Момо - Сторінка 17

Перед нею постала вулиця, зовсім інакша, ніж усі ті, які вони пройшли досі.

Це власне, була й не вулиця, а вузенька вуличка. Будинки, що тяглись обабіч неї, були мов справжнісінькі казкові скляні палаци, з численними башточками, мистецькими карнизами й терасами, які неначе з прадавніх часів простояли на дні морському, а тепер несподівано виринули, обвішані водоростями, оброслі мушлями й коралами. І все те перламутрово полискувало всіма барвами.

Вуличка впиралася в будинок, що стояв упоперек. Посередині цього будинку була велика зелена брама, прикрашена мистецькими барельєфами. На стіні просто перед собою Момо вгледіла білу мармурову табличку, на якій був напис золотими літерами:

ВУЛИЧКА НІКОЛИЦЯ

Момо читала напис якихось кілька секунд, а все ж черепаха опинилася тим часом уже далеко попереду, майже в кінці вулички, перед тим останнім будинком.

— Зачекай на мене, черепашко!— гукнула Момо, але, на диво, не почула свого поклику.

Зате черепаха начебто її почула, бо спинилась і озирнулася. Момо хотіла була рушити за нею, та тільки-но ступила у Вуличку Ніколицю, як їй здалося, ніби вона йде проти води чи проти потужного, а все ж невідчутного вітру, який просто несе її назад. Вона нахилялася вперед, опираючись тій таємничій силі, хапалася за стіни будинків, часом просто лізла навкарачки.

— Я не можу! — гукнула вона нарешті черепасі, що дрібненькою цятинкою сиділа в кінці вулички. — Допоможи мені!

Черепаха повільно вернулась назад. Коли вона нарешті опинилася біля Момо, на панцері в неї світилась порада: "ІДИ НАВСПАК!"

І Момо спробувала: повернулася і пішла вперед спиною. Іти відразу стало дуже легко. Та диво дивне! — тільки-но вона пішла навспак, як стала навспак і думати, і дихати й сприймати — одне слово, стала жити навспак.

Аж ось вона вдарилась об щось тверде. Обернувшись, дівчинка побачила, що стоїть під останнім будинком у кінці вулички. Вона трохи злякалася, бо зелені металеві двері, вкриті барельєфами, здались їй зблизька просто-таки велетенськими.

"Хіба я відчиню їх?" — з острахом подумала Момо.

Але тієї ж миті обидві половини дверей раптом розчинились навстіж.

Момо загаялась перед дверима ще на мить: вона побачила на них табличку, яку тримав у зубах білий однорожець і на якій був напис:

БУДИНОК НІДЕНЕЦЬ

Через те, що Момо читала ще не дуже швидко, поки вона скінчила, половинки дверей стали вже поволі сходитися. Дівчинка мерщій шаснула між них, і тоді ця велетенська брама, глухо загримівши, зачинилася.

Момо опинилась у високому, дуже довгому коридорі. Праворуч і ліворуч стояли тут кам'яні постаті чоловіків і жінок, що ніби підтримували стелю. Таємничого зустрічного потоку тут не було й сліду.

Момо йшла тим довгим коридором слідкома за черепахою, яка все лізла попереду. В кінці коридора черепаха спинилася під дверцятами, такими невеличкими, що дівчинка змогла в них пройти, тільки нагнувшись.

"МИ ПРИЙШЛИ!"— засвітилось на панцері в черепахи.

Момо присіла й побачила на маленьких дверечках, просто в себе перед носом табличку з написом:

МАЙСТЕР СЕКУНДУС МІНУТІУС ГОРА*

Момо глибоко зітхнула, а тоді рішуче натиснула на кнопку маленького дзвоника. Коли дверечка відчинилися, зсередини почулось багатоголосе ніжнотонне цокання й дзижчання, дзвоніння й гудіння. Дівчатко рушило туди слідом за черепахою, і маленькі двері замкнулися за ними на замок.

* Гора (бога) — в перекладі з латинської означає година.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

ЛИХІ ЧАСОМ З ПОГАНОГО РОБЛЯТЬ ДОБРЕ

У попелясто-сірому світлі безкраїх ходів і переходів снували агенти Ощадкаси Часу і збуджено переказували один одному пошепки найсвіжішу новину: президія в повному складі зібралася на надзвичайне засідання.

Це означає, що з'явилася страшна загроза, робили висновок одні. Це означає, що з'явилися нові, непередбачені можливості збереження часу, наполягали інші.

У величезній залі радилися Сірі пани. Вони сиділи тісно один біля одного за довжелезним столом. Кожен мав при собі свинцево-сірий портфель і кожен курив манісіньку сіру сигару. Тільки круглі цупкі капелюхи вони поскидали, й тепер було видно, що всі вони — з дзеркальними лисинами.

Настрій,— коли тільки щодо цих добродіїв узагалі можна вживати таке слово,— був пригнічений.

Голова зборів, що сидів на чільному місці за столом, підвівся. Бурмотіння стихло, два довженні ряди сірих облич обернулися до нього.

— Панове,— почав він,— наше становище серйозне. Я змушений негайно познайомити вас із прикрими, але незаперечними фактами. До гонитви за дівчам Момо було залучено майже всіх наявних агентів. Ця гонитва тривала в цілому шість годин тринадцять хвилин і вісім секунд. Усім агентам, що брали в ній участь, довелося знехтувати головну мету свого власного існування, тобто нагромадження часу. До цих збитків слід додати ще й той час, що його затрачено на розшуки самих агентів. По цих двох каналах утрата часу, за цілком точними підрахунками, становить три мільярди сімсот тридцять вісім мільйонів двісті п'ятдесят дев'ять тисяч сто чотирнадцять секунд. Панове, це більше, ніж ціле людське життя! Немає потреби вам пояснювати, що це для нас означає.

