Моральні листи до Луцілія - Сторінка 91

Бути мудрим — це надбання лише доброчесної людини; значить, воно благо.— "Так, але ж це тільки додаток до мудрості".— Чи те, що називаєш "бути мудрим", саме творить мудрість, чи виникає з тієї мудрості? Так чи інакше — воно тілесне. Адже тілом є і творене, й те, що творить. А раз "бути мудрим" — тілесне, то воно тим самим — благо, бо якраз тілесності йому бракувало, щоб бути благом.

Перипатетики вважають, що "бути мудрим" і "мудрість" — це те ж саме, оскільки перше неодмінно включає в собі друге і навпаки. Хіба назвеш мудрим того, хто не володіє мудрістю? А хіба заперечиш, що мудрий володіє мудрістю? Давні діалектики розрізняли ті речі; від них те розрізнення перейшло й до стоїків. Скажу, в чому воно полягає. Одна річ поле, інша — володіти полем. Хіба ні? Адже друге стосується не поля, а тієї особи, яка ним володіє. В такому розумінні "мудрість" і "бути мудрим" — справді різні речі. Думаю, погодишся: те, чим володіють, і той, хто володіє,— не одне і те ж саме. Отож володіють мудрістю, володіє — мудрий. Мудрість — це досконалий розум, допроваджений до чогось найвищого, найкращого; вона є мистецтвом життя. А що таке "бути мудрим"? Не можу сказати, що це — "досконалий розум", але скажу так: це те, що випадає на долю людини, яка володіє досконалим розумом. Отже, чимось одним є довершеність розуму, а чимось іншим — посідання довершеного розуму.

"Є,— кажуть нам,— тіла різної природи: ось, приміром, людина, а ось — кінь. Далі йдуть порухи душі, враження, що вказують на ті чи інші тіла. Власне, у тих порухах є щось притаманне тільки їм, щось таке, що існує окремо від тіл. Бачу, наприклад, Катона, який проходжується. Відчуття мені вказують на це, душа — вірить. Те, що я бачу, на що спрямовую зір і душу, є тілом. Тоді кажу: "Катон проходжується". Так-от саме те, що я кажу, вже не є тілом, а лише якимсь повідомленням про тіло; одні називають це "висловленням", інші — "звістуванням", а ще інші — "виреченням". Так, коли кажемо "мудрість", то розуміємо щось тілесне; а коли кажемо "він мудрий", то мова йде вже про тіло. Але ж велика різниця, чи вказуєш на нього, чи говориш про нього".— Припустімо наразі,— бо ще не виголошую власного погляду,— що то різні речі. Але що заважає тому другому бути і чимось другим, і водночас — благом? Щойно я говорив: одна річ — поле, інша — володіння полем. Та й чому б мало бути інакше? Адже одній природі належить той, хто володіє, іншій — те, чим володіють: тут — земля, там — людина. Не так у нашому питанні: однакова ж природа і в того, хто володіє мудрістю, і в самої мудрості. Там, окрім того, володіння — це щось одне; той, хто володіє,— щось цілком інше. А тут і те, чим володіють, і той, хто володіє,— в одному, нероздільному. Володіти полем нам дає змогу право, мудрістю — природа. Поле може бути відчуженим і переданим іншому власникові, а мудрість ніколи не полишає свого господаря. Отже, нема підстави порівнювати щось цілком непорівнянне. Я тут почав був говорити, що хоч маємо дві різні речі, все ж і одна, і друга можуть бути благом. Наприклад, мудрість і мудрець: хоч одне й друге є чимсь окремим, але і те, й це, ти погодишся,— благо. Отож, як ніщо не заважає, щоб благом була і мудрість, і той, хто нею володіє, так само ніщо нам не заважає вважати благом і мудрість, і володіння мудрістю, а володіти мудрістю — це бути мудрим. Я для того хочу бути мудрецем, щоб бути мудрим. Ну, то як? Хіба не назвеш благом те, без чого й друге не буде благом? Ви ж не відмовитесь від свого твердження, що до мудрості, коли б вона давалась не для того, аби нею користуватись у житті, не варто й братися. А що таке, власне, користуватися мудрістю? Бути мудрим! Ось що в ній найцінніше. Ось без чого вона стає непотрібною. Якщо катування — зло, то й бути катованим — зло; тут годі заперечити, бо, відкинувши друге, доведеться визнати, що й перше не є злом. Мудрість — це стан досконалого розуму; бути мудрим — це застосування досконалого розуму в житті.

Як же це можливо, щоб благом не було застосування того, що без застосування перестає бути благом? Запитаю тебе, чи треба стреміти до мудрості. Скажеш, що треба. Запитаю, чи треба прагнути застосування мудрості в житті. Скажеш, що треба. Тим самим даси зрозуміти, що ти б не прийняв її, якби не дозволено було застосовувати її в житті. До чого треба стреміти, те — благо. Бути мудрим — значить, застосовувати мудрість у житті, як промовляти — це застосовувати мистецтво мовлення, а дивитися — застосовувати зір. Отож бути мудрим — це застосовувати мудрість, а до застосування мудрості треба стреміти; значить, треба прагнути бути мудрим, а до чого треба прагнути, те — благо. Я вже віддавна картаю себе за те, що мимоволі наслідую тих, кого звинувачую,— трачу слова на з'ясування очевидного. Хто ж бо сумніватиметься, що коли спека — зло, то й пектися на сонці — зло, а коли мороз — зло, то й мерзнути — зло, коли життя — благо, то й жити — благо? Все це — довкола мудрості, а не в ній; ми ж повинні вникати у саму мудрість. Навіть якщо нам заманеться ширших обріїв,— тут є де поблукати на просторі: досліджуймо природу богів, начатки небесних світил і те дивовижне плетиво шляхів, якими кружляють зорі; розмірковуймо, чи саме до їхнього руху достосовуються й усі наші рухи, чи звідти долинають поштовхи до всіх тіл, до всіх душ; чи також усе те, що називаємо випадковим, насправді пов'язане певним законом; чи дійсно ніщо в цьому світі не порушиться несподівано, відхилившись від одвічного порядку. Дарма, що ті питання далекі від поліпшення звичаїв, зате вони додають снаги, підносять наш дух до величі тих речей, якими він займається. А все те, про що тільки-но мовилось, навпаки, здрібнює, пригнічує думку і не вигострює, як прийнято вважати, а стоншує її. Навіщо ж то, заклинаю богами, на ті речі, якщо вже не хибні, то напевно непотрібні, марнуємо пильність, таку потрібну для справ набагато важливіших, набагато кращих? Яку матиму користь, дізнавшись, чи мудрість є щось одне, а "бути мудрим" — інше? Яку матиму користь, дізнавшись, що одне з них благо, а друге не може ним бути? От махну рукою (що буде, те буде!) і, задумавши бажання, кину жереб — хай тобі випаде мудрість, а мені — бути мудрим! І, повір, не будемо в кривді — ні ти, ані я.

