Молодий англієць - Сторінка 3

При цьому дядько завжди одягав небожа напрочуд ошатно й за останньою модою, і хоча вбрання зазвичай личило йому, як корові сідло, всім здавалося, що одягнений він чудово й усе йому неймовірно пасує. Щоправда, інші кавалери були трохи ображені заведеним ним новим порядком. Колись бал відкривав бургомістр власною персоною, а потім вести перед у танцях випадало молодим людям із кращих родин; але з появою приїжджого парубка все змінилося. Без зайвих слів брав він будь-яку даму за руку, ставав із нею в першу пару, робив усе, як йому заманеться, і виявлявся хазяїном, розпорядником і королем балу. Дами були в захваті від такої манери, вважаючи її досить приємною, чоловіки не наважувалися заперечувати, і небіж залишався в тому сані, до якого підніс себе сам.

Здавалося, дядечкові бали робили особливу приємність: він ока не спускав із небожа й увесь час тихенько посміювався, а коли гості квапилися до нього, розсипаючись у похвалах чемному, вихованому юнакові, він не тямився від радості, вибухав веселим сміхом і поводився, як божевільний. Ґрюнвізельці приписували такі бурхливі прояви веселості його великій любові до небожа й вважали це цілком природним. Але час від часу дядькові доводилося вдаватися до батьківської науки: у розпал найвишуканішого танцю парубок міг ні з того ні із сього одним стрибком опинитися на помості, де сидів міський оркестр, вирвати контрабас із рук капельмейстера й відчайдушно зацигикати на ньому; або він раптом ставав з ніг на руки й так танцював, а ногами дриґав у повітрі.

Тоді дядько зазвичай відводив його вбік, лаяв на всі заставки, тугіше стягував йому шийну хусточку, і небіж знову ставав шовковим.

Так поводився племінник у товаристві і на балах. Але, як це зазвичай буває, погані звички приживаються куди легше за гарні, а в новій оригінальній моді, хоч би якою безглуздою вона була, завжди щось приваблює молодь, яка ще не замислюється над собою і життям. Так сталося і в Ґрюнвізелі. Побачивши, що небожа не лають, — ба ще і вихваляють його безглузді манери, нечемний сміх і просторікування, а грубі відповіді старшим навіть вважають геніальними, молодь вирішила: "Стати таким геніальним гультяєм неважко". Досі це були старанні, ділові хлопці; тепер вони думали: "Нащо та ученість, коли неуцтво дає куди більше?". Вони відклали вбік книги і заходилися вештатися вулицями й майданами. Досі вони трималися чемно і виказували ввічливість усім, чекали, поки їх не запитають, і відповідали пристойно і скромно, тепер вони ставали на одну дошку з дорослими, базікали разом з ними, висловлювали свої думки, сміялися в обличчя самому бургомістрові, коли той щось говорив, і переконували, що знають усе краще за інших.

До тієї пори грюнвізельська молодь зневажала грубість і безглузде байдикування. Тепер хлопці наспівували пустотливих пісень, курили величезні люльки і вчащали до шинку. Вони і собі купили великі окуляри, хоча бачили чудово, начепили їх на ніс і вважали себе дорослими, бо нині були схожі на горезвісного небожа. Вдома і в гостях вони вилягалися в чоботях і острогах на канапі, в чесній компанії розгойдувалися на стільці або, підперши кулаками щоки, спиралися ліктями на стіл. Марно переконували їх матері й друзі, що все це виглядає кепсько і непристойно, — вони ж посилалися на блискучий небожів приклад. Марно доводили їм, що небожеві як англійцеві доводиться дарувати певну грубість, властиву його нації, грюнвізельська молодь стверджувала, що не менше будь-якого англійця має право бути невихованою на геніальний зразок, — одне слово, прикро було дивитися, як під впливом поганого прикладу в Ґрюнвізелі геть зійшли на пси добрі звичаї і устої.

Та недовго тішилася молодь таким грубим, розгульним життям.

Наступна подія все змінила. Зимові розваги мали закінчитися великим концертом, що його почасти підрядилися виконувати музиканти міського оркестру, почасти — майстерні грюнвізельські самоуки. Бургомістр чудово грав на віолончелі, а доктор на фаготі, аптекар, хоч і не вирізнявся справжнім даром, грав на флейті, кілька грюнвізельських дівчат розучили арії, — словом, програма була складена чудово. Втім, чужинець гадав, що такому концерту, хоч і чудовому, явно бракувало б дуету, бо без нього не обійтися в будь-якому порядному концерті. Ці слова сколотили грюнвізельців: дочка бургомістра, правда, співала, як соловей, але де ж роздобути кавалера, який міг заспівати з нею дуетом? Врешті-решт згадали старого органіста, що свого часу співав розкішним басом, але наїжджий дядечко запевняв, ніби весь цей клопіт зайвий, — його небіж чудово співає. Всі були вражені новим чудовим талантом хлопця. Йому довелося заспівати дещо для проби, і, якщо не враховувати деяких дивних звичок, які сприйняли за англійські, співав він, як ангел. Отже, похапцем розучили дует, і ось нарешті настав вечір, коли грюнвізельцям випадало тішитися звуками концерту.

На жаль, дядечко захворів і не міг бути присутнім при тріумфі свого небожа, проте він передав бургомістрові, котрий відвідав його за годину до концерту, деякі розпорядження щодо свого вихованця.