Він урвав і промовистим порухом показав на величезні сталеві двері в чільній стіні зали, на яких була сила-силенна найрізноманітніших замків під номерами й шифрами.

— Наші сховища часу, мої панове,— підвищив він голос,— не невичерпні! Якби хоч гонитва за тим дівчам оплатилася! Але ж ідеться про начисто змарнований час! Дівчинка Момо від нас утекла. Панове! Вдруге такого просто не повинно статися. Я щонайрішучіше заперечуватиму надалі проти організації таких дорогих заходів! Нам треба заощаджувати, а не тринькати, панове! Отож прошу вас підпорядковувати цьому усі свої плани. У мене все. Дякую за увагу.

Він сів і пустив густу хмару диму. По рядах пішло збуджене шепотіння.

Аж ось підвівся другий промовець, на тім кінці столу, і всі обличчя повернулися до нього.

— Панове,— сказав він,— усім нам однаково дорогий добробут нашої Ощадкаси Часу. Проте мені здається цілком зайвим так побиватися через усю цю справу чи навіть розглядати це як якусь катастрофу. Бо це сута дрібниця. Всі ми знаємо: в наших сховищах нагромаджено такі величезні запаси часу, що навіть якби втрата була в кілька разів більша, то й тоді б це не становило для нас великої небезпеки. Що для нас одне людське життя? Чистісінька дрібниця! І все ж таки я згоден з нашим глибоко шановним головою, що таке не повинне повторюватись. Але ж випадок з дівчам Момо поодинокий. Чогось такого в нас досі ніколи не траплялося і дуже малоймовірно, що трапиться ще раз. Зрештою, пан голова нам цілком слушно докоряв, що дівча Момо втекло. Проте ми ж хотіли знешкодити його, так? Ну, то ми цього й досягли! Дівча пропало, зникло з Царства Часу. Ми його спекались. Гадаю, що нам можна тішитись такими наслідками.

Промовець сів, самовдоволено всміхаючись. З різних боків почулися мляві оплески. Потім підвівся третій — з-за середини столу.

— Я говоритиму стисло,— сказав він з гримасою на обличчі. — Я вважаю заспокійливу промову, яку ми щойно почули, безвідповідальною. Ця дівчинка — не звичайна собі дитина. Усім нам відомо, що вона наділена такими здібностями, які можуть обернутися дуже великою загрозою для нас і для нашої справи. Те, що випадок з цим дівчам поодинокий, аж ніяк не доказ, що він не повториться. Будьте пильні! Ми не можемо задовольнитись, аж поки дитина не буде цілком у нашій владі. Тільки тоді ми матимемо певність, що дівча нам більше не зашкодить. Бо якщо вона могла покинути Царство Часу, то може в будь-яку хвилину й повернутись! І вона повернеться!

Він сів. Решта повтягали голови в плечі й понадувались, як сичі.

— Панове,— взяв слово четвертий промовець, той, що сидів навпроти третього,— пробачте, але я повинен з цілковитою відвертістю сказати: ми все тільки тупцюємося довкола. Треба нам навчитись дивитися правді в очі і сказати собі, що в цю справу втрутилась стороння сила. Я точно вирахував усі можливі варіанти. Ймовірність того, що людське дитинча спроможне ще живим, без допомоги збоку, покинути Царство Часу, становить одну сорокадвохмільйонну. Інакше сказавши, це практично неможливо.

По рядах знов перебігло збуджене шепотіння.

— Усе промовляє за те,— повів промовець далі, коли гомін ущух,— що дівчаті Момо допомогли вислизнути з наших рук. Усі ви знаєте, про кого мова. Йдеться про так званого Майстра Гору.

На згадку про це ім'я більшість Сірих панів зіщулилась, неначе від удару, а решта зірвалась на рівні ноги й заходилась перекрикувати один одного, несамовито розмахуючи руками.

— Будь ласка, панове,— гукнув четвертий промовець, широко розвівши руки,— я вас дуже прошу: не втрачайте влади над собою. Як і ви, я добре розумію, що згадувати це ім'я — ну,— не дуже тактовно, чи що б то. Мені й самому це нелегко, але тут потрібна ясність. Якщо цей… Так Званий допоміг дівчаті Момо, то в нього на те були свої причини, і ці причини — це ж видно як на долоні!— спрямовані проти нас. Одне слово, ми повинні взяти до уваги, панове, що цей… Так Званий не тільки вирядить дівча назад, а ще й добре озброїть його проти нас. І тоді воно стане для нас смертельно небезпечне. Отож ми повинні бути готові не лише вдруге пожертвувати часом одного людського життя чи й у багато разів більшим,— ні, мої панове, ми повинні при потребі все, я повторюю — все поставити на карту! Бо в цьому випадку будь-яка ощадність може обійтися нам аж он як дорого. Гадаю, ви розумієте, що я маю на думці.

Сірі пани захвилювалися ще дужче, заговорили всі разом. Тоді на стілець вискочив п'ятий промовець і знавісніло замахав руками.

— Тихо! Тихо! — гукнув він. — Пан попередній промовець, на жаль, обмежився тим, що вказував на всілякі можливі катастрофи. Та він, видимо, й сам не знає, що ж нам тоді робити. Він каже, що ми маємо бути готові на будь-яку жертву,— добре! Що ми повинні зважитись на крайні заходи,— гаразд! Що нам не треба ощаджати наших запасів часу,— чудово! Але ж усе це просто порожні слова! Нехай він нам скаже, що робити! Ніхто з нас не знає, як саме отой Так Званий озброїть проти нас дівча Момо! Ми протистоятимемо цілком для нас невідомій небезпеці! Ось проблема, яку треба розв'язати.

В залі знявся несусвітній лемент.