На дні прірви - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А гінший, так той уже шість, — шість років, сер, і два місяці осьо буде в ту суботу. Він робітником сцени, — вела вона далі. — Поважний, пристойний чоловік, і, скільки він у мене, ані тобі вечора не пропустив на роботі. І йому мій дім подобається; каже, луччого житла й не знайти. В мене і столується він, та й гінші квартиранти теж.

— Мабуть, грошики збиває, — закинув я з невинним виглядом.

— Та ні, що ви, бог з вами! А з його достатком він так ніде більше не влаштується.

І здумав я про свій рідний розлогий Захід, де місця під небом і повітря стало б на тисячу Лондонів; а тут ось цей чоловік, тверезий і врівноважений, ощадливий і чесний, що жодного вечора не пропустив на роботі, мешкає в одній кімнаті разом з двома іншими чоловіками, платить за це два з половиною долари на місяць і добре знає, що на краще життя нема що розраховувати. І ось я, силою тих десяти шилінгів, можу вдертися в своєму лахмітті і зайняти місце поруч із ним. Людська душа з природи — самотня, але ж яка часом мусить бути пекуча ця самотність, коли в одній кімнаті три ліжка, і будь-хто з десятьма шилінгами може отаборитися на одному з цих ліжок?

— Давно ви тут живете? — запитав я.

— Тринадцять років, сер. Ну, то як, ви пристаєте?

Розмовляючи, вона незграбно човгала по малій кухеньці, де варила їжу для своїх пожильців. Відколи я увійшов, вона все була дуже заклопотана роботою і ні разу не спинилась протягом всієї балачки. Безперечно, що в неї клопоту по вуха. "З пів на шосту на ногах", "спати лягаєш останньою пізно вночі", "працюєш, мало не перервешся", — і так усі тринадцять років, а в нагороду — сиве волосся, обшарпаний одяг, сутулі плечі, обрезкле тіло і тяжка праця без кінця-краю у брудній смердючій кав'ярні, що виходить на провулок десять футів завширшки, а довкола надбережні трущоби, гидомирні й відразливі, лагідно кажучи.

— Ви ще зайдете згодом? — сумно спитала вона, коли я рушив до дверей.

Озирнувшись на неї, я вперше збагнув глибоку істину мудрого давнього афоризму: "Доброчинність сама собі нагородою".

Я ступив крок до неї.

— Мали ви коли-небудь спочинок?

— Спочинок?

— Ну, чи виїздили коли в село на кілька день подихати свіжим повітрям, на розривку, знаєте, відпочити?

— Бог з вами! — вона засміялась, вперше перериваючи свою роботу. — Спочинок, га! Для таких як я? Ні, ви лишень подумайте! — І раптом різко докинула: — Вважайте на ноги! — це в ту мить, як я спіткнувся на перегнилому порозі.

Поблизу Вест-Індського доку я здибав парубійка, що понуро втупився в каламутну воду річки. Насунута на очі кочегарська кепка і те, як сидів на ньому одяг, безпомильно зраджували моряцьку душу.

— Агов, приятелю! — привітав я його, тицьнувши для знайомства кулаком. — Не скажеш, як тут пройти на Воппінг?

— Відробляв переїзд на скотовозі? — він відбив мій удар і сам завдав у свою чергу, з одного погляду визначаючи мою національність.

І після цього зав'язалась розмова, що привела нас до шинку і пари кухлів змішаного пива. Це спричинилось до більшої інтимності, отож коли я витяг шилінг мідяками (на позір, останніми) і відклав шість пенсів на нічліг, а шість — ще на одну порцію того трунку, він великодушно запропонував пропити весь шилінг.

— Мій напарник, він тої ночі нагайдабурив, — пояснив він. — І його залободали, бобики, так ти можеш переспати в моїй каюті. Ну, що скажеш?

Я сказав "гаразд", і коли, набравшися пива на цілий шилінг, ми переспали ніч на жалюгідній постелі в жалюгідній халупі, я знав його вже досить добре. А мій дальший досвід підтвердив, що він до певної міри типовий представник більшості лондонських робітничих низів.

Народився він у Лондоні, батько його був кочегаром і п'яндигою. Дитинство пройшло на вулиці й по доках. Не навчився читати, та й потреби в тім ніколи не відчував — як на нього, це було б зовсім ні до чого, принаймні в його становищі.

Мав він колись матір і цілу купу писклявих братів та сестер. Всі вони тулились у двох кімнатчинах, харчувалися вбогіше, аніж він сам, коли роздобувався на власну руку. Тож він ніколи майже й не ходив додому, хіба як уже зовсім не щастило з харчами. Дрібне злодійство, жебри по вулицях і доках, один-два морських рейси кухарчуком, ще кілька рейсів вуглярем, і нарешті він — повноправний кочегар — на вершині своєї життєвої кар'єри.

А тим часом він викував собі життєву філософію, бридку й відразливу, але, як на нього, дуже логічну й тверезу. Коли я спитав, заради чого він живе, він, не задумуючись, відповів: "Щоб випити". Відбуде рейс (бо ж мусить із чогось жити), одержить платню і завершить все великою п'янкою. Далі випадкові випивки коштом приятелів з кількома мідяками в кишені, як ото я, а вже коли нема де підживитись, то новий рейс і знову той самий тваринячий цикл.

— А жінки? — закинув я, коли він заявив, що випивка це єдина мета його існування.

