Морський Вовк - Сторінка 41

Тут або їм, або нам смерть. Шкода, що ми не маємо досить набоїв, але я думаю, що їм легше буде помирати від кийка, ніж від кулі такого невправного стрільця. Та й бити ж їх буду я.

— Отож-бо,— почала вона запально, та, раптом, збентежившись, замовкла.

— Звичайно,— почав я,— якщо ви волієте...

— А я що робитиму? — урвала вона мене з тою лагідністю в голосі, за якою ховалася вже добре відома мені упертість.

— Збиратимете дрова й варитимете обід,— відповів я безтурботно.

Мод похитала головою.

— Це занадто небезпечна справа, щоб вам її робити самому. Я знаю, знаю,— не дала вона мені заперечити.— Я тільки квола жінка, але якраз моя незначна допомога може врятувати вас від нещастя.

— Але ж бити котиків...— нагадав я.

— Звичайно, кийком битимете ви. Я, мабуть, верещатиму. Я відвертатимусь, коли..

— Коли буде найбільша небезпека? — засміявся я.

— А це вже дозвольте мені самій знати, коли я відвертатимусь, а коли ні,— відказала вона поважно.

Справа закінчилась тим, що другого ранку вона вибралася зі мною на полювання. Ми попливли на веслах попід берегом до сусідньої бухти. Навколо нас у воді снувала сила-силенна котиків, а на березі від них стояло таке ревище, що ми мусили кричати, аби почути одне одного.

— Я знаю, що їх б’ють кийками,— сказав я, підбадьорюючи сам себе і непевно поглядаючи на великого самця футів за тридцять від нас: він, спершись на свої лопатні, пильно дивився в наш бік.—Тільки як їх б’ють — ось клопіт.

— Нарвімо тундрової трави й укриймо нею хатину,— озвалась Мод.

Вона злякалася так само, як і я, та й було чого, коли ми побачили перед собою ті зціплені блискучі зуби та собакуваті писки.

— Я завжди думав, що вони бояться людей,— мовив я. Потім додав, кілька разів гребнувши веслами понад берегом: — А втім, може, як я сміливо вийду на берег, вони повтікають і я не вб’ю жодного?

Та я ще вагався.

— Я чула колись про чоловіка, що напав на гніздовисько диких гусей,— сказала Мод.— І вони його затовкли на смерть.

— Гуси?

— Еге ж, гуси. Це мені брат розповідав, як я була ще маленька.

— Але я знаю, що котиків б’ють кийками,— провадив я своєї.

— По-моєму, з тундрової трави буде непоганий дах,— не здавалась вона.

Сама того не бажаючи, вона тільки під’юджувала мене: не міг же я показатися боягузом перед нею!

— Сюди,— сказав я і затабанив одним веслом, звертаючи до берега.

Вилізши з човна, я відважно рушив просто на довгогривого самця, що лежав посеред свого гарему. В руках я тримав звичайного кийка, яким веслярі добивають підстрелених мисливцями котиків. Він був тільки півтора фути завдовжки, а я, невіглас, не мав і гадки, що на березі, б’ючи котиків на ліжбиськах, уживають кийків чотири-або п’ятифутових. Самиці, відповзаючи вбік, давали мені дорогу, і я підступав до гриваня все ближче. Він сердито підвівся на своїх лопатнях. До нього лишалося вже футів дванадцять, а я все підступав ближче, сподіваючись, що він ось-ось повернеться й подасться навтікача.

До нього було вже не більше як шість футів, коли мені в голові майнула панічна думка: а що, як він не тікатиме? Ну, тоді я вдарю його кийком,— зразу виринула й відповідь. З переляку я зовсім забув, що маю забити самця, а не прогнати його. І якраз ту саму мить він пирхнув, загарчав і кинувся на мене. Очі його блищали, паща була широко роззявлена, а білі зуби грізно вищирені. Признаюся не соромлячись, що це я, а не він чкурнув утікати. Гнався він за мною незграбно, але досить жваво, і нас розділяли якихось тільки два кроки, коли я стрибнув у шлюпку. А як я відштовхнувся веслом, самець учепився за нього зубами. Міцна деревина розкололася, мов шкаралупа з яйця. Ми з Мод були приголомшені. А за мить він пірнув під шлюпку і, вхопившись зубами за кіль, почав несамовито його тіпати.

