Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 10

- Джеральд Даррелл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але зараз був спекотний післяполудень, коли майже всі селяни сплять по домівках, міцно причинивши двері й віконниці. Що ж робити? Доки я розмірковував, то зголоднів ще сильніше і почав з подвоєною енергією збивати ногою пилюку на дорозі. Роджер ображено чхнув і глянув на мене з докором.

Раптом мені сяйнуло. Он там, за гіркою, в маленькій сліпучо білій хатинці мешкає старий пастух Яні з дружиною. Вдень Яні за звичай відпочиває в тіні виноградних лоз, і якщо я зчиню достатній гамір, то напевне розбуджу його. А коли Яні прокинеться, то неодмінно виявить мені свою гостинність. На острові не було жодної селянської оселі, звідки вас відпустили б голодним. Зрадівши на цю думку, я попрошкував звивистою кам'янистою стежкою, вибитою ратицями кіз, вниз у долину, де серед височенних олив яскріла червона покрівля хатини Яні. Підійшовши досить близько, ми спинились, і я жбурнув камінчик з тим, щоб Роджер приніс мені його назад. Це була одна з улюблених розваг Роджера. Але якщо вже гра почалася, потрібно вести її далі, інакше Роджер ставав прямо перед вами і зчиняв такий несамовитий гвалт, що треба було повторювати трюк. Ну от, Роджер приніс камінчик, поклав мені до ніг і нетерпляче відступив, очікуючи продовження гри. Вуха його наструнчились, очі загорілися, м'язи напружились, готові до дії. Я не помічав ні його, ні камінчика. Роджер трохи здивувався; уважно оглянувши камінчик, він знову подивився на мене. Я насвистував безтурботний мотивчик, звівши очі до неба. Роджер дзявкнув на спробу, побачив, що я і далі не звертаю на нього уваги, і зненацька загавкав так голосно й пронизливо, аж луна покотилась серед олив. Я дав йому повалувати хвилин п'ять. Цілком достатньо, щоб повідомити Яні про наш прихід. Я кинув для Роджера ще один камінчик і увійшов на подвір'я.

Старий пастух, як я й передбачав, відпочивав у ажурній тіні виноградних лоз, що обвивали залізні грати. Однак, – така досада! – він не прокинувся. Розкинувся на грубо тесаному стільці, притуленому до стінки під небезпечним кутом. Руки звисають додолу, ноги простягнуто вперед, а пишні вуса, помаранчево-білі від нікотину й старості, здіймаються од хропіння, немов чудернацькі водорості на легкій хвилі. Короткі товсті пальці здригуються уві сні, а жовті нігті з тупими кінцями схожі на шматки стеарину. Засмагле обличчя Яні, пооране глибокими, як на сосновій корі, зморшками, незворушне, очі міцно заплющені. Я втопив зір у нього, силкуючись зусиллям волі розбудити Яні, проте даремно. Підійти до нього й розбурхати? Це було б нетактовно; тож я стояв і розмірковував, чи варто зачекати, поки він сам прокинеться, чи, може, все-таки піти до Леонори й потерпіти її балаканину. Якраз нагодився Роджер, він розшукував мене: вуха нашорошені, язик висолоплений. Роджер привітно крутнув хвостом і роззирнувся довкола з виглядом візитера, що знає: він тут почесний гість. Закляк на місці, ввесь наїжачився і спроквола посунув уперед, тремтячи від збудження. Роджер завважив те, що я прогавив: під стільцем Яні, вигнувши спину, сиділа потворна сіра кішка й стежила за нами нахабними зеленими очима. Я не встиг підскочити й притримати Роджера. Він уже зробив карколомний стрибок. Добре відпрацьованим гнучким рухом кішка вивернулась з-під стільця, блискавично промайнула в повітрі й учепилась гострими кігтями в гулясту лозину вгорі на гратах. Причаївшись поміж гронами світлого винограду, вона глипала вниз на собаку й стиха попирхувала. Роздрочений Роджер відкинув голову назад й загавкав люто, з погрозою.

