Мрійниця з Остенде - Сторінка 2

Слухаючи її, я збагнув, що справді йдеться про комерційний вислів, придатний для назви якоїсь модної речі, але не підхожий для означення літературного твору; також усвідомив, що в її очах я — лише автор "новинок", такий собі постачальник.

— Хіба після виходу романи Доде чи Мопассана були не "новинками"? — запитав я.

— Час поставив їх на належне місце, — заперечила вона так, немовби я бовкнув якусь грубість.

Мені так хотілося нагадати їй, що наразі власне вона показала свою наївність, утім, відчуваючи себе не вправі суперечити своїй господині, я обмежився діагностикою причини свого дискомфорту: ця бібліотека не дихала, вона застигла, наче музей, сорок-п'ятдесят років тому, і не розвиватиметься, доки її власниця відмовлятиметься влити сюди бодай трохи свіжої крові.

— Вибачайте мою нескромність, месьє, ви приїхали один?

— Я приїхав, щоб оговтатися після розлуки.

— О, пробачте… мені дуже прикро… я завдаю вам болю, нагадуючи про це… пробачте.

Сердечність, переляк і несподівана знервованість підкреслювали її щирість, вона докоряла собі за те, що з головою занурила мене у вир неприємних спогадів. І, затинаючись, розгублено додала:

— Остенде — чудова місцина для любовних страждань…

— Невже? Гадаєте, я зможу тут одужати?

Вона пильно глянула на мене, наморщивши брови.

— Одужати? Ви розраховуєте на одужання?

— Так, хочу, щоб загоїлися рани.

— Сподіваєтеся, що вам із цим поталанить?

— Звісно, що так.

— Дивно, — прошепотіла вона, розглядаючи мене так, наче ніколи доти не бачила.

Останні планки сходів зарипіли під вагою племінниці. Задихана, вона постала перед нами і, склавши короткуваті руки на безформних грудях, урочисто мені заявила:

— Ну от, можеш поселятись! Всі кімнати твої, там угорі. Вибирай собі кімнату сам. Йди за мною, будь ласка.

— Ґерда проведе вас, шановний месьє. Відтоді, як у мене проблеми зі здоров'ям, я займаю тільки перший поверх. Це дає мені змогу віддати другий поверх вам, там вам буде дуже зручно. Можете брати книги, якщо потрібно, за умови, що поставите їх на місце.

— Дякую.

— Ґерда принесе вам сніданок у кімнату, якщо ви не встаєте надто рано.

— О пів на десяту мене цілком влаштувало б.

— Чудово, тоді до побачення і приємного перебування.

І звідки те навіювання взялось? Я відчув, що вона належить до жінок, які чекають, щоб їм поцілували руку. Так доречно: щойно я підійшов, як вона простягнула мені руку, над якою я схилився згідно зі звичаєм.

Племінниця розглядала нас, як двох блазнів, тоді знизала плечима, вхопила валізи і рушила вгору розхитаними сходами з лакованого дерева.

Коли я виходив із салону, голос Емми ван А. мене зупинив:

— Месьє, я тут міркую над вашими словами, щойно ви сказали, що сподіваєтеся на загоєння. Нехай вас не бентежить моя реакція: це було схвалення. Я вам цього бажаю. І навіть буду цьому дуже рада.

— Дякую, мадам ван А., я також буду цим утішений.

— Бо якщо ви від цього відійдете, то, в будь-якому разі, все те було нічого не варте.

Я сторопів.

Вона уважно поглянула на мене й безапеляційно заявила:

— Від головного кохання отямитися неможливо.

На цьому її руки запустили коліщата візка, і за три секунди вона знову застигла перед вікном, у тій самій позі, в якій я її перед тим застав.

Нагорі я побачив інтер'єр, декорований із безперечним смаком, трохи перевантажений і жіночний, старомодність якого додавала йому шарму.

Після оглядин я вибрав кімнату "із блакитними синицями", названу так через тканину, якою було обтягнуто стіни, вицвілі тони бавовняного полотна в японському стилі надавали їй невловимої вишуканості. Влаштовуючись, я намагався вхитритися, щоби серед безлічі дрібничок вивільнити місце для своїх речей, але цей декор, як барокова скульптура з черепашок, мав сенс лише в їхній незліченності.

Ґерда порадила мені кілька ресторанів, вручила в'язку ключів і пішла, бо мала на велосипеді подолати десяток кілометрів, що відділяли її від домівки.

Я зупинив свій вибір на найближчому до вілли "Цирцея" готельному ресторані, але прогулянку відклав на завтра. І геть сп'янілий від морського повітря, заснув, тільки-но випростався під важкими стьобаними перинами, що вкривали моє ліжко.

Спустившись уранці вниз після принесеного Ґердою ситного сніданку — гриби, яйця, картопляні крокети — я не здивувався, побачивши Емму ван А. на посту, біля вікна.

Оскільки вона не почула, як я спускався, а денне світло нестримно заливало кімнату, я зміг краще розгледіти риси та поведінку моєї господині.

