Моральні листи до Луцілія - Сторінка 28

Ті, хто так говорить, гадаю, помиляються. Як не можна пригнітити полум'я (воно враз вихоплюється з-під гніту, мов опливаючи його звідусіль), як не можна жодним ударом ні вразити, ні розтяти повітря, бо воно, щойно давши прохід якомусь предмету, негайно змикається за ним,— так і душу, що значно тонша за своєю природою, неможливо ні втримати в тілі, ані чимось привалити: завдяки своїй тонкості, вона легко проривається крізь те, чим привалена. Як блискавка, хоч який широкий розмах її удару й спалаху, може проникнути крізь найвужчу щілину, так і душа, яка ще тонша від вогню, може випурхнути крізь будь-яку частину тіла. Йдеться лиш про те, чи може вона бути безсмертною. Сумніви тут зайві: якщо вона пережила тіло, то аж ніяк не може загинути, і то через те, що не гине, бо ж немає такого безсмертя, яке б ущерблював якийсь виняток,— як і вічності ніщо не може зашкодити.

Бувай здоров!

ЛИСТ LVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам їх бракує! От випадково зайшла мова про Платона, й тут таки ми стали натрапляти на тисячі таких речей, які треба було якось назвати, а назв вони не мали(1); інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу вибагливість.— Та чи можна дозволити собі на вибагливість при такій вбогості? Комаха, яку греки називають оіаігоз,— та, що падає на худобу, розсіює її по яругах,— у нас мала назву "овід". Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію:

Серед Сіларських лісів, де Альбурн зеленіє дубами,

Стрінеш комаху, поширену там,— її в нас називають

Овід, а греки своє дали ймення комасі тій: ойстрос;

Різко дзижчить вона, боляче жалить, худоба від неї

Геть розбігається, сповнена жахом, лісами, ярами...

Гадаю, ти розумієш, що те слово зникло з нашої мови. Щоб довго тебе не затримувати, наведу ще такий приклад. Раніше деякі слова вживались у своїй простій формі: говорили, приміром, "сперечатися залізом". Доказом — цей же Вергілій:

...бере диво й Латина,

Скільки-то разом могутніх мужів, що родились у різних

Сторонах світу, зійшлись, аби тут сперечатись залізом .

Нині кажемо "вирішувати суперечку", а просте слово вийшло з ужитку. В давнину казали "якщо велю", тобто "якщо повелю". Знову ж таки не мені вір, а свідченню Вергілія:

Інший загін ваш, куди я велю, нехай зброю скерує .

Усе це кажу не з тим, аби показати тобі, скільки я часу витратив у граматика, а щоб ти зрозумів, як багато слів з Еннія чи з Акція пішло в забуття, якщо вже й дещо з того, що ми гортаємо щоденно, вийшло нині з обігу.

"Що має значити,— подивуєшся,— такий вступ? Куди хилиш?" — Не приховуватиму: хочу, щоб ти, коли це можливо, прихильно почув од мене слово "буття"(6), але я послуговуватимусь ним, навіть якщо воно тебе дратуватиме. Вживаючи його, покликаюсь на Ціцерона,— й цього, мабуть, достатньо. А коли забажаєш когось із новіших авторів, то назву Фабіана, чию мову, багату й витончену, попри всю нашу вибагливість, можна вважати блискучою. То як же тут бути, мій Луцілію? Як передати нашою мовою грецьке oistros — важливе поняття, що охоплює природу, є основою взагалі всього?.. Отож, будь добрий, дозволь мені вживати це слово, я ж намагатимусь якнайощадніше користуватись даним мені правом і, можливо, буду навіть задоволений з того, що отримав його. Але що мені з твоєї люб'язності, коли, бач, ніяк не перекладу латинською те, через що й кинув докір нашій мові? Але ти ще більше нарікатимеш на наші мовні нестатки, дізнавшися, що слово, яке завдає мені таких клопотів з перекладом,— це всього лиш один склад. Ти запитаєш мене, що це за слово.— То оn. Певно, маєш мене за тугодума, бо ж цілком очевидно, що тлумачення напрошується тут саме собою: "те, що є". Але я бачу велику різницю: замість імені мушу вжити дієслово. Та що поробиш? Доведеться сказати "те, що є".

Наш приятель, вельми освічений чоловік, підказав мені нині, що у Платона це слово має шість різних значень. Викладу тобі всі ті значення, але спочатку роз'ясню, що таке рід, а що — вид. Пошукаймо передусім того первинного роду, від якого походять усі інші види, від якого починається будь-який поділ,— роду, що охоплює взагалі все. Знайдемо його, коли візьмемось у зворотному порядку перебирати все зокрема: дістанемось до якогось першого створіння. Людина, говорить Арістотель,— це вид; кінь — вид; собака — вид. Отже, мусимо знайти щось спільне для всіх тих понять, щось таке, що їх охоплює, височить над ними. Що ж це б могло бути? Тварина. Значить, усе те, що я тільки-но назвав,— людина, кінь, собака,— бере початок від одного роду: тварина. Але ж є чимало такого, що, хоч має душу, та не належить до тварин. Ми ж не заперечуємо, що в рослин та дерев є душа, адже говоримо, що вони живуть і вмирають. Те, що називаємо живим, займатиме, отже, вище місце, оскільки сюди входять і тварини, й рослини. Але існує чимало й такого, що позбавлене душі, наприклад, каміння(7). Виходить, є дещо давніше від того, що ми назвали живим; це — тіло. Піддаючи поділу й це поняття, скажу: всі тіла або наділені душею, або — без душі. Одначе й тепер є щось таке, що стоїть вище від тіла, адже про одне щось говоримо, що воно тілесне, а про інше,— що воно без тіла. То що ж є те, з чого виводимо той поділ? От його, власне, ми й назвали щойно не дуже вдало: "те, що є". Воно й ділиться на види, тому можемо сказати: "те, що є" буває або тілесним, або — без тіла". Отже, цей рід — перший, найдавніший і, скажу так, рід над усіма родами. Є, щоправда, й інші роди, але вони пов'язані з видами. Людина, приміром, це рід, оскільки в ньому містяться також види: і народи (греки, римляни, перси), й окремі люди (Катон, Ціцерон, Лукрецій). Тим-то, вміщаючи у собі багато дечого, це поняття належить до родових, та водночас є і видовим, бо стоїть нижче від інших. Зате той загальний рід — "те, що є" — не має нічого над собою. Він є початком усіх речей, все походить від нього.