Яні розплющив очі; стілець під ним похитнувся, руки з усієї снаги замолотили повітря, намагаючись втримати рівновагу. Стілець трохи погойдався в непевності, а потім з грюкотом гепнувся додолу.

– Святий Спірідіоне, захисти мене! – заволав Яні. – Господи, змилуйся!

Вуса в нього тремтіли, він блимав навсібіч, не добираючи, звідки увесь цей гамір. Аж ось помітив мене; я сидів собі на кам'яній огорожі – втілення скромності й безневинності. Так, ніби нічого не сталося, я ввічливо й сердечно привітався з Яні, поспитав, як йому відпочивалось. Старий пастух підвівся, усміхаючись, і енергійно почухав собі живіт.

– А, це від твого галасу в мене голова тріскається! Здоров, здоров. Сідай, маленький лорде. – Він витер стільця і запропонував його мені. – Радий тебе бачити. Може, підобідаєш зі мною? Спечно сьогодні, ох і спечно... У таку жарінь і пляшка розтопиться, їй-бо...

Він потягнувся, гучно позіхнув, оголивши беззубі, як у немовляти, ясна. І, обернувшись до хатинки, загорлав:

– Афродіто!.. Афродіто-о!.. Прокинься... Іноземці прийшли... Маленький лорд сидить у мене... Принеси поїсти... агов, чуєш?

– Чую, чую, – долинув ізсередини приглушений голос.

Яні розповідав мені:

– Сьогодні я мав переганяти кіз до Гастурі. Але ж так спечно, так гаряче! В горах каміння таке розжарене, що від нього можна припалити цигарку. Отож я й вирішив: ліпше піду до Такі, покуштую його молодого вина. О Спірідіоне! Яке вино!.. Це не трунок, а кров дракона, саме ллється в горло... Божественний напій! Коли я прийшов додому, повітря мене геть розморило, я й задрімав тутечки.

Він зітхнув глибоко, але без каяття і витягнув з кишені пом'яту бляшанку з тютюном та сірий цигарковий папір. Брунатна мозоляста рука взяла пучечку золотистого тютюну, а пальці другої зграбно розрівняли його і швидко скрутили цигарку.

Яні замислено покурив з півхвилини, тоді змахнув крихту тютюну з вусів і знову поліз до кишені.

– Ось на, візьми, ти ж цікавишся божими створіннями, – Яні витягнув з кишені щільно закорковану пляшечку, повну золотавої оливкової олії. – Глянь-но, що спіймав сьогодні вранці. Чигав під валуном, лихий чорт. Хитрий, шельма! Єдиний, хто може вжалити навіть спиною.

Пляшечка, по вінця наповнена олією, світилася, наче тьмавий бурштин. Всередині, у центрі густої маси, застиг невеличкий, шоколадно-брунатний скорпіон; хвіст його, загнувся на спину, ніби кривий турецький ятаган. Скорпіон був неживий, він задихнувся в своїй драглистій могилі. Навколо трупика в золотавій олії утворилася каламутна імлиста хмарка.

– Ось бачиш? – запитав Яні. – Це отрута. Він увесь був наповнений отрутою.

Я поцікавився, навіщо було класти скорпіона в олію.

Яні вдоволено хихикнув і пригладив вуса.

– Отакої! І ти не знаєш, маленький лорде? – лукаво спитав він. – А ти ж цілими днями повзаєш за ними на животі. Ну гаразд, скажу тобі. Хтозна, може, це тобі колись стане в пригоді. Спершу спіймай скорпіона, живого скорпіона. Лови обережно, як легку пір'їнку. Тоді поклади живого – затям, живого – в пляшку з олією. Доведи олію до кипіння, нехай він там здохне, і цілюща олія висмокче з нього всю отруту. Ану ж коли-небудь якийсь його родич раптом ужалить тебе (святий Спірідіоне, порятуй хлопця від такої напасті!); тоді неодмінно потри вжалене місце олією з пляшки. І жало тобі вже за іграшку, сущі дрібниці! Однаково, що укол колючки.

