей час вони лежали, не зводячи зору з темної нерухомої постаті вартового.

Нарешті вони почули звук ходи, що наростав звідкілясь спереду зліва, і, ще й тих не бачивши, хто там ішов, почули, як двоє людей, відбиваючи крок, вийшли на дорогу й наближаються до них. Це були розводящий і змінний. їх темні постаті наблизились до вартового, який, зачувши їх, завмер у позі "струнко".

Пролунали приглушена німецька команда, брязкання зброї, гупання каблуків. Дві постаті відділились, і знову стало чути кроки по накоченій дорозі, вони все даліли, ставали глухішими й зникли в ночі.

Анатолій повернув був голову до Жетгі Шепелева, але той уже відповзав у глиб гаю. Женя мав пройти околицею хутора й зайняти позицію біля будиночка, де жила охорона.

Вартовий ходив понад горожею туди й сюди, туди й сюди, як вовк біля ґрат. Він ходив швидко, закинувши за плече гвинтівку на ремені, і чути було, як він потирає долоні: мабуть, він спросоння змерз.

Анатолій намацав руку Віктора, несподівано гарячу, й тихо потис її.

— А може, вдвох? — прошепотів він, раптом наблизивши губи до його вуха.

Це вже була дружня слабкість. Віктор заперечливо похитав головою й поповз уперед.

Анатолій, Борис Главан і Володя Рагозін, зачаївши подих, стежили за ним і за вартовий. При кожнім шереху, що йшов од Віктора, їм здавалося, що він викрив себе. Але Віктор усе далі відповзав од них, ось його оксамитна курточка зпикла в сутіні, його вже не видно й не чути було. Здавалось, от-от має статися це, і вони всі стежили за темною постаттю вартового, але вартовий ходив понад горожею туди й сюди, і нічого не відбувалось, і здавалось, що мипуло вже дуже багато часу і незабаром почне світати...

Як у дитячій напівзабутій грі, ще в піонерські часи, коли так хотілось перехитрувати товариша, що стояв на посту, Віктор повз, припавши до землі, але не волочив живота, а по черзі пересував руку, потім ногу і знову руку й ногу, тдо стали дуже гнучкі. Коли вартовий ішов до нього, Віктор завмирав; коли вартовий відходив, Віктор знову повз, стримуючи себе, щоб не повзти швидко.

Серце йому калатало, але страху не було в душі його. До того моменту, як він почав повзти, він усе примушував себе думати про батька, щоб знову й знову викликати мстиве почуття. Але тепер він зовсім забув про це: всі його душевні сили пішли на те, щоб непомітно підкрастись до вартового.

Так він доповз до самого рогу дротяної загороягі, що прямокутником облягала барак, і завмер. Вартовий дійшов до протилежного рогу й завернув назад. Віктор витяг фінку, взяв її в зуби й поповз назустріч вартовому. Очі його так звикли до темряви, що він бачив навіть дротини, і йому здавалось, що, мабуть, вартовий також звик до темряви і, коли підійде впритул до нього, побачить його па землі. Але вартовий дійшов до проходу в дротяній загорожі й зупинився.

Віктор анав, що це не звичайний прохід, а з якимось пристроєм, схожим на обмотані колючим дротом козла. Віктор напружено чекав, але вартовий, не знімаючи гвинтівки з-за плеча, сунув руки в кишені і так завмер — спиною до барака, трохи схиливши голову.

І враз Вікторові видалось те саме, що здавалось і його друзям, які з завмиранням серця ждали його дій,— йому видалось, наче спливло вже багато часу й скоро почне світати. І, не думаючи вже про те, що вартовому тепер легше його побачити і особливо почути, бо звуки власних кроків уже не приглушували йому інших звуків, Віктор поповз просто на нього. Не більше як два метри розділяло їх, а вартовий усе стояв так, засунувши руки в кишені, з гвинтівкою за плечима, схиливши голову в пілотці, трохи погойдуючись. Віктор не пам'ятав, чи проповз іще трохи, чи зразу скочив, але він був уже на ногах збоку від вартового й замірився фінкою. Вартовий розплющив очі й миттю повернув голову,— це був підстаркуватий, худорлявий німець, зарослий щетиною. Очі його набрали божевільного виразу, і він, не встигши витягти руки з кишень, тихо й дивно видихнув:

— Их...

Віктор щосили вдарив його фінкою в шию, лівіше од підборіддя. Фінка по саму колодку ввійшла в щось м'яке за ключицею. Німець упав, і Віктор упав на нього, и хотів ударити ще раз, та німець уже засіпався, і кров пішла йому з рота. Віктор сахнувся й кинув скривавлену фінку. І раптом він почав блювати з такою силою, що затулив собі рота рукавом лівої руки, щоб не було чути, як він блює.

В цю мить він побачив перед собою Анатолія, як"й тицяв йому фінку й шепотів:

— Візьми, лишиться доказ...

Віктор сховав фінку, а Рагозін ухопив його під руку я сказав:

— На дорогу!..

Віктор витяг револьвер і з Рагозіним разом вибіг на дорогу, і вони залягли тут.

Боря Главан, боячись у темряві заплутатися в цих коалах з колючим дротом, з професійною швидкістю орудуючи кусачками, зробив прохід поміж двома стовпами в огорожі. Разом з Анатолієм вони кинулись до дверей барака. Главан намацав засув,— це був звичайний залізний засув із замком. Главан увіткнув "фомку" в замок і зламав його. Вони відсунули засув і, страшенно хвилюючись, розчахнули двері. На них війнуло нестерпно важке, сморідно-тепле повітря. Люди прокинулися, хтось ворушився справа, і зліва, і попереду від них, хтось перелякано питав спросоння.

— Товариші...— подав голос Анатолій, та в бентезі пе зміг більш нічого сказати.

Пролунало кілька приглушених радісних вигуків, на них зашикали.

— Лісом тікайте до річки й понад річ/кою вгору та вниз,— сказав Анатолій, опанувавши себе.— Чи е тут Гордій Корніенко?

— Є! — відповів хтось із купи тіл, що ворушились у темряві.

— Ідіть додому, до жінки...— Анатолій вийшов із барака й став біля дверей.

— Голубе...