Моральні листи до Луцілія - Сторінка 48

Значить, не йду слідами попередників? Авжеж, іду. Але залишаю за собою право дещо знайти й самому, дещо змінити, а від дечого й відмовитись. Я не слугую своїм попередникам, а лише погоджуюся з ними.

Але я надто необачно потішив себе тишею і тією самотністю, якої, здавалося, ніщо не порушить. Ось із майдану долинає страшенний крик і, хоча не збиває мене з думки, все ж скеровує її іншим річищем — саме на той предмет. Роздумуючи сам із собою, дивуюсь, як багато людей вправляють своє тіло, і як мало — свої духовні здібності; яке збіговисько на тому гідному хіба що сміху, пустому видовищі, і яке безлюддя довкола благородних наук; яка духовна вбогість тих, що викликають у нас захоплення своїми набухлими від м'язів плечима й руками! От мене й переслідує думка: якщо належними вправами тіло привчають до такої терпеливості, що можна витримувати удари і кулаками, й ногами, і то не однієї лиш людини, проводити цілі дні під найдошкульнішим сонцем, у найпекучішій куряві, та ще й спливаючи власною кров'ю, то наскільки легше загартувати свій дух, щоб він несхитно сприймав удари фортуни, щоб випрямлявся навіть тоді, коли його кинуть на землю і візьмуть під ноги! До того ж тіло, щоб його загартувати, вимагає чимало засобів. Дух же зростає із себе самого, сам себе живить, сам себе зміцнює. Ті потребують багато їсти, багато пити, щедро змащуватись олією, врешті, довго натруджувати м'язи; натомість ти набудеш доброчесності, не вдаючись до різних засобів, не зазнаючи втрат. Що може зробити тебе доброчесною людиною,— те в тобі самому. А що тобі потрібно для того, аби стати доброчесним? Хотіти того! То чи можна хотіти чогось кращого, ніж вирватись із тієї гнітючої для всіх неволі, якої прагнуть позбутися навіть найупослідженіші раби, навіть ті, що в тому бруді побачили світло денне. Щоб тільки отримати свободу, вони викладають усі свої заощадження, на які спромоглися, обдурюючи свій шлунок. То хіба ж ти, вважаючи себе вільнонародженим, не прагнеш домогтися свободи будь-якою ціною? Годі озиратися на скриньку для грошей! Тієї свободи не купиш. На таблицях, де перераховано звільнених від неволі,— лиш примарна назва свободи: насправді ж нею не володіють ні ті, хто її купив, ані ті, хто продав. Ти сам повинен здобути для себе те благо, сам від себе повинен його вимагати. Насамперед звільнися від страху перед смертю: це ж він нас уярмлює; потім — від страху перед убогістю. Якщо хочеш пересвідчитися, що нема в тій убогості аніякісінького зла, то порівняй обличчя вбогого і багатого: вбогий і частіше, й щиріше сміється; жодна турбота не діймає його глибоко. Якщо й налетить випадкова скруха, то тут же й минає, мов перелітна хмарина. Кого ж називають щасливими, ті лише вдають веселих, а смуток їхній важкий та пекучий, мов гнійник, і тим важчий для них, що не завжди їм можна відверто бути нещасливими: серед журби, що з'їдає серце, вони мусять прикидатися щасливцями. Я повинен частіше звертатися до цього прикладу, бо жоден інший так влучно не передав би отого дійства людського життя(1), яке доручає нам зображати такі людські постаті, для яких ми аж ніяк не надаємося. Той, хто сягнистим кроком ступає сценою і, гордо закинувши голову, мовить:

Я — Аргосу велитель. Дав Пелоп мені

Під берло Істм, що море з двох боків його

Омило,— всі ті землі, що між Геллою

Та морем Іонійським...(2)-

той насправді — звичайнісінький раб, який отримує для прожитку п'ять мірок зерна і п'ять денаріїв ! Або он той, зарозумілий, кого так і розпирає од зухвальства та впевненості у свої сили, той, хто викрикує:

Замовкни, Менелаю, бо впадеш-таки

Ти від руки моєї!..-

той теж отримує на хліб щоденний і кладеться до сну на якусь дранку. Те ж саме можеш сказати й про всіх розніжених у багатстві, тих, кого лектика підносить над головами міського натовпу: їхнє щастя — одна лиш подоба щастя. Зірви з них мапі-кару — і зневажиш їх. Перед тим, як купити коня, велиш зняти з нього попону; до рабів, що на торговищі, так само приглядаєшся, коли вони скинуть одяг, аби не лишилась непоміченою якась вада. Чому ж про людину судиш, коли вона в оболонці? Торговці рабами вдаються до всіляких хитрощів, щоб приховати те, що може не сподобатись, тому-то сама прикраса викликає у покупця підозру: побачивши, приміром, гарну пов'язку на руці чи нозі, скажеш ту пов'язку зняти й показати о тобі голе тіло. Бачиш того скіфського чи сарматського володаря з пишною відзнакою влади на голові? Якщо хочеш його оцінити, пізнати, що то за людина, розв'яжи йому ту пов'язку на чолі — й побачиш чимало зла під нею. Та що там розводжусь про інших? Хочеш оцінити сам себе? Відкинь гроші, дім, почесті — зазирни у себе! Бо ж нині ти ціниш себе думкою інших.

Бувай здоров!

