Молой - Сторінка 35

Адже ті гроші підуть не з моєї кишені.

— Давай мені десять шилінгів, — мовив я.

— Я їх витратив, — мовив син.

— Досить, досить! — син узявся пояснювати мені, що першого дня крамниці були закриті, другого дня… Тож я й сказав йому: — Досить, досить! — Я розглядав багажник. То була найкраща деталь того велосипеду. І ще помпа. — Ти хоч їхав на ньому? — запитав я.

— Я здох, проїхавши дві милі від Голя, й решту дороги йшов пішки.

Я глянув на колеса:

— Надуй його. — Я взяв велосипед у руки. Я вже не знав, яке колесо я мав на увазі. Тільки-но є дві більш-менш однакові речі, я миттю розгублююсь. Син махлював, повітря виходило між ніпелем і шлангом, який він навмисне не закрутив до кінця. — Потримай велосипед, — звелів я і дай мені помпу. — Покришка швидко стала твердою. Я глянув на сина. Він став захищатись, але я змусив його замовкнути. Через п'ять хвилин я помацав покришку. Вона анітрохи не здулася. — Ти нікчема, — проголосив я. Син дістав з кишені плитку шоколаду й простяг її мені. Я взяв її. Але замість з'їсти її, як мені кортіло, я, оскільки ненавидів марнотратство, віджбурнув її геть, щоправда, якусь мить повагавшись. Але, сподіваюся, син не помітив тих миттєвих вагань. Досить. Ми вийшли на шлях. То була радше стежка. Я спробував сісти на багажник. Ступня моєї заціпенілої ноги немов прагнула залізти під землю, в могилу. Я сів трохи вище, підклавши рюкзак. — Тримай його добре, — звелів я синові. — Рюкзака було мало, і я підклав ще й сумку. Щось тверде в ній муляло сідниці. Що більше речі опираються мені, то затятіший я стаю. Мавши час, я б самими нігтями й зубами прогриз би нутрощі землі аж до земної кори, всякчас добре знаючи, що нічого цим не здобуду. А коли вже не матиму нігтів, не матиму зубів, дряпатиму скелі своїми кістками. Ось кілька слів про розв'язок, до якого я зрештою дійшов. Спершу сумка, потім рюкзак, потім синів плащ, складений учетверо, це все міцно прив'язане — шматками мотузки, що була в мого сина, — до багажника й до опори сідла. Ну, а парасольку я повішав на шию, щоб мати вільні обидві руки і триматися ними за пояс сина, власне, вже під пахвами, бо зрештою я сидів набагато вище від сина. — їдь, — наказав я. Син, як мені дуже б хотілося вірити, зробив відчайдушне зусилля. Ми впали. Я відчув гострий біль у гомілці. Я весь заплутався в задньому колесі.

— Допоможи мені! — благав я. Син допоміг мені підвестися. Гольф був роздертий, а з ноги текла кров. На щастя, то була хвора нога. Що я робив би, якби обидві ноги відмовили мені? Якось би влаштувався. Можливо, сталось якраз те лихо, без якого й добра не буває. Я, природна річ, думав про венозну кровотечу. — А ти не забився? — запитав я.

— Ні, — відповів син.

Ну, звичайно. Парасолькою я добряче зацідив йому по литці, там, де, я бачив, виблискує плоть між шортами і гольфом. Син зойкнув.

— Ти хочеш убити нас? — визвірився я.

— Я не маю сили, — виправдовувався син, — не маю сили.

З велосипедом начебто нічого не сталося, хіба що заднє колесо трохи вигнулось вісімкою. Я одразу збагнув свою помилку. Полягала вона в тому, що я перед виїздом сів прямо, звісивши ноги. Я замислився.

— Спробуймо ще, — мовив я.

— Я не можу, — скаржився син.