Поки я переварював це оригінальне повідомлення, Афродіта вийшла на подвір'я з металевою тацею в руках, на якій стояли: пляшка вина, глечик води і тарілка з хлібом, оливками та інжиром. Обличчя жінки, пооране зморшками, було кольору гранатового зерна. Ми з Яні мовчки почали їсти. Попри свої беззубі ясна, Яні відкушував хліб, квапливо жував його і ковтав великими шматками, так що набрякало його зморшкувате горло. Втамувавши голод, Яні відсунувся од столу, акуратно витер вуса і повів розмову далі, ніби й не припиняв її:

Знав я колись одного пастуха, такого, як я сам... Повертаючись зі свята, здалеку, розморений вином, він вирішив перепочити та й приліг собі під миртами. Поки він там спав, з гущавини листя виповз скорпіон, заліз йому у вухо і вжалив.

Тут Яні зробив драматичну паузу, сплюнув через огорожу і скрутив собі нову цигарку.

– Атож, – зітхнув він, – це дуже сумно... такий молодий чоловік. Маленький скорпіон ужалив його у вухо... хряп!., і все. Сердега метався в агонії, з лементом носився серед олив, гілляччя роздряпувало йому шкіру... Оо! Це було нестерпно. Ніхто не чув його зойків, ніхто не міг допомогти... жодна людина в світі. Знавіснівши від болю, він кинувся в напрямку села, але так і не добіг до нього. Упав мертвий отам, у долині, обіч дороги... Ми знайшли його наступного ранку, коли йшли на роботу в поле. Як страшно він виглядав! Жахливо! Від того єдиного укусу голова його розпухла, мов куля, і він був мертвий, зовсім мертвий.

Яні скорботно зітхнув.

– Через те, – провадив він, крутячи в руках пляшечку з олією, – я ніколи не ризикую спати в горах. А на випадок, якщо вип'ю трохи вина з друзями і забуду про небезпеку, у мене з собою завжди пляшечка зі скорпіоном.

Потім розмова перейшла на інші, не менш захопливі предмети, і лише за годину-другу я підвівся, струсив з колін крихти, подякував господарям за гостинність і, отримавши прощальний подарунок – гроно винограду, – рушив додому. Роджер не відступав від мене ні на крок, уп'явшись очима в мою кишеню, бо вже встиг помітити виноград. У оливковому гаю, темному й прохолодному від довгих вечірніх тіней, ми примостилися біля моховитого узгірка й поділили виноград порівно. Роджер ковтав цілі ягоди разом із зернятками, а я випльовував зернятка так, що утворив навкруги себе коло і з радістю уявляв, як на цьому місці з часом буятиме розкішний виноградник. Поласувавши виноградом, я ліг долілиць, підпер руками підборіддя і почав досліджувати узгірок.

Крихітний фісташковий коник з довгастою меланхолійною мордочкою неспокійно перебирав задніми лапками. Ламкий равлик замріяно сидів на парості моху, очікуючи вечірньої роси. Пухкий червонястий кліщ завбільшки з сірникову головку пробирався, мов коротконогий мисливець, крізь густе моховиння. Це був мікроскопічний світ, що жив своїм незбагненно принадливим життям.

Я спостерігав за неквапним рухом кліща, а тим часом помітив дивовижну річ. Де-не-де на зеленому плющі моховиння прозирали бліді цятки завбільшки з шилінгову монету. Побачити ці майже невидимі кружальця можна було лише під певним кутом. Вони ніби весь час рухалися, змінювались, нагадуючи повний місяць, що випливає з-за хмар. Знічев'я я став угадувати, звідки взялися ці кружальця. Вони були розкидані надто безладно, аби належати якійсь звірині, та і який це звір розгулюватиме по такому прямовисному стрімчаку? І вони не скидалися на сліди.