Моральні листи до Луцілія - Сторінка 32

То як? Чи не з найвищою шанобою привітаю в душі своїй одного й другого Марка Катона, Лелія Мудрого, Сократа і Платона, Зенона і Клеанта? Шаную їх і — хай лише почую якесь із цих славних імен — побожно встаю.

Бувай здоров!

ЛИСТ LХV

Сенека вітає свого Луцілія!

Вчорашній день я розділив з недугою: першу його половину, до полудня, вона забрала собі, другою — мені поступилася. Спочатку я випробував свою душу читанням. Далі, побачивши, що це заняття їй під силу, я зважився наказати їй, чи то пак дозволити, дещо складніше: почав писати, щоправда, з більшим напруженням, ніж звичайно,— змагався з трудністю предмета, не даючи йому так просто мене здолати. Тут і навинулися друзі й разом приборкали мене, як то роблять з непокірним хворим. Стилос поступився розмові. З неї переповім тобі ту її частину, яку вважаю спірною: тебе ж ми, власне, обрали суддею. Мороки матимеш більше, ніж тобі здається, адже доведеться висловитися щодо трьох різних міркувань.

Наші стоїки, як знаєш, твердять, ніби все у природі виникає з двох начал: причини і матерії. Матерія лежить бездіяльна — річ, до всього готова, але, поки її ніщо не рушить,— ні до чого не здатна. Натомість причина, тобто розум, надає матерії вигляду, обертає нею, як хоче, добуває з неї всілякі вироби. Тому-то слід визнати, що мусить бути те, з чого якась річ твориться, як і те, за допомогою чого вона твориться. Це останнє — причина; перше — матерія. Будь-яке мистецтво — це наслідування природи. Так ось: те, що я говорив про всесвіт, віднеси тепер до всього, що творить людина. Статуя, скажімо,— це початково й матерія, що підлягала роботі митця, і сам митець, який надавав тій матерії вигляду. Матерія статуї — бронза, причина — митець. Така ж сама умова й усього сущого: кожна річ — це те, з чого вона створена, і те, що її створило. На думку стоїків, є лишень одна причина — те, що створює речі. А от Арістотель вважає(1), що про причину можна говорити трояко: "Перша причина,— каже він,— це матерія, без якої нічого не можна зробити; друга — митець; третя — форма, що дається кожному виробу, приміром, статуї". Цю форму, до речі, Арістотель називає "ейдос". "Ще й четверта,— зазначає він,— долучається до них причина — це намір, з яким приступають до твору". Поясню тобі, що це таке. Отже, бронза — перша причина статуї; та статуя ніколи б не могла бути виготовленою, коли б не було того, з чого її відлито, викарбувано. Друга причина — митець: не могла б та бронза набути вигляду статуї, коли б за неї не взялися досвідчені руки. Третя причина — форма: статуя ніколи б не отримала назви "Дорифор" чи "Діадумен"(2), коли б їй не надали саме такого обличчя. Четверта причина — намір, з яким стають до роботи: якби його не було, того наміру, то статуї взагалі б не виготовили. То що ж таке намір? Те, що спонукає митця, те, заради чого він бере до рук різця: якщо він має на думці продати свій твір, то це — гроші; якщо трудиться задля свого ймення, то — слава, а якщо готує дарунок для храму, то — побожність. Отже, причиною є також те, з якою метою виготовляється та чи інша річ. Таж не вважаєш, що до причин викінченого твору не варто зараховувати того, без чого той твір взагалі б не був створений. Платон додає ще й п'яту причину: зразок, який називає "ідеєю"(3). Це те, на що поглядає митець, аби не схибити, втілюючи свій задум у матеріал. І зовсім не має значення, чи той зразок, на якому він час од часу зупиняє око, десь осторонь, чи таки в ньому, ним же сприйнятий і довірений пам'яті. Ось такі зразки всіх речей має у собі божество, що охоплює своїм помислом як числа, так і форми всього, що має бути створене; те божество й сповнене тими несмертельними, незмінними, невтомними образами, які у Платона мають назву "ідеї". Приміром, гинуть люди,— а людськість, на зразок якої створюється людина, залишається, і не завдає їй жодної шкоди те, що ті люди страждають, загибають. Отож, як повчає Платон, є п'ять усіх причин: те, з чого; те, через кого; те, в якому вигляді; те, на подобу чого; те, задля чого; врешті — те, що з тих причин виходить. Так, аби не відходити від нашого прикладу — статуї: те, з чого вона,— бронза; те, через кого,— митець; те, в якому вигляді,— форма, якою вона наділена; те, на подобу чого,— зразок, за яким створював її митець; те, задля чого,— намір митця; те, що з тих причин виходить,— сама статуя. Все це, говорить Платон, є також у всесвіті: творець — це бог; те, з чого всесвіт створено,— матерія; форма — це вигляд і порядок, що спостерігаємо довкіл; зразок — те, на подобу чого бог створив таку оздобну велич; намір, задля якого він усе це створив. Запитаєш, мабуть, який же був намір у бога? — Доброта. Читаємо ж у Платона: "Що спонукало бога створити світ? Бог добрий. Добрий же не скупиться іншим на добро. От він і створив, що лиш міг найкращого"(4). Тож вислови свою суддівську думку — скажи, чиї слова видаються тобі найвірогіднішими; саме найвірогіднішими, а не найправдивішими, бо до остаточного вирішення цього питання нам так далеко, як до самої чистої правди. Те, що Арістотель і Платон говорять стосовно тієї юрби причин, то їх насправді або надто багато, або надто мало. Адже коли до причин зараховувати все те, без чого взагалі ніщо не може бути зроблене, то їх надто мало; хай тоді причиною вважають також час: без нього ж ніщо не може статися; так само й місце: як зробити якусь річ, коли не буде місця, де б її зробити? Або ж рух: ніщо ж без нього не виникає, ані не гине — жодного мистецтва не може бути без руху, жодної переміни. Але ж ми дошукуємося першої, загальної причини. Вона мусить бути простою, оскільки і матерія проста. Що ж це за причина? Звичайно, дійовий розум, тобто бог. А щодо наведених причин, хоч би скільки їх було, то це не окремі причини: всі вони залежать від однієї — тієї, що діє. Скажеш, причиною є форма? Але ж митець прикладає її до свого твору, значить, це якась частка причини, а не сама причина. Так само й зразок не є причиною, а лиш її необхідне знаряддя. Зразок настільки потрібний митцеві, як різець чи напилок: без них мистецтво й кроку не зробить, але вони не є ні частинами мистецтва, ані його причинами.— "Намір митця,— кажуть вони,— тобто те, заради чого він береться до роботи,— це причина".— Хай так. Але ж це не дійова, а лиш побічна причина. Таких причин не злічити, а ми шукаємо загальної причини. Тут їх і зрадила звична для них тонкість, коли вони твердили, начебто весь світ, викінчений твір,— це причина. Адже твір і його причина — далеко не одне й те ж саме.