ЛИСТ LXXXI

Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що натрапив на невдячну людину. Якщо це вперше, то подякуй або долі, або своїй обачності. Втім, обачність у даному випадку послужить хіба для того, щоб зробити тебе недобрим. Адже, уникаючи невдячності, відступиш і від добродійств: боячись, аби не пропали вони даром в інших, доможешся того, що пропадуть вони в тебе. Але хай краще зостануться невіддячені, ніж незроблені. Сіяти треба й після поганого жнива. Не раз усе те, що пропадало через постійну безплідність поганого грунту, надолужувалося щедрим урожаєм лишень одного року. Заради того, щоб надибати хоч одну вдячну людину, варто випробувати й невдячних. Ніхто в добродійствах не має аж такої певної руки, щоб не помилявся. Але хай хибить, тільки б іноді влучав. Після бурі, що розтрощила корабель, знову пускаються в море. Лихваря не прожене з торговиці розтратник. Життя скоро закостеніє у лінивій бездіяльності, якщо треба буде відійти від усього, що знеохочує нас перешкодами. Тебе ж хай ті перешкоди зроблять ще діяльнішим. Адже за непевну щодо успіху справу потрібно братися раз по раз саме з тим, щоб колись нам таки пощастило.

Але все це я достатньо обговорив у тих книжках, які названо "Про добродійства". Тут, мабуть, варто глибше вникнути в питання, яке, на мій погляд, не було там належно роз'яснене: чи той, хто нам спочатку посприяв, а потім нашкодив, розрахувався з нами і звільнив нас від боргу? Якщо хочеш, додай ще те, що він значно більше опісля нашкодив, аніж перед тим посприяв. Хочеш знати слушне рішення безстороннього судді? Він урівноважить одне другим і скаже: "Хоч кривда й вагоміша, але ту частку, якою вона переважила, я зараховую до добродійства". Більше зашкодив? Але ж допоміг раніше! Треба й час взяти до уваги. Очевиднішим, ніж вимагало б нагадування, є ще й таке питання, яке мусимо поставити: чи допоміг добровільно і чи не нашкодив, бува, мимовільно? Адже, обговорюючи добродійства і кривди, необхідно враховувати намір. "Я не хотів робити добра: схилили мене чи то чемність, чи наполягання, чи сподіванка вдячності". З яким серцем подано, з таким же й має бути віддано: на терези слід класти не те, скільки хто дає, а з якого серця той вчинок вийшов. А тепер відкладімо припущення. Добродійство хай буде добродійством, кривда, що виявилась більшою від нього,— хай буде кривдою. Доброчесна людина кластиме на вагу тягарці, мовби ошукуючи себе саму: де добродійство, там щось додасть, де кривда — відніме. Інший, ще м'якший суддя (саме таким я б волів бути), вважатиме своїм обов'язком зовсім забути кривду, а пам'ятати лише про добродійство.— "Але,— заперечиш,— хіба справедливість не вимагає віддати кожному належне: вдячністю платити за добро, помстою чи принаймні неприязню — за кривду?" — Це так, але тільки тоді, коли один хтось завдав нам кривди, інший — зробив добро. Бо якщо ті два вчинки — від однієї і тієї ж особи, то добродійство загладжує кривду. Адже тому, на кого не варто гніватись, навіть якби він попередньо не прислужився нам, ми зобов'язані чимось більшим, ніж вибаченням, якщо він скривдив нас після свого доброго вчинку. Але я не зрівнюю тих двох різних вчинків. Зрозуміло, більше ціню добродійство, а не кривду. Проте не всі, хоч і почуваються до вдячності, знають, якою міркою треба віддавати за отримане добро. Навіть перший-ліпший з юрби, неосвічена, недалека людина, може відчувати вдячність, особливо після тільки-но отриманого добродійства, але він, кажу, не знає, скільки за це винен. Лише мудрець може належно оцінити кожну річ. Бо дурень, про якого щойно мовилось, хоч би й не позбавлений був доброї волі, повертає борг або менший, ніж треба, або не тоді й не там, де випадало б це зробити. Те, чим слід було б віддячитись, він мовби проливає чи розкидає. Аж диво бере, наскільки припасовані деякі слова до відповідних речей, наскільки докладно давній звичай мовлення окреслив ті речі найвиразнішими знаками, які вказують нам наші обов'язки. Ось ми кажемо, що хтось комусь "відніс" вдячність; відносити — значить добровільно приносити те, що ти винен. Не говоримо ж "віддав" вдячність: віддають же й ті, від кого вимагають, аби вони віддали, як і ті, хто це робить супроти своєї волі, з примусу, робить будь-де або через будь-кого. Не кажемо, що хтось "відклав" або "сплатив" добродійство: не підходить тут жодне із слів, що стосуються виплати боргу. "Відносити", повторюю, значить нести якусь річ тій людині, в якої ти її отримав. Отже, це слово означає добровільну дію: хто відніс, той зробив це самохіттю.

Мудрець усе розважить сам із собою: скільки отримав, від кого, коли, де, в який спосіб. Тому не можемо погодитися з думкою, що хтось інший, крім мудреця, вмів би належно віддячитися. Також обдарувати добродійством ніхто не зможе краще, ніж мудрець,— той, хто з більшою радістю дає, ніж інший — отримує. Хтось може зарахувати це до тих наших висловів, які всім видаються несподіваними (греки називають їх рагайоха), й запитає: "Отже, крім мудреця, ніхто більше не спроможний віддячитися? Ніхто своєму вірителю не зуміє віддати боргу ані, купуючи якусь річ, розрахуватися з продавцем?" — Щоб ми не наразились на ненависть, то знай, що те ж саме говорив Епікур. Та й Метродор каже напростець, що тільки мудра людина вміє бути вдячною. Далі він же дивується, як це ми стверджуємо: "Тільки мудрець уміє любити, тільки мудрець може бути другом". А хіба ж віддяка не є частиною і любові, й дружби? Таж вона навіть поширеніша, її звідує більша кількість людей, ніж справжню дружбу.