А попри те стоїки хочуть поставити над ним інший, ще більшою мірою початковий рід; про нього й скажу тобі зараз, але перед тим поясню, що якраз той рід, про який мовилось раніше, справедливо повинен посідати перше місце, адже вміщає всі, які тільки є, речі. "Те, що є" ділю на два види: тілесне та безтілесне; нічого третього не існує. Як ділитиму тіло? Скажу так: тіла є живі або неживі. А як знову ж таки ділитиму живі тіла? Тут скажу так: деякі з них мають дух, деякі — тільки душу; або ще так: деяким властивий порив: вони ходять, пересуваються з місця на місце; деякі ж всновані у землю, живляться і ростуть за допомогою коріння. На які ж види поділятиму тварин? Вони або смертні, або безсмертні. Деякі стоїки вважають, що перший з-між усіх родів — це "щось". Зараз поясню тобі, як вони дійшли такої думки. У природі, кажуть вони, одне щось існує, інше — не існує. Адже природа охоплює навіть те, що не існує, що постає перед нашим духом, скажімо, кентаври, гіганти і усе таке інше, що витворює оманлива думка, що набуває якогось образу, хоча не має справжньої сутності.

Тепер повернуся до того, що я тобі обіцяв: у який спосіб Платон розділяє на шість розрядів усе, що існує. Перше — "те, що є"; його не можна вловити ні зором, ні дотиком, ані жодним іншим відчуттям — його можна лише мислити. Це те, що існує взагалі, наприклад, людина взагалі: вона не може потрапити нам на очі, хіба що то буде людина зокрема — як вид: Катон чи Ціцерон. Так само й тварина взагалі: її не бачимо, а лиш мислимо про неї. Бачимо тільки якийсь її вид, наприклад, коня чи собаку. На друге місце із того, що є, Платон ставить "те, що вирізняється і перевищує все інше". Це, за його словами, означає бути завдяки перевазі. Так говоримо про поета взагалі, застосовуючи те слово для кожного, хто складає вірші. Але вже у греків воно стало означати лишень одного з них: коли почуєш просто "поет", то відразу ж на думку спаде Гомер. То що ж це за істота, яка існує завдяки перевазі? Бог. Адже він найбільший і наймогутніший з усього. Третій рід — усе те, що існує у власному розумінні слова; незчисленне, але недосяжне для нашого зору.— "Що ж це таке?" — запитаєш.— Платонові винаходи. Він їх називає ідеями; з них постає все те, що ми бачимо; для всього вони служать зразком. Вони непроминальні, незмінні, незнищенні. А тепер послухай, що таке ідея, тобто як її уявляє собі Платон. "Ідея — це відвічний зразок того, що творить природа". Щоб тобі було зрозуміліше, додам до цього визначення таке пояснення. От я хочу створити твоє зображення. Зразок для картини — ти сам; із тебе мій дух бере притаманні тобі риси, які й переносить на свій твір. Так ось: обличчя, яке, так би мовити, скеровує мою руку, яке вчить мене, і яке я намагаюсь наслідувати,— це і є, власне, ідея. Таких зразків у природі не злічити — людей, риб, дерев; відповідно до них і відтворюється все те, що повинно в ній бути. Четверте місце посідатиме eidos. Мусиш уважно послухати, що таке eidos, і не мені, а Платонові дорікай, якщо нелегко буде второпати, про що йдеться. Втім, хіба тонкість і труднощі не йдуть у парі? Щойно я брав для прикладу маляра і його картину. Так от, коли б той маляр хотів зобразити барвами Вергілія, то мусив би дивитись на самого поета. Ідеєю було б тут обличчя Вергілія — зразок для майбутнього твору. А що митець вибирає з того обличчя, що, врешті, переніс на картину, те — eidos. Запитаєш, у чому тут різниця? Одне — це зразок; друге — подоба, яку взято із того зразка й перенесено на полотно. Ідею митець наслідує; eidos — творить. У кожної статуї — якесь обличчя; воно — eidos. Якесь обличчя є у самого зразка, приглядаючись до якого, митець орудував різцем; це — ідея. Ти хотів би ще одного розрізнення? Eidos — у самому творі; ідея — поза твором, і не тільки поза твором — перед твором. П'ятий рід — усе те, що існує взагалі. Це вже й нас починає стосуватися, бо сюди входить геть усе: люди, тварини, речі. Шостий рід — це те, що начебто існує, як, наприклад, порожнява, час.

Усе, що бачимо, чого торкаємось, не належить, на думку Платона, до тих речей, які наділені власним, справжнім існуванням, адже вони — у постійному плині, весь час то втрачають щось, то набувають. Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, яким був учора.