— Ой! — скрикнула Мод. — Вертаймося назад!

Я похитав головою.

— Те, що роблять інші, можу й я зробити. А я знаю, що інші б'ють котиків кийками. Тільки, думаю, краще самців мені не займати.

— І справді, краще не займайте,— погодилась вона.

— Додайте ще: "Будь ласка, прошу вас!" — вигукнув я трохи чи не сердито.

Вона не відповіла, але я зрозумів, що мій тон уразив її.

— Пробачте,— сказав я чи радше крикнув, аби вона почула мене в реві, що стояв над ліжбиськом.— Якщо ви наполягатимете, я попливу назад, але кажу по щирості, що волів би залишитись.

— Тільки не кажіть: ось, мовляв, як брати з собою жінку,— озвалася вона, лукаво й лагідно всміхнувшись, і я зрозумів, що мене прощено.

Пропливши попід берегом ще кілька сот футів і зібравшись на відвазі, я знову причалив до берега й вийшов із шлюпки.

— Тільки обережно!—гукнула вона мені вслід.

Я кивнув головою і розпочав флангову атаку на найближчий гарем. Усе йшло добре, аж поки я замахнувся на одну самицю, що лежала трохи осторонь, і схибив. Вона заревла й поповзла від мене. Я підбіг ближче й замірився знов, але влучив не в голову, а в плече.

— Бережіться! — зойкнула позад мене Мод.

Захоплений, я забув про все на світі й тепер, оглянувшись, побачив, що сам владар гарему суне на мене. Я кинувсь до шлюпки, насилу втікши від розлюченого самця. Але цього разу Мод і не натякнула, щоб повернутись назад.

— По-моєму, краще було б не чіпати гаремів, а взятись до одиноких, сумирніших на вигляд котиків,— сказала вона.— Пригадую, я щось читала про них. Здається, в доктора Джордана 26. Це молоді самці, які ще не мають своїх гаремів. Він називав їх російським словом — "холостяки" чи якось так. Мені здається, якби ми знайшли, де вони тирлуються...

— А мені здається, що в вас прокинувся мисливський інстинкт,— засміявся я.

Вона раптом прегарно зашарілась.

— Я справді, як і ви, не люблю визнавати себе переможеною, але це не означає, що мені подобається, коли забивають таких гарних і сумирних тварин...

— Гарних! — пирхнув я.— Оці запінені пащі — вони гарні?!

— Це з вашого погляду так,— засміялася вона.— Вам бракувало перспективи. Якби вам довелося мати з ними справу з довшої відстані...

— О, саме це! — перебив я.— Потрібен довший кийок! До речі, в нас є поламане весло.

— Я пригадую,— сказала вона,— капітан Ларсен розповідав, як саме нападають на ліжбисько. Невеличку частину табуна відганяють трохи далі від берега і тоді тільки забивають їх.

— Я не маю охоти зганяти ані одного з цих гаремів,— заперечив я.

— Але ж є "холостяки",— відказала вона.— Вони тирлуються осторонь. Доктор Джордан пише, що поміж гаремами залишаються стежки, і поки такий "холостяк" тримається тих стежок, владарі гаремів його не зачіпають.

— А ось вам і один з них,— сказав я, показуючи на молодого самця, що підпливав до берега.— Пильнуйте його; якщо він вибереться, ми підемо за ним.

Котик виліз на берег і поповз вузенькою вільною стежкою, що пролягала поміж двома гаремами; владарі їхні погрозливо гарчали, але не нападали на нього. Ми стежили, як він повзучи поволі пробирається стежкою.

— Спробуємо!..— сказав я, висідаючи з шлюпки, але направду, то мені аж похололо всередині, коли я подумав, що доведеться йти через весь оцей величезний табун.

— Треба б витягти шлюпку як слід,— озвалась Мод.