Отже, ухвали своє рішення або — це легше у подібних питаннях — оголоси, що для тебе ще не все ясно, і зажадай ширшого розгляду справи.— "Дивна приємність,— скажеш,— марнувати час на те, що не вгамує тобі жодної пристрасті, не прогонить жодного бажання!" — Що ж, я теж надаю перевагу тому, що втихомирює душу, і насамперед намагаюся збагнути сам себе(5), а потім уже всесвіт. Але й тепер, хоч ти й дорікаєш мені, часу намарно не витрачаю: навіть оті роздуми, якщо їх не здрібнювати, якщо не вдаватись до непотрібних тонкощів, підносять, полегшують наш дух, що прагне звільнитися з-під тяжкої ноші й повернутись до тих обширів, звідкіля він походить. Бо ж тіло — це тягар, це кара для духу; воно тисне, пригнічує його, тримає в путах, аж поки на допомогу не прийде філософія, поки не звелить йому насолоджуватися спогляданням природи, відіславши його від земного — до небесного. У тій мандрівці — його свобода: він вихоплюється з-під сторожі, набирається у небі снаги. Як митці, натомивши очі над якоюсь тонкою роботою, що вимагає напруженої уваги, та ще й коли приміщення поганенько освітлене, виходять на свіже повітря і десь у призначеному для громадського дозвілля місці втішають свій зір вільно розлитим світлом, так і дух, замкнений у тій понурій і темній оселі, за будь-якої нагоди поривається на простір і відпочиває, споглядаючи природу. Мудрець, а також той, хто прагне мудрості, хоч вони тісно зв'язані з тілом, усе ж кращою своєю часткою — вільні від нього, звернені думками у високість. Подібно до воїнів, які прийняли присягу, термін свого життя вони вважають терміном військової служби; вони виховали себе так, що ні любові до життя не чують, ані ненависті: терпляче переносять свою смертну долю, хоча знають, що краще жде їх попереду. Забороняєш мені приглядатися до природи й, забираючи з-перед очей цілість, залишаєш якусь частку? Я не мав би запитувати себе, якими є початки всесвіту? Хто формує всі речі? Хто порозмежовував усе те, що, поспливавшись докупи, бовваніло єдиним клубом бездіяльної матерії? Я не мав би дошукуватися, хто ж є творцем усесвіту? В який спосіб така громада прийшла до закону й порядку? Хто зібрав порозкидуване, поділив перемішане, а всьому тому, що лежало безформним звалищем, надав виразного обличчя? Звідки проливається таке світло? Чи його джерело — вогонь, а чи ще щось ясніше? Не вивідуватиму цього? Не знатиму, звідки я походжу? Чи один лише раз мені озирати цей світ, чи маю народжуватися знову й знову? Куди піду звідси? Яка оселя чекає душу, звільнену від її рабського існування в людському тілі? Забороняєш поцікавитися справами небесними, тобто велиш мені жити з опущеною головою?.. Ні! Я вищий, бо й народжений для чогось вищого, ніж для слугування своєму тілу, на яке дивлюсь не інакше, як на зашморг, що накинутий на мою свободу!

Ним я прикриваюсь від фортуни, щоб вона не проникала глибше,— не дозволяю, щоб якийсь із її ударів, пройшовши крізь тіло, сягнув і мене. Одне лише тіло є в мені вразливим. І в тому нараженому на удари житлі мешкає вільна душа. Ніколи ота моя плоть не схилить мене до страху, ніколи не змусить до ганебного для чесної людини лицемірства, ніколи заради того нікчемного тіла не опущуся до брехні! Як тільки вважатиму за потрібне — тут же розірву з ним союз. Але й тепер, поки ми ще пов'язані співжиттям, той союз нерівний: всі права забрала собі душа. Зневага до тіла — теж певна свобода. Повертаючись до суті, зауважу, що й споглядання природи, над чим ми тільки-но міркували, чимало прислуговується тій свободі. Адже справді все складається з матерії і бога. Бог керує, а все, що довкола нього, йде за ним, як за вождем, кориться його верховній волі.