Моральні листи до Луцілія - Сторінка 70

Такі люди, збурюючи все довкіл, передусім були збурені самі — як ото смерчі, які крутять тим, що захопили у свій вихор, але спочатку крутяться самі й з великим розгоном набігають якраз тому, що зовсім не володіють собою. Ставши бідою для багатьох, вони й на собі відчувають згубний подих тієї сили, якою так нашкодили іншим. Не вір, що хтось може бути щасливий чужим нещастям.

Мусимо переглянути всі ті приклади, від яких аж гуде нам у вухах і ряхтить в очах; мусимо очистити запруджену поганими помислами душу; натомість — впровадити доброчесність. Вона викоренить усе брехливе, що зваблює нас на шкоду правді; вона відмежує нас од юрби, якій так легко довіряємо, і поверне до тверезих суджень. У тому й суть мудрості: повернутися до природи і знов укріпитись там, звідки нас прогнав загальний блуд. Чимала запорука здоров'я — покинути тих, хто схиляє до божевілля, і якомога далі відійти від того збіговиська, де один одного заражає своїм шалом.

Хочеш пересвідчитися, що це правда,— глянь, як то цілком по-іншому кожен живе про людські очі, а по-іншому — для себе. Самотність сама по собі ще не є наставницею невинності, село ще не вчить ощадливості, але там, де нема ні свідка, ні глядача, там влягаються пороки, а їхній плід — це коли на них вказують, коли до них липне поглядом юрба. Хто вдягатиме пурпур, коли його нікому показати? Хто, обідаючи десь у закутку, дбатиме, аби посуд був із золота? Хто, прилігши одинцем у тінь сільського дерева, розкладе перед собою все своє розкішне начиння? Нема такого, кому б кортіло попишатися собою лише перед своїми очима, перед очима небагатьох людей чи родичів — усяк розгортає весь запас своїх пороків, дивлячись на те, скільки люду на нього ззиратиметься. Так воно є! Шанувальник і свідок — ось хто спонукає нас до всіх шалених учинків. Доможешся, щоб ми нічим не вабили чужих очей, значить, доможешся, щоб ми не мали жодних забаганок. Марнославність, розкіш і непогамовність вимагають глядача. Відійди в тінь — і ти вилікуєшся від них".

Отже, якщо ми перебуваємо у міському гаморі, то хай обіч нас буде наставник, який всупереч хвалителям великих маєтностей хвалитиме того, хто багатий скромним майном, хто достаток виміряє потребами. А всупереч тим, хто підносить над усе вельможну ласку і силу влади, хай надасть перевагу присвяченому книжці дозвіллю і душі, яка, полишивши все зовнішнє, звернеться сама до себе. Нехай покаже, що ті, кого люд називає блаженними, тремтять і німіють од жаху, перебуваючи на тій вершині величі, що будить заздрість, і мають щодо себе цілком іншу думку, ніж інші. Бо те, що іншим видається висотою, для них — урвище. От їм і спирає віддих, і мороз іде поза спиною, тільки-но зазирнуть у прірву власної величі: спадають на думку різні підступи фортуни, такі небезпечні саме на ковзкій вершині. Тоді-то жахом для них стає те, до чого нещодавно поривалися, а щастя, через яке вони зробилися тягарем для інших, гнітить їх ще навальніше. Тоді-то вихваляють милий, ні від кого не залежний спокій; тоді-то ненависним стає і той блиск, от вони й озираються, як би то втекти, поки ще не схитнулась уся та непевна велич. Щойно тоді побачиш, як до філософії вдаються зі страху, як гірка доля подає розумні ради. Можна подумати, що сприятлива доля і здоровий глузд — несумісні речі, раз тільки в біді починаємо братися за розум: успіх затьмарює його.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХСV

Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш, щоб я виклав і описав тобі те, що мав відкласти, як я вже казав, до слушного дня, а саме: чи спроможна та _частина філософії, яку греки називають рагаіпеііке, а ми — повчальною, дати нам досконалу мудрість. Знаю, ти б не осудив мене, якби я не дотримав слова. Але тим більше я сповню свою обіцянку й не дозволю, щоб у моєму випадку схибило всім відоме прислів'я: "Надалі не проси того, чого б ти не хотів отримати". Іноді й справді ми вперто домагаємося того, від чого б відмовились, якби хтось із своєї волі нам те подавав. Хай це легковажність, хай, може, підлесливість,— вона однаково мусить бути покарана негайною згодою виконати прохання. Не раз хочемо показати, що і того бажаємо, й цього, хоч насправді зовсім тих речей не бажаємо. От приносить, бува, писака, аби виголосити перед слухачами, довжеленну, написану дрібнесеньким почерком, згорнуту тісним сувоєм "Історію" і, прочитавши чималу її частину, звертається до присутніх: "Якщо хочете, то на тому й закінчу". Та всі в один голос: "Читай! Читай!" І то, зваж, вигукують ті, що багато б дали, аби той занімів на місці. Ми часто одного чогось хочемо в душі, іншого бажаємо собі на словах, і навіть богам не говоримо правди; вони ж або не слухають нас, або жаліють. Я ж, одкинувши будь-яку жалість, помщуся тобі величезним листом, і коли вже насилу читатимеш його, повторюй: "Я сам на себе накликав ту напасть!" Вважай себе в числі тих, кому дошкуляє жінка, яку ти з такими клопотами привів до свого дому, в числі тих, кого муляють найряснішим потом надбані багатства, у числі тих, кого мов на хресті розпинають його ж таки почесті, задля яких не цурався стількох трудів, не гребував стількома хитрощами,— одне слово, в числі винуватців своїх власних бід.

