Моральні листи до Луцілія - Сторінка 3

Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це липі ненадовго відстрочує смерть. Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід — глядачам. Вони й нацьковують убивць на тих, які в свою чергу стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер б'ється,— смерть. У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена... "Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину".— Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?.. "Вбивай, шмагай, пали! Чому так боязко набігає на меч? Чому так нерішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари!" Перерва у видовищах? — "Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!"

Невже не розумієте, що погані приклади обертаються проти тих, хто їх подає? Дякуйте безсмертним богам, що жорстокості вчите того, хто надто тупий до науки. Так. Од юрби якомога далі повинен перебувати той, чия душа ще надто ніжна й ще не досить цупко тримається добра: легко переходить на сторону більшості. Навіть Сократові, Катонові та Лелію(2) неподібний до них люд міг пошкодити в їхній доброзвичайності, а що вже казати про нас? Хоч як гартуємо свою вдачу, а перед такою навалою пороків ледве чи хтось міг би встояти. Чимало зла тягне за собою один лише приклад чи то марнотратства, чи скупості; спілкування з розбещеним поволі й нас розслаблює і розніжує; багатий сусід роздуває жадобу; пороком, наче ржею, пройметься від лихого товариша навіть світла, щира душа. То що, гадаєш, зостанеться від нашої доброзвичайності, коли на неї рушить увесь люд? Неодмінно або наслідуватимеш його, або — зненавидиш. Слід уникати як одного, так і другого: не вподібнюйся до лихих через те, що їх багато, але й з багатьма не ворогуй через те, що вони неподібні до тебе. Заглиблюйся, наскільки можливо, в себе самого. Приятелюй лише з тими, які можуть зробити тебе кращим. Вигода тут обопільна: люди, навчаючи, вчаться. Тож не варто заради марнославства виголошувати щось напам'ять, хизуватися посеред юрби своїми здібностями чи довго перед нею розводитися. Втім, я не проти того, коли б ти мав серед того люду відповідне розуміння, але, повір, нема там такого, хто б міг сприймати твої слова. Може, і натрапиш на одного чи двох, але й їх доведеться отісувати й навчати, поки збагнуть, про що говориш.-— "То для кого ж я все це вивчав?" — Не хвилюйся. Твоя праця недаремна: ти все це вивчав для себе самого.

Але, щоб і я нині не помудрішав лише для себе самого, поділюся з тобою трьома славетними висловами, на які я натрапив, майже щодо одного й того ж питання. Першим із них сплачу свій борг, висилаючи цього листа; два інші прийми як плату наперед. "Для мене,— мовив Демокріт(3),— одна людина — це як весь народ, а весь народ — як одна людина". Непогано сказав ще хтось (немає певності, кому належить той вислів), коли запитали, навіщо так вигладжувати твір, якщо його візьме до рук заледве кілька читачів. "Мені досить кількох,— відповів він, — досить одного, досить, коли й жодного не буде". Славетним є і третій вислів — Епікура, що писав одному з товаришів, спільників у філософських заняттях: "Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для одного,— багатолюдний театр". Хай же ці вислови, мій Луцілію, глибоко западуть тобі в душу — ось тоді й буде для тебе чужою насолода від оплесків юрби. Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки — в тобі мають бути заховані.

Бувай здоров!

ЛИСТ VIII

Сенека вітає свого Луцілія!