— Жінки! — Він гупнув кухлем по прилавку і вибухнув красномовною рацією. — Жінки це така штука, що лучче їх обходити десятою дорогою. Не виплачується, брате, не виплачується. Ну, нащо такому, як я, здалися баби, га? Була в мене мамаха, доста лупцювала дітиська, гризла старого, коли той приходив додому, хоч це бувало й не часто, їй-бо, не часто. А через кого? Через мамаху ж! Мало радості було йому від неї в домі, ось через віщо. Ну, є ще інші баби, так що вони роблять з бідним кочегаром, у якого завелось кілька шилінгів у штанях? Добра пиятика, ось що в нього в кишені, добряча довга пиятика, а баба обдере його до нитки, та ще так проворно, що він і шклянки не встигне вихилити. Я вже знаю. Я своє погуляв і знаю, що й до чого. І скажу я тобі, де баби, там напасть: крики й сварня, бійка, різанина, бобики, судді… А потому — маєш місяць тяжких робіт і дзуськи, а не заплата, як вийдеш звідтам.

— Але жінка й діти, — наполягав я. — Своє домашнє кубельце і все таке інше. Подумай лиш, — вертаєшся ти з дороги, дитинчата пнуться тобі на коліна, жінка щаслива, всміхається і цілує тебе, накриваючи стіл, і малеча цілує тебе, всі по черзі, перед сном, і чайник виспівує, а потім ви довго балакаєте про те, як тобі мандрувалося і що тут було вдома без тебе…

— Та йди ти! — вигукнув він, жартома стусонувши мене кулаком по плечу. — Куди це ти гнеш, га? Жіночка цілує, дітки пнуться і чайник співає і все це за чотири фунти десять шилінгів, — це коли є судно, а як нема, то й зовсім дарма! Я тобі скажу, що я матиму за ці чотири фунти: жіночка свариться, дітиська пищать, нема й грудки вугілля, так що чайникові не до співу, та й сам чайник у ломбарді — оце таке я матиму. Доста, щоб, наче ошпареному, рватися назад у море. Жіночка? На 'ку лиху годину? Аби мати халепу на свою голову? Дітиська? Послухай моєї ради, брате, не заводь їх. Поглянь-но на мене! Я можу випити кухоль пива, коли заманеться, і не чекає мене клята жінка, і дитинчата не квилять "хліба!". Я щасливий, щасливий зі своїм пивом і друзяками, як ось ти, а підвернеться судно, і знов піду в море. Тож я й кажу, давай роздавимо ще по кухлеві. Оце мішане пиво — якраз про мене.

Гадаю, я досить показав життєвої філософії цього двадцятидвохлітнього парубійка та економічних підвалин, на яких та філософія грунтувалася, тож нема чого далі застановлятись над його словами. Родинного життя він не знав ніколи. Навіть слово "родина" пробуджує в нього самі неприємні асоціації. Низькі заробітки свого батька та інших чоловіків з тих самих верств він мав за достатню підставу, щоб бачити в жінці та дітях тільки зайву мороку і причину чоловічих нещасть. Несвідомий гедоніст, вкрай неморальний матеріаліст, він шукав для себе повноти щастя і знайшов її в трункові.

Пияцтво замолоду і передчасна руїна, фізична неспроможність впоратися з роботою кочегара, далі канава або робітний дім, і кінець — він бачив усе це так само ясно, як і я, але воно його не лякало. Від самого народження все навколишнє огрубляло його душу, і він споглядав своє неминуче чорне майбутнє з тупою байдужістю, яку мені годі було захитати.

І притім він не був поганою людиною. Не було в ньому ні природженої розбещеності, ані брутальності. Мав нормальний інтелект, а фізичний розвиток у нього був вищий за пересічний. Довгі вії затінювали широко розставлені блакитні округлі очі, і прозирала в них усмішка, що свідчила про великий запас гумору. Правильної форми чоло і взагалі обличчя, приємні рот і губи, хоч вони й почали вже неприємно кривитись. Щоправда, підборіддя мляве, та не занадто: мені доводилось бачити людей на високих посадах з далеко млявішими.

Його красива голова так чудово трималася на зграбній шиї, що я не здивувався, побачивши його тіло, коли він роздягнувся тої ночі перед сном. У спортзалах і на тренувальних майданчиках я бачив багатьох оголених чоловіків, людей шляхетної крові та виховання, але жоден не міг стати врівень із цим молодим богом, приреченим на занепад і руїну за яких чотири-п'ять коротких років, приреченим так і піти з цього світу без нащадків, що їм міг би він заповісти розкішну спадщину.

Здавалося блюзнірством марнувати таке тіло, та проте я мусив визнати, що він має рацію, не одружуючись у Лондоні при заробітку в чотири фунти десять шилінгів. Точнісінько так як і той робітник сцени був щасливіший, зводячи кінці з кінцями в одній кімнаті на трьох, аніж якби впхав у ще дешевшу кімнату на додачу до своєї сім'ї ще й кількох квартирантів, та не спромігся б зводити кінці з кінцями.

День за днем я все більше пересвідчувався, що одружуватися людям Прірви не тільки нерозумно, але просто злочинно. Вони — каміння, відкинуте будівничим. Нема їм місця в соціальній будівлі, бо всі сили суспільства заганяють їх вниз, назустріч загибелі. На дні Прірви люди кволі, перепоєні і недоумкуваті. Якщо вони й розмножуються, то життя тут таке дешеве, що неминуче гине само собою. Десь над ними в світі кипить робота, але їх то не обходить, та й бракує їм хисту. А світ і не потребує їх для своєї роботи. Нема відбою від далеко придатніших, що чіпляються за круті схили Прірви, відчайдушно силкуючись утриматись і не зірватись.

Коротше кажучи, лондонська Прірва — це величезна різниця. Рік у рік, десятиліття за десятиліттям сільська Англія вливає сюди дужий потік живої сили, але він не тільки не відновлюється, а гине й зовсім уже в третьому поколінні.