Момо - Сторінка 12

А для Бубібоя маємо приятеля йому до пари, а той приятель має своїх приятелів і приятельок. Як бачиш, нудьгувати ніколи не доведеться, бо так можна провадити без кінця і завжди залишиться ще щось таке, чого ти можеш собі побажати.

Кажучи це, він виймав ляльку за лялькою з багажника своєї машини, що наче був бездонний, і ставив їх довкола Момо, а вона все сиділа непорушно і злякано дивилася на Сірого пана.

— Ну,— сказав він нарешті й запахкав сигарою, пустивши густу хмару диму,— тепер ти зрозуміла, як слід гратися з такою лялькою?

— Зрозуміла,— відповіла Момо. Вона вже почала тремтіти з холоду.

Сірий пан вдоволено кивнув головою і затягся своєю сигарою.

— Ти, звісно, хотіла б залишити всі оці гарні речі собі, правда? Ну гаразд, мала, я тобі їх дарую. Ти все це матимеш — не зразу, а одне по одному, розумієш? І ще багато-багато чого. І ти за це не будеш нікому нічого винна. Ти тільки гратимешся всім цим так, як я тобі пояснив. То що ти на це скажеш?

Сірий пан очікувально усміхнувся, та дівчинка нічого не казала, а тільки поважно дивилася йому в очі, і він квапливо додав:

— Тепер тобі друзі більше не потрібні, розумієш? У тебе ж тепер досить розваг,— адже всі ці чудові речі належать тобі, і ти ж матимеш їх чимраз більше, так-бо? Тобі ж цього хочеться? Хочеться ж тобі такої чудової ляльки? Тобі її неодмінно хочеться, еге ж? [6у]

Момо невиразно відчула, що на неї чекає боротьба, навіть більше — що її вже втягнуто в цю боротьбу. Але дівчинка не знала, за що саме ця боротьба точиться і проти кого. Бо що довше слухала вона цього прибульця, то дужче їй у його товаристві ставало так, як у товаристві ляльки: вона чула голос, чула слова, але не чула того, хто говорить.

Вона похитала головою.

— Що, що? — спитав Сірий пан і високо звів брови.— Ти ще незадоволена? Ну вже й правда, що ви, нинішні діти, занадто вимогливі! Може, ти мені хоч скажеш, чого, по-твоєму, бракує цій чудовій ляльці?

Момо замислено дивилася в землю й думала.

— Мені здається,— тихо сказала вона,— здається,, що її не можна полюбити.

Сірий пан із хвилину не міг вимовити й слова. Він дивився в просторінь перед собою скляним, наче в ляльки, поглядом. Та нарешті опанував себе.

— Про це взагалі не може бути мови,— сказав він крижаним тоном.

Момо подивилась йому в очі. їй було страшно цього чоловіка — насамперед через той холод, яким віяло від нього. Та водночас — дивовижна річ! — але вона почувала й жаль до нього, хоч і не могла б сказати, через що.

— Але мої друзі…— мовила вона. — їх я люблю.

Сірий пан скривився, наче в нього раптом заболіли зуби. Та він умить опанував себе і всміхнувся — усмішка вийшла тоненька, як проріз ножем.

— Я гадаю,— вкрадливо сказав він,— що нам треба серйозно поговорити, мала, аби ти зрозуміла, що до чого.

Він дістав з кишені сірого нотатника й, погортавши його, знайшов те, що шукав.

— Тебе звати Момо, так?

Момо кивнула головою. Сірий пан згорнув нотатника, знову сховав його до кишені й, стиха крекчучи, сів поруч з Момо. Якийсь час він не казав нічого, тільки замислено пахкав маленькою сірою сигарою.

— А тепер, Момо, слухай сюди пильненько, — почав він нарешті.