"Ти велиш мені,— так пишеш,— уникати юрби, жити осторонь і вдовольнятися своїм сумлінням. Де ж у такому разі ті ваші настанови, що закликають умерти на полі діяльності?" — Але ж те, що дораджую робити тобі, роблю й сам — заховавшись, зачинив за собою двері,— одначе з тим, аби міг сприяти багатьом. Нема дня, що минав би мені в дозвіллі. Навіть частину ночей уриваю для занять. Снові не віддаюся — падаю у знемозі, все ще затримуючи на праці втомлені від неспання, вже напівзімкнені очі. Я відійшов не лише од людей, але й від справ, передусім — од своїх власних. Займаюся справами нащадків: записую все, що могло б їм допомогти. Викладаю в листах рятівні настанови, начеб то були складники помічних ліків, цілющу силу яких я сам випробував на своїх виразках, і хай повністю вони й не зажили, все ж перестали розповзатися. Правильну дорогу, на яку, втомлений блуканнями, я так пізно натрапив, показую іншим; гукаю їм: "Уникайте всього, що так вабить юрбу, всього, що подає нам випадок. З острахом та підозрою зупиніться перед будь-яким несподіваним добром. Таж і звір, і риба ловляться на якусь ласу сподіванку. Вважаєте це дарами долі? Ні, це пастки. Хто з вас хоче мати спокійне життя, хай докладе всіх сил, аби не потрапити в ті гачкуваті, намазані пташиним клеєм добродійства. Бо до того додається ще один, чи не ! найгірший обман: гадаємо, що ми впіймали, а то нас упіймали. Така стежка веде до прірви. Єдиний вихід піднесеного до висот життя — падіння. А ще, коли щастя, підхопивши, зіб'є нас із прямого шляху, то годі опертись тій бистрині — треба плисти навпростець або ж одразу йти на дно. Фортуна не просто перевертає — вона кидає стрімголов, несе на стрімчаки. Отож дотримуйтесь розумного й рятівного способу життя: своєму тілу годіть настільки, наскільки це достатньо для доброго здоров'я; поводьтеся з ним суворіше, аби воно не повставало проти душі: їжа хай лиш голод заспокоює, пиття хай гасить спрагу, одяг — оберігає від холоду, дім хай буде захистом від негоди. І немає значення, чи з дерну той дім, чи з різнобарвного чужоземного мармуру; знайте: під стріхою людині живеться не гірше, ніж під золотом. Нехтуйте всім тим, що постачає нам непотрібна праця,— безліччю оздоб та витребеньок. Думайте над тим, що лиш одна душа гідна подиву. Для великої душі — все менше від неї". Коли ось так бесідую сам із собою, з нащадками, то невже вважаєш це менше корисним, аніж коли б я вчащав до суду, відтискував свій перстень на табличках з заповітами чи коли б у сенаті голосом та рукою підтримував пошукачів? Ті, що видаються бездіяльними, повір мені, зайняті великим ділом: про людське й водночас про божественне вони розмірковують. Але пора закінчувати й, за своїм звичаєм, дещо додати до цього листа,— знову ж таки не з моїх, а з Епікурових запасів. Ось що я нині прочитав у нього: "Мусиш слугувати філософії, якщо хочеш пізнати справжню свободу". Хто піддався, довірився їй, той не ждатиме тієї свободи з дня на день: тут же буде вільним. Кажу-бо: саме служіння філософії — це вже свобода. Можеш запитати мене, чому так багато гарних думок я беру в Епікура, а не у наших філософів. Запитаю в свою чергу й тебе: "Чому вважаєш, що ті Епікурові вислови не є водночас спільними для всіх?" Як багато поетів кажуть щось таке, що філософи або вже сказали, або саме їм належить це сказати! Не торкатимусь уже ні трагедії, ані нашої тогати(1); остання, до речі, не цурається поважності, тому і є чимось середнім між комедією та трагедією. А скільки прекрасних віршів знайдеш у мімах! Скільки й у Публілія(2) зустрінеш такого, що випадало б виголошувати акторам на котурнах(3), а не на звичайних підошвах! Наведу один із тих його віршів, що пов'язаний з філософією, а заразом із тим, про що ми тільки-но говорили: поет теж уважає, що випадковий набуток — не наш набуток:

Чим випадок утішив,— не твоє воно.

Пригадую, цю ж думку ти висловив іншим, значно кращим і стислішим рядком:

Дарунком долі довго не натішишся.

І ще ось (не обмину і його) чи не найкращий вислів:

Що взяв — оддати доведеться будь-коли.

Але я не вважаю, що мій борг погашено: я лиш повернув тобі — твоє.

Бувай здоров!

ЛИСТ ІХ

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти хочеш знати, чи Епікур в одному із своїх листів справедливо дорікає тим, які стверджують, що мудрець, мовляв, задоволений сам собою, а тому й не потребує друга. Цей закид роблять Стільпону(1), Епікуру, а також тим, для кого найвище добро — відсутність душевних страждань. Нам, до речі, не уникнути двозначності, якщо при перекладі слова араthеіа ми нашвидкуруч хотіли б обійтися одним лише відповідником "терпіти". Адже те слово можна було б сприйняти у протилежному, ніж маємо тут на увазі, значенні: хочемо говорити про душу, якій байдуже будь-яке страждання, а можна подумати, що йдеться про душу, яка не може стерпіти будь-якого страждання. Зваж лишень, чи достатньо сказати "невразлива душа", чи "душа, яка піднялась над усякими стражданнями"? У тому-то, власне, й різниця між ними й нами(2): наш мудрець, відчувши біль, долає його, а їхній — навіть не відчуває.

Спільне ж і в нас, і в них те, що мудрецеві ніхто, крім нього самого, не потрібен. І все-таки, хоч і задовольняється самим собою, він зовсім не проти того, щоб мати друга, сусіда, товариша. Але гарненько поміркуй, в якому розумінні він задовольняється собою. Хай, скажімо, якась хвороба чи ворог позбавлять його руки, хай випадково позбудеться ока чи навіть обох очей,— йому достатньо буде того, що зосталося: скалічілий, без якоїсь частини тіла, він буде таким же веселим, яким був при неторкнутому тілі. Не страждає, зазнавши втрат, хоч і волів би залишитись неушкодженим. Мудрець, отже, задовольняється самим собою не в тому розумінні, що хоче бути без друга, а що може без нього обійтись; "може" — тобто не втратить душевної рівноваги, коли зостанеться без нього. Втім, він ніколи не лишатиметься без друзів, бо ж від нього самого залежить, наскільки скоро знайде нового друга. Втратить, приміром, свою статую Фідій — тут же вирізьбить іншу. Так і мудрець: він і дружбу заводити вмілець — замість утраченого друга придбає іншого. Питаєш, як він так швидко міг би зробити це? Відповім, але домовимось, що цим я одразу сплачу свій борг, аби, коли йдеться про нинішній лист, ми були поквитовані. Гекатон мовить: "Я вкажу тобі приворотний напій без жодних засобів, без зілля, без чаклунських примовлянь: "Люби — й тебе полюблять". Велику насолоду дає нам, однак, не лише давня, випробувана часом дружба, але початок та плекання нової.