— Не виводь мене! — попередив я. Син перекинув ногу через раму. — Повільно рушай, коли я дам тобі сигнал. — Я вмостився на своє місце на багажнику. Коли я сидів, мої ноги не діставали до землі. Саме так і мало бути. — Чекай сиґналу, — нагадав я. Я сповз набік, аж поки моя здорова нога торкнулася землі. На рушійне колесо тиснула тепер тільки хвора нога, яку я насилу підняв угору й відстовбурчив. Нігтями я вп'явся в синів піджак. — Їдь повільно, — мовив я. Колеса закрутилися. Я рушив теж, наполовину їдучи, наполовину стрибаючи. Я боявся за свої яєчка, що гойдалися під час руху. — Швидше! — Син наліг на педалі. Підскочивши, я знов опинився на своєму сідалі. Велосипед похитнувся, вирівнявся, набрав швидкість. — Браво! — закричав я, нетямлячись від радости.

— Ура! — закричав і син. Як я ненавиджу цей вигук! Я мало не стримався, щоб не сказати йому про це. Він, мабуть, радів не менше, ніж я. Його серце калатало під моєю рукою, а проте моя рука була далеченько від його серця. На щастя, я полагодив свого бриля, інакше вітер скинув би його. На щастя, була добра погода, і я був не самотній. На щастя, на щастя.

Отак ми й доїхали до Баліби. Я не розповідатиму про перешкоди, які довелося подолати, про лихих людей, яких доводилось обминати, про синові вибрики за кермом, про батькові падіння. Я мав намір, навіть майже бажання розповісти про це все, я тішився на думку, що настане мить, коли я зможу розповідати. А тепер я вже не маю наміру, мить настала, а бажання минулося. З моїм коліном не стало краще, але не стало й гірше. Рана на гомілці загоїлася. Сам би я ніколи не доїхав. Я мав зробити це з допомогою сина. Що саме? Таж доїхати. Син часто скаржився на своє здоров'я, на живіт, на зуби. Я давав йому морфін. Він страшенно змарнів на обличчі. Коли я запитував, що з ним, він не знав, як відповісти. Мали ми клопіт і з велосипедом. Але з ним я добувся до мети. Я б ніколи не доїхав без сина. На подорож у нас пішло багато часу. Тижні. Через те, що ми блукали, не квапилися. Я й далі не знав, що я маю робити з Молоєм, якщо знайду його. Я вже й не думав про це. Зате багато думав про себе — і в дорозі, сидячи позаду сина, з головою, вищою за його, і в таборі, поки він ходив куди-небудь і вертався, під час його відсутностей. Адже він часто бував відсутній, ходив на розвідки й купував харчі. Я, так би мовити, не робив уже нічого. Мушу визнати, син добре піклувався про мене. Він був незграбний, тупий, повільний, брудний, брехливий, марнотратний, нещирий, холодний, але не покидав мене. Я багато думав про себе. Тобто я часто поглядав на себе, заплющував очі, забувався, починав спочатку. Ми довгенько добиралися до Баліби й доїхали туди, навіть не здогадавшись про це.