— Небіж мій — добра душа, — сказав він, — але час від часу в голову йому приходять дивні думки, і тоді він поводиться безглуздо; саме тому я вельми жалкую, що не можу побувати на концерті, мене він боїться і сам знає чому! До честі його маю сказати, що витівки ці не духовної, а радше фізичної натури, вони властиві його вдачі. Чи не буде ваша ласка, пане бургомістре, якщо йому ні з того ні з сього спаде на думку всістися на нотний пюпітр, або неодмінно провести смичком по контрабасу, або ще щось таке, — розв'язати трохи йому шийну хусточку, а якщо і це не допоможе, зняти хустку геть?

Бургомістр подякував хворому за довіру і обіцяв, якщо знадобиться, вчинити за його порадою.

Зала була повна-повнісінька, на концерт прибули не тільки грюнвізельці, а й гості зі всіх околиць. Мисливці, пастори, чиновники, поміщики та всі, хто жив на відстані трьох годин їзди, прибули з нащадками і домівцями, щоб розділити з грюнвізельцями рідкісну насолоду. Музиканти з міського оркестру трималися гідно; слідом за ними виступив бургомістр, який виконав партію на віолончелі під акомпанемент аптекаря, що грав на флейті; після них органіст із успіхом проспівав басову арію; чимало глядачів також плескали в долоні й докторові, який грав на фаготі.

Перший відділ скінчився, і всі нетерпляче чекали на другий, у якому молодий гість і бургомістрова дочка мали виконати дует. Небіж з'явився в шикарному вбранні і вже давно привертав увагу всіх. Не довго думаючи, розвалився він на прекрасному кріслі, призначеному для якоїсь графині, яка мешкає у сусідстві, витягнув ноги і, не задовольняючись великими окулярами, розглядав усіх у страшенно великий бінокль, і ще грався з величезним собацюрою, якого прихопив із собою попри заборону вводити до зали собак. Графиня, для якої було приготовано крісло, увійшла до зали, проте небіж і не подумав підвестись і поступитись їй місцем, — навпаки, хлопець усівся ще зручніше, і ніхто не наважився йому зауважити; а шляхетній пані довелося сидіти на звичайнісінькому солом'яному стільці серед дівчат нашого міста, чим, як то кажуть, вона залишилася вельми незадоволеною.

Під час довершеної гри бургомістра, під час чудової басової арії органіста, навіть під час фантазії, виконаної доктором на фаготі, коли всі слухали, затамувавши дух, небіж наказував собаці принести йому носову хустинку або голосно базікав із сусідами, так що ті, хто його не знав, вражалися такій дивній поведінці.

Тож не було нічого дивного в тому, що всі з цікавістю чекали, як він виконає дует. Почався другий відділ; музиканти міського оркестру зіграли невеликий номер, бургомістр у супроводі дочки підійшов до хлопця, передав йому ноти і сказав:

— Мосьє! Чи не завгодно вам виступити в дуеті?

Молодик розреготався, вишкірив зуби, підхопився і разом з ними рушив до пюпітра, а все товариство застигло в очікуванні. Капельмейстер махнув паличкою і кивнув небожеві, щоб той починав. А хлопець глянув крізь свої великі окуляри на ноти і раптом як заскімлить, аж вуха засвербіли.

Капельмейстер крикнув йому:

— На два тони нижче, шановний! До, вам треба взяти до!

Але замість узяти до, небіж зняв з однієї ноги черевика і пожбурив ним капельмейстерові в голову, аж хмара пудри злетіла з перуки.

Побачивши таке, бургомістр подумав: "Тю, знову найшли на нього його химери фізичної натури". Він підскочив, схопив юнака за шию і трішки ослабив його шийну хустку, — тепер молодик розійшовся ще більше. Він застрибав і заговорив, але не німецькою, а якоюсь дивною, нікому не зрозумілою мовою. Бургомістр був у відчаї від такої халепи; він подумав, що з юнаком коїться щось геть незрозуміле, тож вирішив зняти з нього шийну хустинку. Але не встиг він це зробити, як скам'янів од жаху: замість людської шкіри нормального кольору шия молодої людини була вкрита темно-коричневою шерстю, а сам він тут-таки застрибав ще вище й химерніше, занурив свої лайкові рукавички у волосся, потягнув, і — диво та й годі! — його чудове волосся виявилося перукою, яку він шпурнув бургомістрові у фізіономію; тепер голова його з'явилася в новому вигляді — на ній настовбурчилася така сама коричнева шерсть, що й на шиї.

Він пустився плигом по столах і лавах, поперекидав пюпітри для нот, переламав скрипки і кларнети і поводився як божевільний.

— Хапай, хапай його! — у нестямі кричав бургомістр. — Він збожеволів, хапай його!

Однак зробити це було не так просто, — він стягнув рукавички й показав пазурі, якими страх як боляче дряпався. Нарешті одному відважному мисливцеві вдалося з ним упоратися. Він так стиснув йому довгі руки, що той тільки дриґав ногами, реготав і кричав хрипким голосом. Навколо юрмилася публіка і з подивом дивилася на незвичайного юнака, тепер уже геть несхожого на людину. Але один учений, який проживав по сусідству і мав справжній музей предметів натуральної історії й цілу колекцію опудал тварин, підійшовши ближче, уважно подивився на нього і з подивом вигукнув:

— Крий Боже, шановні пані й панове, як ви пустили цю тварину в порядне товариство? Це ж звичайна мавпа. Homo troglodytes Linnaei.