Краще подумай, як мені вказати дорогу, що провадить до мудрості. Скажи, чого я повинен уникати, до чого — прямувати; якими заняттямми можу зміцнити занепалий дух; як відігнати від себе ті пристрасті, що наскакують на мене, не дають всидіти на місці; в який спосіб маю протистояти силі всіляких бід; як відбитись від тих нещасть, які натрапляють на мене, а як — від тих, до яких потрапляю сам. Навчи мене переносити скорботу, не засмучуючись самому, а щастя — не засмучуючи інших; як мені не вичікувати тієї останньої, неминучої межі в житті, а самому, коли видасться потрібним, поспішити з нього. Ніщо мені не видається таким ганебним, як бажати смерті. Бо якщо хочеш жити, чому кличеш до себе смерть? А якщо не хочеш, то чому випрошуєш у богів те, що дали тобі від самого твого народження? Адже те, що ти помреш, навіть коли б не хотів того, встановлено невідклично, але те, що ти можеш померти, коли захочеш,— в твоїх руках. Перше для тебе необхідне, друге — дозволене. Цими днями я прочитав в одного, до речі, вельми красномовного чоловіка, такий-от на диво ганебний зачин: "Якби-то,— каже,— я вже швидше помер!" Безумче! Ти випрошуєш те, чим сам володієш. "Якби-то я вже швидше помер!" Ти, може, й зістарівся, ось так вигукуючи,— а що ж тобі зв'язувало руки? Ніхто не тримає: йди, куди заманеться! Вибери будь-яку частину природи і звели їй, аби дала тобі змогу вийти. Таж поряд тебе — начатки, що в основі цього світу: вода, земля, повітря. Всі вони — й джерела життя, і стежки до смерті. "Якби-то я вже швидше помер!" І що ж то означає оте "швидше"? Який день визначаєш для нього? Він може надлинути швидше, ніж сам того хочеш! Подібні оклики — з уст слабодуха, який тими прокльонами хоче здобути для себе співчуття. Хто накликає на себе смерть, той не хоче вмирати. У богів проси життя і здоров'я. А якщо ти забажав смерті, то тим вона й корисна, що кладе край будь-яким бажанням.

Ось чим, мій Луцілію, треба займатись, ось чим живити душу! Це, власне, і є мудрість, це — бути мудрим! Саме це, кажу, а не дріб'язкові, пусті суперечки, в яких витончуємо ні на що не придатну кмітливість. Стільки питань дала тобі фортуна, а ти, не потрудившись над ними, вдався до хитромудрого базікання. Як то безглуздо — почувши бойову сурму, розмахувати мечем у повітрі! Геть же ті брязкальця — пора взятися за зброю, яка вирішує хід битви! Повчи, як домогтися того, щоб душу не скаламучували ні страхи, ні печалі; як скинути з себе вагу прихованих жадань. Візьмімося, врешті, до діла! — "Мудрість — благо; бути мудрим — не благо". Договоримось до того, що й нам відмовлять у мудрості, що піднімуть на сміх усі наші зусилля, спрямовані на щось цілком непотрібне.

А як відгукнешся, дізнавшись, що сушать собі голову ще й над таким: "Чи майбутня мудрість — благо?" — Та чи можна, скажи, будь добрий, навіть засумніватись у тому, що ні засіки не передчувають майбутнього врожаю, ані дитинство не сприймає розумом сили й міцності прийдешньої молодості? Хворому, поки він у ліжку, не може допомогти здоров'я, на яке ще не прийшов час, так само, як бігунові чи борцеві не додасть снаги відпочинок, що почнеться не за один і не за два місяці. Хто ж бо не знає, що все прийдешнє саме тому не може бути благом, що воно — прийдешнє? Адже благо неодмінно допомагає, а яка ж допомога від того, чого ще нема? Якщо якась річ не допомагає, то вона — не благо; якщо допомагає, то вона — благо, і це благо — присутнє. Я — майбутній мудрець; це буде благом лише тоді, коли я стану мудрецем, а тим часом — то не благо. Якась річ, і щоб могла бути такою чи іншою, мусить передусім взагалі бути. То як, скажи, будь добрий, благом може бути те, чого ще нема? І чи ти жадав би від мене переконливішого доказу, що якась там річ ще не існує, якби почув: "Вона буде згодом"? Адже цілком очевидно: те, що надходить,— ще не надійшло. Ось-ось надійде весна: з того суджу, що тепер — зима; ось-ось наступить літо: звідси висновую, що літа ще нема.