На кого вкаже палець - Сторінка 5

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А що й сама вона дуже схожа на хорта, то її погляд був завжди спрямований кудись за обрій, і здавалося, що людина, з якою вона розмовляє, стоїть не поряд, а за милю-півтори.

– О! Містере Бертон! – вигукнула вона. Це в неї вийшло тріумфально, як у людини, котрій несподівано вдалося розгадати надзвичайно складну загадку, що я таки містер Бертон. Місіс Дейн Калтроп перестала вдивлятися за обрій і намагалася зосередити погляд на мені.

– Щось хотіла вам сказати…

Я нічим не міг їй допомогти, і вона стояла задумлива й розгублена.

– І дуже неприємне…

– Шкода, – співчутливо мовив я.

– А, ось що! – випалила раптом місіс Калтроп. – Анонімні листи. Що це за історія з анонімками, яку ви привезли сюди?

– Я її не привозив, вона почалася до мого приїзду.

– Але доки вас тут не було, анонімних листів ніхто не одержував.

– Ба ні, місіс Калтроп, одержували. Все почалося до мене.

– О господи!

Вона знову стояла мовчки, а її погляд полинув ген за обрій. Врешті заговорила:

– Все це не дає мені спокою. Просто жахливо. Ми тут не такі. Ну, є в нас заздрісні люди, підленькі, злостиві, але щоб таке вчинити. Ні, таких тут немає. Ось що мене непокоїть найбільше. Розумієте, я мушу знати анонімника.

Її гарні очі повернулися з-за обрію і стрілися з моїми. Вони були схвильовані і, здавалося, мали в собі щире дитяче занепокоєння.

– Чому саме ви повинні знати анонімника?

– Тому, що я… Я завжди вважала це за свій обов'язок. Калеб читає проповіді, приймав причастя. Виконує обов'язок священика, але якщо взагалі можливий священик у шлюбі, то, я гадаю, обов'язок його дружини знати все, що думають, почувають люди, навіть якщо я нічим не можу їм зарадити. Та й, зрештою, хто ж, як не я… – вона замовкла, потім несподівано додала: – Листи такі примітивні.

– А хіба ви теж одержували? – спитав я несміливо, але місіс Дейн Калтроп відповіла спокійно і певно:

– Аякже. Аж два чи три. Вже не пам'ятаю навіть, про що там писалося. Здається, якась нісенітниця про Калеба та шкільну вчительку. Чистий абсурд, бо ж Калеб такий далекий від усяких любовних інтриг. Сказати по правді, навіть не знає, що це таке. Він такий радий, що став священиком.

– Справді, – підтвердив я.

– Він міг би стати святим, коли б не був таким інтелектуалом.

Мені нічого було додати, та я й не зміг би, бо місіс Дейн Калтроп з кожним словом відходила все далі й далі від розповіді про чоловіка і наближалася до листів, але якимось дивним шляхом.

– У листах стільки можна розказати, так ні ж бо. Ось що дивно.

– Це ви про що? – спитав я.

Її гарні каламутні очі знову стрілися з моїми.

– У нашому Лімстоку бозна-що коїться, скільки завгодно ганебних історій. Чому анонімник не пише про них і не використовує їх? – Вона замовкла і за мить несподівано спитала: – Про що писалося у вашому листі?

– Ніби Джоанна ніяка мені не сестра.

– А насправді? – спитала місіс Дейн Калтроп з непідробною дружньою цікавістю.

– Звісно ж, сестра. Вона кивнула головою.

– Тепер бачите, що я мала на увазі. Запевняю вас, тут щось не так…

Вона дивилася на мене невидющим поглядом задумливих очей, і несподівано я зрозумів, чому в Лімстоку так бояться місіс Дейн Калтроп. У кожної людини є таємниці, що про них, як вона гадає, ніхто не дізнається. Я відчував, що місіс Дейн Калтроп про них знала. І вперше в житті я зрадів, почувши люб'язний голос Еймі Гріффіт:

– Здрастуй, Мод! Дуже добре, що тебе зустріла. Доброго ранку, містере Бертон! Мені треба з тобою поговорити. От лише забіжу до бакалії і залишу замовлення. Тебе це влаштовує?

