Моральні листи до Луцілія - Сторінка 66

Наша душа — містка, сприйнятлива; вона здатна туди піднятися, тільки б її не обтяжували пороки. Як наше тіло вже від самої природи пряме, чоло звернене до неба, так і душа, яка може сягнути, куди лиш захоче, для того й зладнана природою, щоб мати богорівні жадання. І якщо вона використовує свої сили, якщо розгортається в усю широчінь, то в усякому разі вона змагається досягти висот не чужою дорогою. Нелегкий то був труд — іти до неба; вона ж повертається туди знову. Ступивши на той шлях, простує ним сміливо, знехтувавши всім, не озираючись на гроші; золото й срібло, гідні хіба що тієї темряви, в якій вони лежали, вона оцінює не тим блиском, що б'є в вічі темним душею людям, а давнім болотом, з якого їх вигребла, добула на світло денна наша захланність. Вона, повторюю, знає, що багатства не там, де їх громадять,— душу треба наповнювати, а не скриню. Саме їй, душі, треба віддати владу над усім, її треба впровадити у володіння всією природою,— щоб межами сходу й заходу визначала свої надбання, щоб і вона, подібно До богів, мала під собою все довкруг і звисока споглядала на багачів з їхніми багатствами — на тих, хто не так своїм утішається, як заздрить чужому. А коли вона на такій вершині, то й про тіло дбає вже як про необхідний вантаж, якого треба просто пильнувати, а не любити, не підпорядковуючись тому, чим покликана володіти. Хто служить своєму тілу, той не може бути вільним. Бо якщо й впораєшся з іншими господарями, яких знайшла собі надмірна турбота про тіло, то влада й самого тіла доволі сувора й вибаглива. Душа виходить із нього то спокійно, то вихоплюється з усією рвучкістю, не дбаючи, що буде з останками. Як нехтуємо обстриженим волоссям та бородою, так і та блаженна душа на порозі до виходу не журиться, якою буде подальша доля її дотеперішнього притулку: чи спалить його вогонь, чи вкриє земля, чи розтягнуть хижі звірі — усе це, вважає вона, стосується її не більше, ніж дитяче місце, послід, стосується щойно народженої дитини. Чи непоховане тіло розносять птахи, чи його кинуть

...собакам: морським на поталу, —

яке то має значення для того, хто вже не існує? Але й перебуваючи серед людей, мудрець не боїться, коли йому грозять посмертною мукою ті, кому мало, щоб перед ними тремтіли лишень до останнього подиху. "Ні,— каже він,— мене не жахають ні гаки, ні огидне для людського ока видовище, коли звір чи хиже птаство розшарпує зоставлене для наруги тіло. Я нікого не благаю про останню шану для себе, нікому не доручаю своїх останків: сама природа подбала про те, щоб ніхто не лишився непохованим. Сам час поховає тих, кого пожбурила край дороги чиясь жорстокість". Гарно сказав про це Меценат:

Що мені той гробівець? Про покинутих дбає природа!

Ти б міг подумати, що ті слова мовив хтось із високо підперезаних мужів. Справді, він був людиною піднесеного, сильного духу, що згодом від постійних успіхів розпустився(4).

Бувай здоров!

ЛИСТ ХСІІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

У листі, де ти нарікав з приводу смерті філософа Метронакта, начебто він і міг, і повинен був жити довше, я відчув брак справедливості, яка притаманна тобі повсякчас, в усіх твоїх обов'язках, усіх справах, але якої, кажу, бракує лишень в одному — в тому, що й усім іншим. Я зустрічав багатьох, що були справедливі до людей, але нікого, хто був би справедливий до богів. Щоденно обурюємось на приречення: чому комусь одному обірвано життя посередині дороги? Чому натомість не обірвано комусь іншому? Чому продовжується його старість, що стала тягарем і для нього, й для інших людей? Але, прошу тебе, зваж добре, що, на твою думку, справедливіше — щоб ти корився природі чи щоб природа корилась тобі? Яка тут різниця, як скоро відійдеш відтіля, звідки все одно доведеться відійти? Дбати треба не про те, аби довго прожити, а про те, аби прожити достатньо. Чи довго проживемо,— це справа приречення; чи достатньо — справа душі. Довгим є те життя, яке втішається повнотою. А повнота — це той стан, коли душа повертає собі притаманне їй добро, коли сама отримує владу над собою. Що з того, що хтось там прожив у бездіяльності вісімдесят років? Та він і не прожив, а просто прогаяв життя; не пізно помер, а довго помирав. Прожив вісімдесят років! Залежить, котрий день ти вважаєш днем його смерті. А цей відійшов у розквіті сил. Але ж виконав усі обов'язки доброго громадянина, доброго приятеля, доброго сина — нічого не занедбав. Хоч незавершений його вік, але життя — завершене. Прожив вісімдесят років! Хіба що пробув вісімдесят років,— якщо про його життя не говориш у такому значенні, як про життя, приміром, дерев.

Благаю тебе, Луцілію, робімо так, щоб наше життя, як дорогоцінна річ, оцінювалось не протяжністю, а вагою. Вимірюймо його ділами, а не часом. Хочеш знати, яка різниця між завзятим мужем, який, зневажаючи фортуну, ретельно, наче вояк на службі, виконав усі обов'язки, що ставило перед ним життя, і піднявся до найвищого його блага,— і тим, хто протривав багато років? Один живе й після смерті, другий — помер ще перед смертю. Похвалімо ж і до числа мудреців віднесімо того, хто добре розпорядився своїм, хоч і скупо йому відміряним, часом! Адже він побачив справжнє світло. Він не був одним із юрби. Він і жив, і виявляв свою силу. Іноді він тішився погідним небом, іноді, як то буває, сяйво могутнього світила пробивалося крізь хмари. То чи варто дошукуватися, як довго жив? Він жив! Він сягнув аж до нащадків, перейшов у їхню пам'ять.