Навіть нічого не роблячи, вона не виглядала незайнятою. Різні почуття відображались у зіницях, думки морщили й розгладжували її чоло, вуста втримували тисячі слів, що хотіли б із них злетіти. Ущерть виповнена багатим внутрішнім життям, Емма ван А. ділила себе між романом, розкритим на колінах, і хвилями мрій, що заполонювали її, тільки-но вона підводила голову і скеровувала погляд на бухту. Здавалося, наче курсують два кораблі — корабель її думок і корабель книги, і в кожного свій шлях. Вряди-годи, коли вона опускала повіки, їхні струмені на якусь мить зливалися в єдиній хвилі за кормою, далі ж її корабель плив своїм курсом. Вона читала для того, щоби не дрейфувати одній, читала не для того, щоби заповнити духовну порожнечу, а для того, щоби супроводити надто потужну творчу думку. Література служить кровопусканням, аби не допустити лихоманки…

Емма ван А., напевне, була дуже вродливою, навіть у старшому віці. Проте недавня хвороба — крововилив у мозок, за свідченням Ґерди, — відіслала її з розряду античності на блошиний ринок. Відтоді її м'язи ослабли, а струнке тіло схудло. Вона здавалася такою легкою, що її пористі кістки могли от-от зламатись. Підточені артрозом суглоби утруднювали її рухи, проте вона не звертала на це жодної уваги, доки в ній палав вогонь. Її очі залишилися чудовими, великими, бляклого блакитного кольору, і по цій блакиті пропливали хмарки з Півночі.

Моє вітання відірвало її від роздумів, вона глянула на мене блукаючим поглядом. Цієї миті я сказав би, що її щось мучить. Аж ось з'явилася посмішка, справжня, не лицемірна, як прояснення серед надокеанського клімату.

— О, добридень. Чи добре спалося?

— Вже й не пригадую, коли я так міцно спав. Тепер іду пізнавати Остенде.

— Я дуже вам заздрю… Приємного дня, месьє.

Кілька годин я кружляв по Остенде, заглиблюючись не більш, як на 20 хвилин у вулички, щоразу повертаючись до бульвару чи на дамбу, як чайка, яку кличе морський простір.

Північне море мінилося барвами устриць, від зеленувато-брунатного відтінку хвиль до білого перламутру піни. Ці змінені тони з дорогоцінними витонченими полисками несли мені відпочинок від яскравих спогадів із Чорного моря, ясної блакиті та жовтого піску, від яскравого хроматизму, такого ж первісного, як дитячий малюнок. Через ці пом'якшені тони, що нагадували про насолоду, яку відчуваєш, куштуючи в ресторанчиках морепродукти, це море видавалось іще й солонішим.

Ніколи доти не бувавши в Остенде, я віднаходив у ньому спогади, дозволяючи відчуттям дитинства заколисувати мою свідомість. Засукавши до колін штани, я ступав по піску, що поколював мені підошви, зате потім їх винагороджувала вода. Як і колись, я по кісточки зайшов у хвилі, боячись ступати глибше. Як і колись, я почувався зовсім маленьким під тим неосяжним небом серед нескінченних хвиль.

Людей довкола зовсім мало. Самі старенькі. Чи не з цієї причини старі так цінують узбережжя? Тому що, плаваючи, не маєш віку? Тому що знову повертається смиренність і прості радості дитинства? Тому що, коли будівлі й торгові заклади реєструють час, що минає, пісок і хвилі зостаються незайманими, вічними, невинними? Пляж зостається таємничим садом, над яким час не має влади.

Я купив креветок, з'їв їх навстоячки, вмочуючи в лоток із майонезом, і побрів собі далі.

Повернувшись близько шостої вечора на віллу "Цирцея", я був захмелілий від вітру і сонця, з геть замріяною головою.

Емма ван А. обернулася до мене, усміхнулась і, зауваживши мій стан радісного сп'яніння, змовницьки запитала:

— То як пізнання Остенде?

— Щось неймовірне.

— І куди ж ви дійшли?

— До порту. Чесно кажучи, я не зміг би зупинитися тут, не маючи змоги вийти в море.

— Он як! То ви залишились би в Остенде лише за умови кудись вирушити? Суто чоловіче міркування.

— Ви правильно розумієте. Чоловіки стають моряками, а жінки…

— … дружинами моряків. Потім удовами моряків.

— Чого ж можна чекати, коли все життя мешкаєш коло порту на краю землі?

Відчувши недоладність запитання, вона, не відповідаючи, з симпатією дивилася на мене, спонукаючи продовжувати. Тож я вів далі.

— Чекати відплиття?

Вона знизала плечима, відкидаючи це припущення.

— Повернення?

Її широкі сірі райдужні оболонки втупились у мене. Мені здалося, що там промайнула скарга, але голос твердо це заперечив.

— Можна згадувати, месьє, згадувати.

Її обличчя відвернулося до моря. Вона знову була такою зайнятою, немовби мене тут уже не було; вона вдивлялась у далину так, як я розглядаю чисту сторінку, і мріями рішуче туди линула.

Про що ж вона згадувала? Ніщо під цим дахом не свідчило про її минуле, все належало попереднім поколінням — книги, меблі й картини. У мене виникло враження, що вона, як та ворона, прийшла сюди з украденим скарбом і віддала його на зберігання, задовольнившись оновленням тканин на занавісках і стінах.

Піднявшись нагору, я запитав племінницю:

— Ґердо, ваша тітка сказала, що присвячує свої дні спогадам про минуле. Що ж такого вона собі пригадує?

— Не маю уявлення. Вона не працювала. Залишилася старою дівою.

— Справді?

— Це цілком певно. Ніхто не знав якогось чоловіка у бідолашної тітки Емми. Ніколи. Родині це відомо. Знаєш, тільки-но мова заходить про месьє чи весілля, вона стуляється, як черепашка.

— Розірвані заручини? Наречений, який загинув на війні? Невдача, яку вона назвала драмою і жаль за якою вона так культивує?

— Аби ж то. За часів, коли родина була значно більшою, дядьки й тітки намагалися підшукати їй підхожу партію. Так, так, цілком прийнятних наречених. Фіаско за фіаско, месьє, повіриш?

— Цікаво…

— Залишилася самотньою? Це то так! Я не змогла б… Я вийшла не за найгарнішого хлопця на узбережжі, але він, принаймні, в мене є, дав мені дітей.