– Так, так, я почекаю, – сказала місіс Дейн Калтроп. Еймі пішла до крамниці.

– Бідолашна! – раптом сказала місіс Дейн Калтроп.

Я остовпів. З якого це дива вона співчуває Еймі?

– Бачте, містере Бертон, боюсь я…

– Анонімних листів?

– Саме їх, містере Бертон. Розумієте, це означає… Либонь, означає… – Вона замовкла, гублячись у думках. Її очі примружились. Потім вона поволі заговорила, ніби розв'язувала якусь проблему: – Сліпа ненависть. Та навіть сліпець зовсім випадково може ранити у саме серце. І що тоді, містере Бертон?

День прийдешній готував нам відповідь.

Наступного ранку ні світ ні зоря Партрідж, яка полюбляла смакувати лихі новини, зайшла у кімнату до Джоанни і з неабияким задоволенням сповістила, що місіс Сіммінгтон наклала на себе руки.

Ще не отямившись після калейдоскопа нічних видінь, Джоанна, приголомшена звісткою, сіла в ліжку.

– Це жахливо, Партрідж.

. – Справді, жахливо, міс. За гріхи наші душу віддаємо. І подумати тільки, що її штовхнуло на це!

Джоанна почала розуміти, в чому річ. Їй стало недобре.

– Невже?.. – її очі стрілися з очима Партрідж.

– Так, міс. Один з тих клятих листів.

– Який жах. Неймовірно! Не розумію, навіщо їй було вкорочувати собі віку через якогось листа, – не могла заспокоїтися Джоанна.

– Може, тому, що в листі була правда?

– Яка?

Та цього Партрідж не могла, а то й не хотіла сказати. Джоанна прибігла до мене, бліда, розгублена. Найстрашніше, певно, було в тому, що образ місіс Сіммінгтон здавався несполучним з трагедією. Джоанна запропонувала забрати до себе Мейган, якщо та захоче, адже Елсі Холланд упорається з хлопчиками й сама, а ось Мейган вона може довести до сказу.

Я погодився, бо уявляв, як Елсі Холланд вигукує банальність за банальністю, пропонує одну чашку чаю за іншою. Щира душа, нічого не скажеш, але не для Мейган…

Після сніданку ми одразу ж поїхали до Сіммінгтонів. Обоє нервували. Наш приїзд, напевне, був схожий на звичайнісіньку цікавість вампірів. На щастя, першим зустрівся Оуен Гріффіт, що саме виходив з будинку Сіммінгтонів. Побачивши нас, він одразу ж повеселішав і привітався зі мною тепло й щиро.

– Здрастуйте, Бертоне! Радий вас бачити. Те, чого я так боявся, вже сталося. Жахливо!

– Доброго ранку, докторе Гріффіт! – привіталася Джоанна голосом, який завжди приберігала для однієї з наших глухуватих тіточок.

Гріффіт здригнувся й почервонів.

– Доброго… Доброго ранку, міс Бертон.

– Мені здалося, що ви мене не помітили, – в'їдливо додала Джоанна.

Оуен Гріффіт почервонів дужче. Притаманна йому сором'язливість спутала його, як мантія.

– Я… Мені… Пробачте, я дуже заклопотаний і, справді, не побачив вас…

Та Джоанна не вгавала:

– Але ж у мене людські розміри.

– Не більша від кошеняти, – сердито відрубав я і продовжував розмову з Гріффітом.

– Гріффіте, Джоанна і я хочемо, щоб Мейган побула в нас якийсь час, але не знаємо, чи гарно це буде з нашого боку. Як ви гадаєте? Мені зовсім не хотілося б втручатися, та бідолашній дівчині тепер, мабуть, несолодко. Як, по-вашому, подивиться на це Сіммінгтон?

Гріффіт якусь мить обмірковував почуте, потім сказав:

– Чудово. Вона дуже нервова дівчина, і їй ліпше побути деінде. Міс Холланд творить чудеса. В неї є голова на плечах, але їй досить клопоту з хлопчиками та й із самим Сіммінгтоном. Він убитий горем.

– Це було самогубство? – спитав я.