— Зупинися, — якось сказав я синові. Я помітив вівчара, вигляд якого мені сподобався. Сидячи на землі, він пестив свого собаку. Навколо них безбоязно блукали чорні барани з не дуже густою вовною. Господи, який пасторальний край! Лишивши сина край дороги, я підійшов до них, перетнувши луку. Я часто зупинявся й відпочивав, спираючись на парасольку. Пастух, не підводячись, дививсь, як я наближаюся. Собака теж і навіть не гавкав. Барани теж. Атож, мало-помалу, один за одним вони поверталися до мене, ставали мордами в мій бік, дивились, як я ступаю. Лише кілька злякано відсахнулися, тупнула де-не-де ратичка, виказуючи тривогу. Як на баранів, вони не дуже й боялися. Син, звичайно, дивився мені вслід, я плечима відчував його погляд. Тиша була абсолютна. Нарешті, глибока. Як зважити на всі обставини, то була врочиста мить. Надходив вечір. Щоразу, коли я зупинявся, я роззирався навкруги. Дививсь на пастуха, баранів, собаку й навіть на небо. А йдучи, бачив тільки землю і ноги, здорова йшла вперед, затримувалася, впиралась і чекала, поки до неї наблизиться хвора. Зрештою я зупинився кроків за десять від вівчара. Далі йти було не варто. З якою насолодою я пригорнувся б до нього! Собака любив його, барани не боялися його. Невдовзі він підвівся, відчувши, як опадає роса. Вівчарня була далеко, дуже далеко. Здалеку ясніло світло його будинку. Тепер я стояв серед баранів, вони обступили мене, їхні погляди збіглися на мені. Може, я різник, що прийшов робити свій вибір. Я зняв капелюха. Побачив, що собака стежить за рухом моєї руки. Я знову став роззиратися, не мігши мовити й слова. Я не знав, як можна порушити ту тишу. Я мало не розвернувся, так і не поговоривши з ними. Але зрештою я таки промовив, тоном, що, здавалося, був запитальний:

— Баліба?

Вівчар витяг люльку з рота й показав чубуком на землю. "Візьміть мене з собою, — кортіло мені сказати, — я вам вірно служитиму, і то тільки за нічліг та харчі". Я зрозумів, мабуть, не показавши цього зовні, бо він повторив свій жест, багато разів поспіль показавши чубуком униз.

— Балі? — запитав я. Вівчар підняв руку, вона завагалася на мить, немов над картою, потім застигла. Люлька ще трохи курілася, дим на мить засинив повітря, потім розвіявся. Я дивився, куди показує рука. Пес теж. Усі троє ми повернулися на північ. Барани почали втрачати цікавість до мене. Можливо, зрозумши. Я чув, як вони знову стали пастися, блукати довкола. Нарешті, на краю рівнини, я помітив червонясту туманність, сукупність тисяч окремих вогнів, розмитих відстанню. Мов галактика. Здавалося, немов гарна пряма й похмура лінія обрію на мить розірвалася. Я подякував вечорові, що дав змогу побачити вогні, зорям на небі, а на землі — сміливим вогникам, що їх запалюють люди. Тепер я вже їх відчував, людину й собаку, що знову повернулися до мене, а пастух знов узявся смоктати люльку, сподіваючись, що вона не погасла. Я знав, що вже сам дивлюся на далеке сяєво, яке, як я знав, яскравішатиме, яскравішатиме, аж поки раптом погасне. Я соромився, що я, такий самотній, хіба, можливо, з сином, ні, самотній, піддаюсь отим чарам. Я запитував себе, як я зможу піти звідси, не пройнявшись великою огидою до себе, не завдавши собі великого болю, аж раптом немов гучне зітхання всюди навколо мене повідомило, що не я звідси йду, а отара. Я дививсь, як вони даленіють, попереду людина, потім барани, збившись докупи, понуривши голови, штовхаючись, інколи мов пускаючись клусом, і, не зупиняючись, немов наосліп скубали останні жмутки трави, й наприкінці собака, хитаючись і махаючи великим чорним пухнастим хвостом, дарма що не було нікого, хто б міг бачити його радість, якщо то справді була радість. Отара відходила, анітрохи не порушуючи свого досконалого порядку, вівчар не мав потреби кричати, а собака заганяти. Мабуть, отак вони дійдуть аж до вівчарні або загороди. Там вівчар стане вбік, пропускаючи худобу, і, для спокою власного сумління, перерахує баранів, поки вони йтимуть повз нього. Потім піде до свого дому, двері на кухню відчинені, лампа горить, він зайде й сяде до столу, не скидаючи капелюха. А собака стане на порозі, не знаючи, чи йому можна зайти, а чи треба бути надворі.

Цієї ночі між мною і сином сталася досить люта сварка.