Та Момо й так увесь час силкувалася слухати. Тільки слухати Сірого пана було куди важче, ніж усіх тих, кого вона вислухувала досі. Там вона щоразу немовби сама ставала тим, хто говорив,— так добре розуміла, що він хоче їй сказати й що насправді почуває. Але з оцим прибулим такого просто не виходило. Хоч скільки вона вслухалась, їй усе здавалося, ніби вона провалюється в порожнечу й темряву, так наче ніякого співрозмовника насправді не було. Такого з нею ще ніколи не траплялося.

— Єдине,— провадив Сірий пан,— єдине, що важливо в житті,— це чогось досягти, чимось стати, щось собі здобути, мати щось. Той, хто чогось досяг,. хто став чимось значнішим і хто більше має, тому все інше приходить само собою: дружба, любов, пошана й так далі. Ти гадаєш, що любиш своїх друзів? Спробуймо поглянути на це чисто по-діловому.

Сірий пан пустив кілька кружалець диму. Момо сховала босі ноги під спідничку і якомога щільніш закуталася в свою велику чоловічу куртку.

— Тут щонайперше постає питання,— знову почав Сірий пан,— що ж, власне, мають твої друзі з того, що в них є ти? Є їм із цього якась користь? Ні. Чи допомагає це їм висунутись, більше заробляти, чогось досягнути в житті? Звісно, що ні. Чи підтримуєш ти їх у їхньому прагненні заощаджувати час? Навпаки. Ти їх від усього цього втримуєш, ти — камінь у них на ногах, ти руйнуєш їхній добробут! Може, ти досі цього не розуміла, Момо,— але, так чи інак, ти заважаєш своїм друзям уже тим, що ти тут є. Атож, насправді ти, сама того не бажаючи, їм ворог! І це в тебе називається любити?

Момо не знала, що відповісти. Вона ніколи не дивилася на це з такого погляду. їй на якусь мить навіть здалося, що Сірий пан має слушність.

— А тому,— повів той далі,— ми хочемо захистити твоїх друзів від тебе. І коли ти справді любиш їх, то допоможеш нам. Ми хочемо, щоб вони чогось домоглися в житті. Ми — їхні справжні друзі. Ми не можемо, згорнувши руки, дивитися, як ти втримуєш їх від усього, що в житті важливе. Ми подбаємо про те, щоб ти дала їм спокій. Отож ми й даруємо тобі усі оці чудові речі.

— Хто — "ми"? — запитала Момо тремтячими губами.

— Ми — з Ощадкаси Часу,— відповів Сірий пан. — Я — агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це. Особисто я нічого проти тебе не маю, але Ощадкаса Часу жартувати не буде.

Цієї миті Момо раптом згадала про те, що їй Беппо й Джіджі казали про час і про пошесть. У неї майнув моторошний здогад, що оцей Сірий пан якось до того причетний. їй так захотілось, щоб обоє друзів тепер були з нею. Вона ніколи ще не почувала себе такою самотньою. Та все ж вона вирішила, що нізащо не дасть себе залякати. Вона зібрала всю свою снагу і всю мужність і відчайдушно кинулася в порожнечу й темряву, за якою ховався Сірий пан. Той стежив за Момо краєчком ока. Те, як змінився вираз її обличчя, не пройшло повз його увагу. Він іронічно усміхнувся, припалюючи від недокурка нову сіру сигару.

— Не клопочися марно,— сказав він…З нами тобі не змагатись.

Момо не поступалася.

— Невже тебе ніхто не любить"?— спитала вона пошепки.

Сірий пан зненацька скорчився й ніби аж сплюснувся. Тоді відповів попелясто-сірим голосом:

— Мушу сказати, що нікого такого, як ти, я ще не зустрічав ніколи. А я багато людей знаю. Якби таких, як ти, було більше, нам довелось би закрити свою касу, а самим розпливтися в ніщо,— бо з чого б же ми тоді жили?

Агент урвав мову. Він уп'явся очима в Момо і неначе боровся проти чогось у собі, чого не міг збагнути й не міг подужати. Обличчя його стало ще сіріше.