Гріффіт кивнув головою.

– Самогубство. Тут не може бути сумніву. Вона написала на клаптику паперу: "Я не можу далі". Напевне, лист прийшов учора під четверту. Конверт лежав на підлозі біля крісла, а лист був зіжмаканий у кульку і кинутий у камін.

– Тобто як?! – я затнувся, зляканий своїми ж словами, і вибачився.

– Не хвилюйтеся. Під час слідства листа прочитають. Шкода, що це нічим не зарадить. Він не відрізняється від інших листів. Брудний і огидний. В ньому місіс Сіммінгтон звинувачують у тому, що її другий хлопчик, Колін, не син Сіммінгтона.

– Ви думаєте, це правда? – вигукнув я.

Гріффіт знизав плечима.

– Я не можу цього стверджувати, бо живу тут усього п'ять років. І як устиг помітити, Сіммінгтони були спокійне, щасливе подружжя, вірне одне одному та своїм дітям. Хлопчик справді не схожий на своїх батьків. У нього руде волосся, але ж дитина дуже часто вдається у діда чи бабусю. Звідси це звинувачення. Підлий удар навмання.

– Але він влучив у ціль, – сказала Джоанна. – Бо інакше вона не вкоротила б собі віку.

– Я не зовсім цього певен, – сказав Гріффіт із сумнівом. – Вона останнім часом дуже страждала від нервів. Можливо, лист так вразив її, що вона у стані нервового струсу вирішила накласти на себе руки. Вона могла взяти собі в голову, що чоловік, мовляв, їй не повірить, коли вона почне виправдовуватись, а потім страх перед людським осудом і відраза водночас подіяли на неї так сильно, що на якусь мить вона опинилася у стані психічної неврівноваженості.

– Самогубство у несамовитому стані, – сказала Джоанна.

– Саме так. І, гадаю, не помилюся, коли так і свідчитиму під час розслідування.

Ми з Джоанною зайшли в будинок. Вхідні двері були відчинені, і ми вирішили увійти без дзвінка, тим більше, що почули всередині голос Елсі Холланд. Вона говорила до містера Сіммінгтона, який сидів у кріслі і здавався геть розгубленим.

– Справді, містере Сіммінгтон, вам слід попоїсти. Ви ж не снідали. Та й не вечеряли. І це після такого струсу! Ви так ще, чого доброго, захворієте, а вам слід триматися. І лікар так казав.

– Ви дуже добра, міс Холланд, – сказав Сіммінгтон безбарвним голосом, – але…

– Склянку теплого чаю, – сказала Елсі Холланд, рішуче підносячи напій йому до рук.

"Краще б дала йому віскі з содовою, – сказав я подумки. – Схоже, воно зараз було б до речі". Однак він узяв чай і, дивлячись Елсі у вічі, мовив:

– Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви зробили і робите, міс Холланд. Ви просто геній.

Дівчина залилася рум'янцем від задоволення.

– От і добре, містере Сіммінгтон. Вам слід більше покладатися на мене, і я все зроблю. За хлопчиків не хвилюйтеся, я їх догляну і з прислугою впораюся, та й взагалі, коли трапиться якась справа, що я її можу зробити, скажімо, листи написати чи подзвонити – не роздумуйте довго, одразу ж звертайтеся до мене.

– Ви дуже добра, – повторив Сіммінгтон.

Відвернувшись, Елсі Холланд побачила нас і одразу ж вийшла у вітальню.

– Який жах, – сказала вона пошепки, підійшовши до нас.

Тоді я подумав, що вона й справді добра дівчина, щира, практична. Її прекрасні блакитні очі були червоні, що, певне, свідчило про чуйне серце, якому вона разом зі слізьми дала волю, оплакуючи смерть своєї господині.

– Ви можете поговорити з нами? – спитала Джоанна. – Ми не хочемо турбувати містера Сіммінгтона.

Елсі Холланд кивнула головою і повела нас до їдальні.

– Такий удар для містера Сіммінгтона! Хто б міг подумати? Але я тепер розумію, що вона таки нездужала останнім часом, була знервована, часто плакала, – гадаю, саме через хворобу.