Але, щоб уже без вступу перейти до самої справи, наведу міркування деяких філософів: "Блаженне життя — це належні вчинки; до належних вчинків схиляють настанови; отже, настанов достатньо для блаженного життя".— Але ж настанови не завжди ведуть до належних вчинків, а лише тоді, коли до них прислухається розум. Іноді душу облягають хибні погляди, і тоді, скільки не наставляй,— усе намарно. А буває і так, що, чинячи вірно, люди й самі не здогадуються, що чинять вірно. Бо лише той, хто сформований духовно від самого початку, хто вихований на засадах розуму, спроможний, зваживши всі обставини, знати, що треба робити, коли, якою мірою, з ким, як і для чого. Інший не зможе ні в повну силу, ні незмінно, ані охоче прямувати до чеснот: усе він озиратиметься, вагатиметься.

"Якщо чесний вчинок — це наслідок настанов, то їх цілком достатньо для блаженного життя; а раз правильним є перше, то й друге правильне".— Відповімо, що чесні вчинки справді виникають із настанов, та це не значить, що вони виникають із самих лише настанов.— "Якщо всі інші науки вдовольняються настановами, то вдовольняється ними й філософія, бо й вона є наукою — про життя. Адже керманичем тебе може зробити той, хто даватиме відповідні настанови: так повертай кермо, так опускай вітрила, так використовуй ходовий подув, так опирайся супротивному, а так послуговуйся боковим, що не тримається певного напрямку — віє то звідси, то звідти. Належні настанови виховують умільців також в усіх інших заняттях, отже, й у мистецтві жити можуть дати таку ж саму користь".— Але ж предметом усіх тих наук є лише засоби до життя, а не саме життя в усій його цілості. Тому-то чимало речей їм заважає ззовні, чимало перешкод постає перед ними: надія, жадоба, страх. Зате філософію, яку визнано наукою життя, ніщо не може відвернути від її призначення: вона розриває всі пута, змітає всі перешкоди. Хочеш знати, наскільки неподібна природа всіх інших наук до тієї, що є наукою життя? У тих науках вибачливішим є помилятися зумисно, ніж випадково, у тій же найбільша провина — це допуститися похибки з власної волі. Маю на увазі ось що. Граматик не зашаріється з сорому, навмисне вживши неправильний вираз, почервоніє натомість, коли зробить це несвідомо. Лікар, який навіть не здогадується, що хворий опадає з сил, з погляду своєї науки хибить більше, ніж той, хто вдавав би, що про це не здогадується. А в науці про життя ганебнішою є саме свідома помилка.

Додай до цього, що більшість наук, передусім ті, які найбільше заслуговують назви "вільних", володіє не тільки настановами, а й основними засадами,— як, приміром, наука лікування. Ось чому у Гіппократа одна школа, в Асклепіада — інша, а ще інша — у Темісона(1). Окрім того, жодна із споглядальних наук не обходиться без своїх засад, які греки називають dogmata, а ми можемо називати "засадами", "положеннями" чи "основами",— все це знайдеш у геометрії та в астрономії. Що ж до філософії, то це — наука водночас і споглядальна, й дійова: вона і споглядає, і діє. Помиляєшся, вважаючи, що вона обіцяє тобі допомогу лишень у земних справах: філософія — наука вищого лету. Проникаю — каже вона — в таємниці всього світу і не обмежую себе перебуванням серед умирущих, не вдовольняюся тим, аби дораджувати вам щось чи відраджувати від чогось. Мене вабить велич — те, що над нами:

Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати

Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу —

Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,

І на які вона знов по загибелі все розкладає ,-

як мовить Лукрецій. Отже, будучи споглядальною наукою, вона має свої засади. Втім, чи зможе хтось належно виконати те, що треба, коли йому не буде подано способу, який дасть змогу в кожній справі дотримати всіх наших обов'язків? На це не спроможеться той, хто одержав настанови щодо якоїсь окремої, для даного часу, справи, а не щодо цілості. Настанови, коли їх давати частинами, безсилі і, так би мовити, позбавлені свого коріння. Засада — це те, що нас зміцнює, що дбає про нашу безпеку та спокій,— те, що водночас охоплює і підтримує все життя, усю природу. Різниця між засадами філософії і настановами така, як між начатками речей і самими речами: другі залежать від перших, перші — причина і тих других, і взагалі всього сущого.

"Давня мудрість давала настанови лише стосовно того, що треба робити, чого — уникати, люди ж тоді були кращими. А з'явилися вчені — забракло добрих. Бо та проста й очевидна доброчесність обернулась у темну, вигадливу науку: вчимося сперечатись, а не жити".— Дійсно, давня мудрість, надто коли зароджувалася, була, як кажете, невигадливою, подібно до всіх інших наук, які лише з часом набули витонченості. Але ж тоді й потреби не було у вишуканих ліках: в ті часи ще не настільки зросло зіпсуття, ще не так воно розповсюдилося. Простим порокам могли протистояти прості засоби. А нині що сильніші діймають нас удари, то майстернішими повинні бути захисні укріплення. Мистецтво лікування, що полягало колись на знанні кількох трав, якими можна було зупинити кровотечу, домогтись, аби стяглася рана, лиш поступово досягло такого розгалуженого розмаїття.