Вона висіла разом зі мною, і я в подиві глянув на неї.

Мод рішуче кивнула головою.

— Так, я йду з вами, тому витягніть далі шлюпку і дайте й мені кийка.

— Вертаймося назад,— пригнічено сказав я.— Зрештою, я гадаю що можна вкрити хатину й травою.

— Ви ж самі знаєте, що нічого з того не вийде,— відмовила вода.— Може, піти мені попереду?

Знизавши плечима ― але в глибині душі захоплюючись і пишаючись дією жінкою,— я озброїв її поламаним веслом, а собі взяв ціле. Терпнучи зі страху, рушили ми стежкою поміж гаремами. Мод раз аж скрикнула, пойнята ляком, коли якась цікава самиця доторкнулася писком до її ноги; з тої самої причини й я піддавав ходи кілька разів. Але, крім застережливого чмихання з обох боків, ніяких інших ознак ворожості не було. Цього ліжбиська ніколи не відвідували мисливці, тому котики були тут спокійні й нічого не боялися.

В самій середині табуна ревіт стояв просто жахливий, аж у голові дудніло. Я спинився й осміхнувся, підбадьорюючи Мод, бо заспокоївся швидше за неї. Видно було, що страх її ще не перейшов. Вона підступила ближче до мене й скрикнула:

— Я страшенно боюся!

А я вже не боявся. Хоча вражіння від першої зустрічі з котиками було ще цілком свіже, сумирна поведінка цих тварин заспокоїла мене. Мод, одначе, вся тремтіла.

— Я й боюся і не боюся,— прожебоніла вона тремтячими губами.— Це моя жалюгідна плоть боїться, а не я.

— Нічого, нічого,— підбадьорював я, несвідомим рухом захисника обіймаючи її за плечі.

Ніколи мені не забути припливу мужності, що я враз відчув у собі тієї миті. В мені озвались первісні інстинкти, і я відчув себе чоловіком, оборонцем кволих, самцем-бойовником. І що найприємніше — я відчув себе оборонцем жінки, яку любив. Мод горнулася до мене, ніжна й тендітна, мов лілея, і коли вона перестала тремтіти, мене ніби сповнило незмірною силою. Я ладен був стати до бою з найлютішим самцем табуна і знав, що якби він напав на мене, я б не злякався і не оступився, а напевне б забив його.

— Зі мною вже все гаразд,— промовила вона, вдячно подивившись мені у вічі.— Ходімо далі.

Свідомість того, що моя сила заспокоїла Мод і збудила в ній довіру та певність, сповнила мене буйною радістю. В мені, аж надміру цивілізованій людині, нараз прокинулась сама юність людського роду, і я наче сам переживав життя своїх прадавніх забутих предків, мисливців із дикого пралісу. І за це я маю дякувати Вовкові Ларсенові, думав я, йдучи з Мод стежкою поміж гаремів.

Пройшовши чверть милі, ми натрапили на "холостяків" — молодих самців, що жили собі самотньо і набиралися сили на той час, коли їм доведеться пробивати собі шлях у лави щасливців.

Далі все пішло гаразд. Я немовби давно знав, що і як треба робити. Я кричав, махав кийком, навіть підпихав ледачих, поки не відокремив десятків зо два "холостяків" від гурту. Коли котрийсь із них пробував вернутись до води, я заступав йому дорогу. Мод теж завзято допомагала мені, покрикуючи на них та махаючи поламаним веслом, хоч я й помічав, що не одному котикові, кволішому й безпораднішому, вона давала змогу вислизнути. Зате я помітив також, що, коли котрийсь, грізно вишкіривши зуби, намагався прорватися назад, очі їй спалахували й блищали, і вона спритно вдаряла його своїм кийком.

— О, як це захоплює! — скрикнула Мод, зупинившись перепочити, вкрай знесилена.— Мені треба сісти.

Поки вона відпочивала, я відігнав ярдів на сто далі невеличку черідку, що в ній, завдяки доброму серцю Мод, уже залишилося тільки дванадцять котиків.