Це не значить, що я відмовився б од довголіття. Але, якщо фортуна вкоротить мій вік, то я не нарікатиму, що мені чогось забракло до блаженного життя. А це тому, що я розраховував не на той день, котрий моє захланне сподівання визначило за межу мого життя. Ні! Я на кожен день дивлюсь як на межу свого життя(1). Навіщо питаєш мене, коли я народився і чи маю ще право бути в колі молодих? Я дістав своє. Як і при малому зрості людина може сягнути досконалості, так само й життя при його малому відтинку може бути досконалим. Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу — це не від мене залежить; як проживу — від мене. Вимагай, щоб я не відраховував своїх років безславно, наче в пітьмі: вимагай, щоб я прожив життя,— щоб мене не пронесли повз нього, мов на ношах.

Питаєш, наскільки розлогим може бути життя? Настільки, щоб сягнути мудрості. Хто дійшов до неї, той торкнувся межі — не найвідлеглішої, але найважливішої. Тут він уже хай сміло похвалиться та складе дяку богам і, ставши серед них, нехай вважає своєю заслугою, як і заслугою природи речей, те, що він був. Та й справедливо вважатиме: повернув їй життя кр"щим, ніж отримав. Став зразком доброчесної людини — показав, якої вона досконалості, якої величі. Коли б міг приточити собі років, то наново прожитий відтинок життя не відрізнявся б од попереднього.

Доки ж, усе-таки, живемо? От ми натішилися знанням про все, що нас оточує. Знаємо, на яких засадах зводить свою будову природа, який лад вона запроваджує у світі, крізь які чергові зміни провадить і повертає рік, як замикає все, що було колись, і себе ж кладе собі за межу. Знаємо, що сузір'я рухаються завдяки притаманному їм розгонові; що одна тільки земля стоїть непорушно, а все інше біжить із постійною, ненастанною швидкістю. Знаємо, як місяць проходить перед сонцем, в який спосіб він залишає позаду, хоч повільніший, прудкіше світило, як він отримує світло і як його втрачає. Знаємо, яка причина приводить ніч, а яка — повертає день. Отже, треба йти туди, де ближче до того придивишся.

"Відходжу туди сміливо,— каже мудрець,— не з надією, що там, як я це розумію, відкриється переді мною дорога до моїх богів. Я заслужив на те, щоб мене допустили до них; я вже був серед них, я послав до них свою душу, а вони послали до мене свою. Але припустімо, що я зникаю зовсім, що з людини після смерті взагалі нічого не зостається,— я з такою ж рішучістю ступлю на поріг, за яким уже нікуди податися".

"Він прожив далеко не стільки років, скільки б міг прожити!" — А хіба нема книжки, де не так багато віршів, а вона й корисна, й гідна хвали? Ти знаєш, які об'ємні "Літописи" Танузія(2), але знаєш і те, як їх називають. Дехто своїм життям, власне, й нагадує ті Танузієві "Літописи". Невже той, кого вбивають у день ігрищ під вечір, щасливіший, на твою думку, від того, хто впав опівдні? Гадаєш, хтось аж так по-дурному жадібний до життя, що волів би, аби його зарізали не на арені, а в роздягальні? Не на велику відстань випереджуємо один одного. Смерть кладе трупом усіх. Убивця йде одразу ж за вбитим. Те, про що так гаряче розводимось,— усього лиш мить.' А втім, яке ж то має значення, чи довго уникатимеш того, чого й так не вдасться тобі уникнути?

Бувай здоров!

ЛИСТ ХСІV

Сенека вітає свого Луцілія!

Декотрі беруть до уваги лише ту частину філософії, яка, не впорядковуючи життя людини взагалі, дає відповідні настанови кожній окремій особі: чоловікові — як поводитися з жінкою, батькові — як виховувати дітей, господареві — як керувати рабами; все інше вони відкидають як таке, що пурхає собі десь поза межами нашої користі,— начебто можна дати якусь пораду щодо частини, не охопивши спочатку життя в його цілості. Арістон же, стоїк, навпаки: власне ту частину філософії вважає малоістотною, котра не проникає глибоко в душу. Навіть для її часткових настанов, на думку Арістона, чимало значать загальні засади філософії, зокрема, щодо природи найвищого блага. Хто їх добре зрозуміє і засвоїть, той сам собі порадить, як чинити в тому чи іншому випадку. Подібно до того, хто оволодіває мистецтвом метати спис, обирає визначене місце, привчає руку належно скеровувати зброю, а потім, набувши завдяки відповідній науці та вправам належного вміння, користується ним, де лиш захоче, адже навчився влучати не тільки в щось одне чи друге, а в усе, що лиш заманеться,— так само й той, хто опанував науку життя взагалі, не потребує окремих настанов, бо збагнув цілість — не те, як йому, скажімо, жити з дружиною чи з сином, а те, як треба жити добре взагалі, хоча сюди, звісно, входить і те, як йому поводитися з дружиною та дітьми. Клеант, щоправда, й за цією частиною визнає якусь користь, але називає її безсилою, якщо вона не випливає з цілості, якщо не сприйняла загальних тверджень філософії, головних її засад.

Отже, тут постає два питання: чи дана частина корисна, чи некорисна, і чи сама вона може зробити людину доброчесною, одне слово, чи та частина є зайвою, чи, навпаки, робить зайвим усе інше.