Коли він обізвався знову, то здавалось, наче він говорить проти власної своєї волі, немовби слова самі вихоплюються в нього і він неспроможний їх спинити. Обличчя ж його дедалі дужче спотворював жах від того, що з ним сталось. І тепер нарешті Момо почула його справжній голос.

— Нам треба залишатися невпізнаними,— немовби звідкись здалеку долинало до неї,— ніхто не повинен знати, що ми є на світі й що ми робимо… Ми дбаємо про те, щоб жодній людині не запасти в пам'ять. Тільки поки нас ніхто не знає, ми можемо робити свою справу — годинами, хвилинами й секундами виточувати з людей час їхнього життя. Бо ж час, що вони заощадили, для них пропащий. Ми загарбуємо його собі… ми його нагромаджуємо… ми прагнемо його… О, ви не знаєте, що то таке — ваш час! А ми, ми знаємо й висмоктуємо вас до кісточок. І нам треба його чимраз більше… дедалі більше…

Останні слова Сірий пан майже прохрипів, але після них він затулив собі рота обома руками. Очі йому повилазили з очниць, і він безтямно втупився в Момо. Та за якусь хвилину він начебто опам'ятався.

— Що… що це було? — пробелькотів він. — Ти все з мене витягла! Я хворий! Це ти мене призвела до цього, ти! — І раптом додав майже благально:— Я набалакав дурниць, дитинко. Забудь це! Ти повинна забути мене, так, як усі нас забувають! Повинна! Повинна!

І він схопив Момо й почав трусити. Вона тільки ворушила губами, неспроможна нічого сказати.

Тоді Сірий пан зірвався на рівні ноги, зацьковано озирнувся на всі боки, схопив свого свинцево-сірого портфеля і кинувся до машини. А далі сталося щось дивовижне: неначе під час вибуху, відтвореного способом оберненої кінозйомки, всі ляльки й усі покидані довкола речі з усіх боків полетіли назад у багажник, і він лунко захряснувся. А тоді машина зірвалася з місця так раптово, що з-під коліс стрельнули дрібні камінці.

Момо ще довго сиділа на тому самому місці, намагаючись збагнути те, що вона оце почула. Страшний холод поволі виходив з неї, і водночас усе ставало ясніше для неї і ясніше. Вона не забула нічого. Не забулася, що чула справжній голос одного з Сірих панів.

Перед нею в сухій траві здіймалися тоненькі цівки диму. То курився розтоптаний недопалок сірої сигари, звільна обертаючись на попіл.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

БАГАТО СНІВ І ТРОХИ РОЗДУМІВ

Аж ген надвечір прийшли Джіджі й Беппо. Вони знайшли Момо в холодку під муром, ще й досі трохи бліду й стурбовану. Обидва посідали біля неї й почали занепокоєно питати, що з нею сталося. Момо, затинаючись, узялася переказувати те, що з нею трапилося. Слово в слово переповіла вона свою розмову з Сірим паном.

Поки Момо розказувала, старий Беппо дивився на неї дуже поважно й допитливо. Зморшки в нього на чолі поглибшали. Момо вже й скінчила, а він усе мовчав.

Джіджі, навпаки, слухав дедалі неспокійніше. Очі його заблищали, як часто бувало, коли він вигадував свої історії.

— Ось коли, Момо,— сказав він, поклавши їй на плече руку,— ось коли настала наша велика година! Ти вивідала те, чого ніхто не знав! І тепер ми врятуємо не тільки наших давніх приятелів, ні, тепер ми врятуємо все місто! Ми втрьох — я, Беппо й ти, Момо!

Він схопився на рівні ноги і простяг руки вперед. Він ніби вже бачив перед собою величезний людський натовп, що в захваті вітає його, свого визволителя.

— Еге ж,— промовила Момо трохи збентежено,— але як ми це зробимо?

— Що ти хочеш сказати? — збуджено спитав Джіджі.

— Я хочу сказати,— пояснила Момо,— як нам зробити так, щоб перемогти Сірих панів?

— Ну, бачиш,— сказав Джіджі,— цього я, звичайно, ще й сам добре не знаю.